З 17 по 24 січня народні аматорські колективи Центрального палацу культури м. Чернівців - вокальний гурт «Козацька Берегиня», керівник - Тамара Коваль та ансамблю танцю «Юність», керівники - Вікторія Крупа і Роман Бартосик разом з мистецькими колективами Хотинської та Недобоївської територіальних громад презентували фольклорні, пісенні, танцювальні та музичні традиції буковинського краю в польських містах Лодзь, Опочно, Пшесуха, Пшедбуж. Заходи відбувалися в рамках мистецького туру подяки польському народу за підтримку і допомогу Україні. Тур організували Хотинська міська радою, голова - Андрій Дранчук та заслужений діяч мистецтв України Іван Пілат. Загалом відбулося шість концертів. Неповторне чаруюче дійство наповнювала неймовірно жива, яскрава та енергійна хореографія, барвистість й багатоголосся вокальних колективів, запальна гра музикантів оркестру «Бессарабський колорит».

Новорічна традиція маланкування на території Чернівецької області має кілька втілень – це красноїльські крилаті ведмеді, це танцюючі коники (Горбова, Бояни, Тарашани, Шебутинці), це знамениті вашківецькі маски і їхній же Букшандар, суховерхівські Козаки, це «німа» Маланка з Шубранця і великокучурівські Діґанії [1]. Сценаріїв багато і вони, ніби в дивному калейдоскопі, вимішуються у єдиний еклектичний сюжет, де архаїчні звірі, жандарми часів Першої Світової, фантасмагорійні зліпки сучасності діють в одному часі. Таке можливо, вочевидь, лише в Маланці. Особливою є Маланка бессарабських сіл нашої області, сьогодні в межах цього невеликого есею хочеться уважніше придивитися до маланкування в Бабині (колишній Кельменецький, зараз – Дністровський район Чернівецької області).

Найкращі творчі здобутки у галузі художнього різьблення по дереву заслуженого майстра народної творчості України, члена Національної спілки майстрів народного мистецтва України, педагога Дмитра Курика зібрано в окремому виданні, яке побачило світ наприкінці 2022 року та налічує 58 художніх робіт буковинського митця. З мистецького погляду у передмові до альбому заслужений працівник культури України Валерій Жаворонков виокремлює постать Дмитра Курика у розвиткові художньої різьби по дереву та вплив його творчості на формування Вижницької школи різьблення, зазначивши, що «глибоке осмислення традицій буковинських майстрів різьби по дереву та проекція їх на тло сьогодення в поєднанні зі вдалими новаторськими рішеннями стилю, технік, що стирають усталені правила і стереотипи, надають творам майстра нового потужного і модерного звучання». Працюючи в стилі традиційного гуцульського різьблення, за характером оформлення творчим роботам Дмитра Курика притаманний все ж буковинський колорит.

За словами автора передмови, найбільше Дмитро Курик у своїй творчості тяжіє до сакральної тематики, яка є наскрізною у багатьох декоративних виробах, виконаних у техніці «сухої різьби». Ба більше, Валерій Жаворонков підкреслив, що майстер «розвинув і зберіг свою власну точку творчої індивідуальності – „куриківськуˮ», оскільки має «витончене художнє відчуття орнаментальних композицій, уміння з найтоншим смаком вибрати відповідну тональну гармонію матеріалів та поєднати з високою технічною майстерністю. Для його робіт характерні відчуття матеріалу, майстерність виконання, вміння побудувати композиції орнаменту і поєднати виразний декор з чіткими вишуканими формами предметів». До числа представлених в альбомі різьблених творів майстра належать:

Красивий, сумний, багато кому незвичний і дивний звичай побутує на Буковині – разом з поминальними хлібами (подаваниками, струцнями) на похоронну процесію готують ще солодке поминальне деревце – «пом», «парастас», «прутчик», «деревце», «садочок», «Царскі врата». Під такими назвами цей вид обрядового хліба побутує у нас, а під загальною назвою «Буковинські поминальні деревця з дарами» внесений до обласного переліку нематеріальної культурної спадщини. У дослідженнях минулих років ми вже описували місцеві особливості споряджання та розподілу поминального деревця в селах Драчинці (колишній Кіцманський район) та Сучевени (колишній Глибоцький район). Краєзнавиця Анна Ватаманюк-Проскуріна дослідила специфіку складання такого деревця у Бережниці, Іспасі та Коритному (Вижниччина) [1]. Обрядові приписи стосовно того, якого розміру має бути деревце, на чому воно кріпиться (калач, решето, кошик, ноші чи стіл) – дуже різняться. Тож хочемо поділитися свіжими етнографічними свідченнями, котрі дослідницький проєкт «Спадщина» Буковинського центру культури і мистецтва зібрав у експедиціях 2021-2023 років.