ХІД КОНЕМ ПО-КОМАРІВСЬКИ: СПОГАДИ БАГАТОРІЧНОГО КАЛФИ ПЕТРА ГЛАДЧУКА

Я не знаю, як одним словом сказати, яке моє життя. Музика хіба – бо 60 років мого життя з 80-ти з чимсь – то музика, - так починає свою розповідь Петро Гладчук, багаторічний калфа маланкарський (лідер гурту), калфа празниковий (організатор храмового свята), керівник капели традиційних музик. Про комарівських музик, капелу Петра Гладчука, слава йшла в сусідні села і навіть через Дністер на Поділля. Каже: жарти і музика – то частина його вдачі. І так було змалку, таким вродився.

Одна із перших і найулюбленіших його традицій – Маланка, і вона в Комарові вирізнялася з-поміж сусідніх. Тут головний персонаж єдиний – Кінь, він одягнений у каркасний костюм. З ним гурт парубків співає (до 10 чоловік) і з ними же ходить оркестр. Маланкарських гуртів у селі було кілька, і кожен гурт водив свого Коня. Найстарший з них (за обрядовою ієрархією) – чорний. І Петро Гладчук танцював саме таким чорним Конем. На роль Коня обирали того парубка, який найкраще танцює. Ходили від хати до хати у ті оселі, де є дівчата, а до решти господарів – уже за їхнім запрошенням.

ІСПИТ ВІД ЯНГОЛІВ І «НАДВІРНА КОЛІДА» У БУКОВИНСЬКИХ РОЗТОКАХ: РОЗПОВІДАЄ ЮРІЙ КЕРМАЧ

Традиційна гуцульська коляда – особливе дійство. Чоловічі гурти йдуть від хати до хати, серед них – голова товариства, його у горах називають березою. Чого йдуть тільки чоловіки? Бо новий рік уявляється парубком, чоловіком. То горяни вірять: якщо першим у дім зайде чоловік – бути благополучному рокові. А чого той чоловік побажає – неодмінно збудеться. Але коли колядники зайдуть до хати, то найкрасивіші і найпишніші коляди – на честь ґаздинь і їхніх дочок.

Традиції різняться: знаменита криворівнянська коляда немислима без трембіт, топірців і рогів, коляда ж у буковинських Розтоках відбувається у супроводі лише скрипки. Сучасніші – з баяном, а традиційна – суто зі скрипкою. У ґаздівську коляду ходять тільки чоловіки, цей колядницький гурт називається «братя», «братство». Жінки також ходять у колядники, але не в ґаздівську коляду, а вже опісля. Виконують братя давні коляди, деякі з виразною християнською символікою, є й архаїчніші.

КОЛИ ВІДЛІТАЄ ДУША: РИТУАЛИ ВІЧНОСТІ У БУКОВИНСЬКИХ РОЗТОКАХ

Одна з найчутливіших тем у етнографії – похоронні, поминальні обряди та уявлення про душу у засвітах. Адже ці теми неминуче пов’язані з болем та втратами, тож обряди поминального характеру доволі закриті. Багато хто навіть остерігається зберігати родинні світлини з похорону – воліє сховати їх окремо від інших, радісних фотографій. Аби не притягувати. І мало хто може достеменно розповісти, як відбувається поминальний чин у його населеному пункті – як правило, у цю важку хвилину родина звертається до когось, добре обізнаного з традиціями, хто керуватиме всією послідовністю виконання обрядів. Цю негласну народну професію ми назвали «поминальний розпорядник» (чи «розпорядниця»). Людина, яка знає місцеві традиції і може допомагати родинам провести увесь чин похорону, є незамінною. У буковинських Розтоках такими знаннями володіє Параска Джуряк (1936 р.н.), вона виховала уже багато учениць і передала свої вміння доньці, Наталці Бойчук (1964 р.н.). Параска Олексіївна з юної дівчини відчула інтуїтивний потяг берегти поминальні традиції, бо розуміє незамінність таких знань. Адже наскільки важливо для людини дотримати якнайкраще приписи хрестин чи весілля, настільки ж важливо провести рідну душу в інший вимір і віддати їй якнайкращу шану.

«ТАЄМНИЦІ БУКОВИНСЬКОЇ ПИСАНКИ»

Один із виразних символів української традиційної культури – писанка. Вона, як відомо, стала елементом нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО і без писанки не обходиться жодна великодня традиція. Саме цій темі була присвячена етнографічна студія «Таємниці буковинської писанки», котру етнографічний проєкт «Спадщина» Буковинського центру кульутри і мистецтва провів у співпраці з «Гончаренко.Центром-Чернівці», лекторка – завідувачка науково-методичного відділу дослідження та популяризації традиційної культури Буковинського центру культури і мистецтва Іванна Стеф’юк. На заході йшлося про каруківки – традиційні мальованки на межі Північної і Південної Буковини, а також про писанкарку Євдокію Візнюк, про Рахманський Великдень, традиції буковинської помани і про те, яка писанка «правильна» – списана на сирому чи вареному яйці.