Як відомо, у нашій установі постійно приймають гостей. Нещодавно до Буковинського центру культури і мистецтва завітали підопічні Чернівецького комунального центру «Турбота», велика частина з яких – вимушені переселенці.

Методист з питань діяльності художніх шкіл БЦКМ, куратор виставки «Вишиване розмаїття» Василь Беженар зробив короткий екскурс по експозиції робіт заслуженого майстра народної творчості України, викладачки Вижницького коледжу прикладного мистецтва ім. В. Ю. Шкрібляка, художнього відділення Банилівської школи мистецтв Віри Андрич і викладачки художнього відділення Подвірненської школи мистецтв Тетяни Скорокиржи.

Одна з відомих українських прикмет звучить зловіще: «Гриби – на гроби». Тобто існує повір’я про те, що у лісах білі гриби масово кидаються рости перед війнами, епідеміями та іншими лихами. Ймовірно, корені повір’я – з часів Другої Світової війни. Дощове тепле літо дало небувалий урожай грибів, і це була приємна несподіванка від природи. Щоправда інша несподіванка багато для кого стала фатальною – війна, важкість відбудови тощо. Самі грибники до прикмети «Гриби – на гроби» ставляться скептично, бо переконані – гриб реагує не на суспільні настрої, які нависають у повітрі перед війною, а на кліматичні умови.

Більше того – у народних оповіданнях часів Голодомору грибні поляни описуються як передвісники порятунку, і нескладно здогадатися, чому. Окрім власне грибів, які вживалися в їжу поступово і дуже обережно, рятівними для сотень українців стали коренеплоди зозулинцю. Гриби ж, перевіривши на гіркому досвіді, вживали в їжу переважно спеченими і перетертими в порошок. Навіть сам факт появи великої кількості грибів давав людині надію на життя. З чого напрошується висновок, що в основі вірувань про гриби лежить історичний досвід. Десь – рятівний, а десь – смертоносний.. Наведемо кілька меморатів, вперше опублікованих у монографії професора Василя Сокола «Фольклорна проза про голодомори ХХ ст в Україні»:

Їх у гурті дуже багато – перебраних. Але головних персонажів всього три – Коник, Маланка і Молода. Такі правила містичного новорічного дійства Маланки ближче до Дністра. Насправді маланкарських обрядових сценаріїв існує чимало, хочеться поговорити сьогодні саме про наддністрянський, точніше про незвичайне запрошення на весілля.

«Ну в нас так споконвіку – троє головні на Маланці. Коник у нас файний такий, він дзвонит, Маланка кличе на весіля, а Молода не має права тої днини говорити, їй лиш гроші кидают у торбу, а вона говорити не має права.

- Просили вас мама-тато, би прийшли на весіля’. На чітверту годину, в Сафатову долину. Там буде чікати віз з трьох коліс. Візьмèте четверте – то приїдете, а не візьмете – то не приїдете.

Шановний Октавіане Петровичу! Сьогодні маємо честь вітати Вас з славним 70-ти річчям, днем вашої життєвої і творчої зрілості. Всю свою невичерпну енергію ви віддаєте культурі, театру, людям, учням…

Вас шанують як рідного батька, люблять, прислухаються до Ваших порад і з нетерпінням чекають на нові вистави.

Від щирого серця бажаємо міцного козацького здоров’я, мирного неба, щастя, радості, любові, тепла і злагоди. Відданої любові глядачів, друзів, побратимів та однодумців.