Серед славних мистецьких імен та їхніх творів, які впродовж півстоліття радянської влади на Буковині присвячувалися постаті Тараса Григоровича Шевченка, знаходимо імена відомих майстрів декоративно-ужиткового мистецтва, які в своїх роботах використовували послідовно елементи народної орнаментики та техніки традиційних ремесл. Після встановлення на Буковині радянської влади у 1940 р. спостерігаються певні зміни в мистецькому житті краю. Дехто з митців з академічною європейською освітою, наприклад, Є.Ліпецький, П.Видинівський та ін., емігрували за кордон. Натомість Чернівецький край відкрив свої обійми для багатьох випускників Львівського, Київського, Харківського мистецьких закладів, «які привнесли у багату палітру мистецького життя Чернівців ознаки мистецьких шкіл своїх наставників» [1]. До таких належать: І.Холоменюк, І.Беклемішева, Б.Купневський, П.Борисенко, Г.Васягін, І.Гордіца та ін.

Ікони на склі ­вид декоративно-ужиткового мистецтва, твори сакрального живопису, які відображають суть християнської етнокультури буковинського краю.

Буковина була одним із найбільших центрів розвитку народного іконопису, поряд з Гуцульщиною та Покуттям. Скляні образú побутували в другій половині XIX – першій третині ХХ століття. Становлення іконографії тісно пов’язане із поширеними на той час зразками графічної продукції. Попередником хатніх ікон є дереворит, який часто слугував зразком для наслідування. Технологія написання образíв запозичена майстрами із Румунії, Молдови та Словаччини. У ХХ ст. розвиток ікон на склізанепадає, на зміну йому приходять ікони-олеографії.

Серед найважливіших завдань у сфері культури нині важко знайти вагомішого, ніж збереження, дослідження та популяризація елементів нематеріальної культурної спадщини, адже це є та сутнісна основа творчого генія народу, яка утвердить його національну ідентичність та неповторність. На Буковині до обласного Переліку щороку подаються нові самобутні елементи НКС. Бессарабський тканий килим – один із них.

Килимарство – народний художній промисел, який був цінним з давніх-давен, його вартісність – і мистецька, і матеріальна – залишилася і до сьогодні, як окраса інтер’єру житла, але функції значно розширилися. Такий вид народного ткацтва виник з тих часів, коли люди навчилися виробляти пряжу і тканину з волокнистих матеріалів.

Цьогорічний Великдень буде не таким, до якого ми звикли. Тому можливо саме зараз найкраще дасться до роздумів одне зіставлення: якою була українська традиційна культура у період свого етнографічного розквіту і як вона стала розвиватися за океаном, привезена до Канади покутянами та буковинцями разом із запасами зерна. Чи завжди у людини були сприятливі умови для розквіту традиції? Навіть не так: чи були вони взагалі, адже від чогось людина втікала за океан…Роман Іллі Киріяка «Сини землі» дуже добре фокусує роздуми в такому напрямку. Бо писався українцем, вихідцем із Снятинського району село Завалля), який виїхав 18-літнім парубком, сам з нуля пройшов щаблі від чорноробочого та лісоруба до ректора інституту Грушевського. І цей чоловік 20 років збирав етнографічний та психологічний матеріал про перше покоління еміграції до Канади. Адже це вони – ті робінзони, які змогли принести свою Україну у вузликах землі і вишиванках у згортках. Як вони це зробили?