ГУЦУЛСКА ПРАВДА ПРО КОЛІДУ

Трафилася мені інтересна книжка. Автор добре знаний – Петро Шекерик-Доників, який написав роман на гуцульському говорі «Дідо Иванчік», січовик і етнограф, та й тема широко відома – гуцульські колєди ти й плєси. Вийшла книжка у видавництві «Дискурсус», серія «Брустури», і вона є правдивим подарунком на Різдво кожному, хто потребує живої етнографії. Коли носій сам є дослідником і детально описує все, що закарбувалося у його спостережливій пам’яті. Ракурс нарису такий, що ніби уперше знайомлюся з колядою. Хоч ніби на Гуцулії своїй – не гостя, та й трохи знаю, хто такий береза і коли повістує трембіта. Це дуже чесний і в багатьох місцях поетичний нарис, з якого проступає і космоногіка гуцула, і чітка послідовність коляди (а точніше сказати – рєд), і збитошні жарти, і статечні правила штивності.

«БАБА ФЕДИХА» ТА ЇЇ СВІТОШНІ СВІТИ

Є у мові гуцулів таке об’ємне слово – світóшний. У перекладі на літературну мову – це святковий, урочистий. Означає щось винятково красиве і добірне, небуденне, непроминуще. У 2024 році у видавництві «Брустури» побачила світ книжка тележурналістки, моделі, збирачки і дослідниці гуцульського фольклору, лауреатки кількох літературно-мистецьких премій Уляни Маляр «Баба Федиха», і цю книжку авторка означила сама так: «Силянка казок від нас». Від кого – «нас»? Вочевидь, від самої оповідачки – Уляни, та її незримої уже (бо в засвітах) баби Федихи, котра насіяла онуці в душі добірних квіток і тому та онука відчуває красу і визбирує її, як пацьорки для делікатної силянки. То мабуть і справді книжка «Баба Федиха» - це силянка.

ЗАПИСКИ З НАГІРНОГО РАЮ, АБО ДЕЩО ПРО ТРАДИЦІЇ ГОСТИННОСТІ І НЕ ТІЛЬКИ

Побувавши у дністровських селах Нагоряни, Бузовиця, Комарове, Ломачинці, етнограф та публіцист О. Афанасьєв-Чужбинський у книжці «Нариси Дністра» залюблено напише: «Села і селища на дністровському узбережжі повсюди вражають красою розташування, і тому було би зайвим поринати у змальовування розкішних пейзажів – таких цікавих під пензлем художника і таких одноманітних та нудних під пером туриста […]. Я навіть не захоплювався ними з погляду живописця, бо не малюю, але вони так благотворно впливали на душу під час самотніх блукань, що коли якийсь людський вчинок обурював, природні красоти діяли на мене якщо не примирливо, то бодай заспокійливо». І одна з ментальних рис, яка запам’яталася дослідникові-мандрівникові – гостинність місцевих жителів і їхнє почуття гумору.

ДЕЩО ПРО ЗВИЧАЙ ОХРЕЩЕННЯ ДЗВОНІВ У ТВОРЧОСТІ ВОЛОДИМИРА ХРОНОВИЧА

Звичай, який зараз може здаватися дещо незвичним, а 50 чи 100 років тому був важливою частиною духовного життя наших громад – хрещення дзвонів. Традиція полягає в тому, що громада, придбавши церковні дзвони для свого храму, турбувалася не тільки про їхнє освячення, а й про хрещення – кожному із дзвонів давали імена і в хрещені батьки кликали найшановніших людей на парафії. Звичай охрещувати церковні дзвони і давати їм людські імена, як вважають дослідники, встановився в часи папи Іоана ХХІІ (ХІV століття). Відтак він поширився країнами Європи, а до середини ХХ століття багато де занепав. Особливо на наших теренах, де і самі дзвони в радянські часи були «поза законом», і звичаї, що пов’язані з хрещенням.