СМІЛИВА МАМАЇВСЬКА МАЛАНКА: ТРАДИЦІЯ, БЛАГОДІЙНІСТЬ І СИЛА ПОКОЛІНЬ

Новорічна традиція буковинського маланкування – зараз це нематеріальна культурна спадщина України, якою цікавляться і захоплюються як жителі Чернівецької області, так і гості краю. Окрім Буковини, маланкування поширене і на Івано-Франківщині, Тернопіллі, типологічно споріднене воно з обрядом Мошу (також нематеріальна культурна спадщина України, збережена в Одеській області). Багато де присутній обряд «водіння Кози». Має маланкування близьких родичів у Румунії, Болгарії, Німеччині та інших країнах світу, і сенс традиції – на межі старого і нового року подивитися в очі всьому страшному і смішному й переродитися.

ДВА ВЕСІЛЛЯ, ПРИКРАШЕНІ ДЕРЕВЦЯ і ДАМА-ГОРА: ЕТНОГРАФІЧНІ ЛЕЛІТКИ СЕЛА ЛОПУШНА

Кажуть, молодість ніколи не забувається. Свідчення тому – світло в очах, коли розпитуємо старших людей про традиції їхньої молодості та юності. Ці згадки – як блискуча лелітка, яка здатна зробити будень яскравішим. Одна з дослідницьких експедицій привела нас у село Лопушна Берегометської громади Чернівецької області, і перше питання, яке зринає у бесіді – «Розкажіть, як було колись, а як є тепер». Чому у горах весілля нареченого та нареченої святкують окремо, як і для чого прикрашають весільні деревця і що означає танець із привабливою назвою «дама-гора» - відповіді на ці запитання можна відшукати у захопливій розмові з носіями традиції.

ПАТРОНА, ДЕРЕВЦЕ, ЧУГА: ДЕЩО ПРО ІМЕНИННІ ТРАДИЦІЇ БУКОВИНЦІВ

Ви їдете Буковиною, і бачите ялинку, схожу на новорічну, тільки на високій жердині. А трохи далі – ще одну. Кожна з них обрядовою мовою каже, що тут дуже поважають чоловіків. Бо це не просто ялинка – а обрядовий атрибут. Іменинне дерево.

Дерево як ритуальний атрибут стає ключовим у відразу кількох обрядах Буковини, а також Прикарпаття, Закарпаття. Так, коли молоді люди одружуються, з боку нареченого і з боку нареченої прикрашається по одному живому деревцю ялини чи сосни в домі, ці ж деревця беруть із собою на вінчання, а менші деревця прикрашаються і встановлюються на стовпах над брамою. Коли людина завершила будівництво житла – встановлює на самому верху також прикрашене деревце ялини, яке в обряді називається «квітка». Коли буковинець іде у засвіти – йому дорогі люди споряджають живе сливове або символічне хлібне дерево з дарами, і кожне з цих ритуальних дерев символізує безперервність життя як такого (адже дерево має під-, надземну і власне земну частину, і воно своєю сутністю якраз і символізує безперервність буття і єдність світів. Одне із деревець – іменинне – встановлюють зараз значно рідше, проте ця особлива традиція заслуговує на те, аби бути описаною ширше. Тим більше, що вона є елементом нематеріальної культурної спадщини Чернівецької області.

ЩО ОСВЯЧУВАТИ У ВЕЛИКОДНЬОМУ КОШИКУ: БУКОВИНСЬКА ВЕРСІЯ

Традиція освячувати на Великдень їжу – давня, коренями сягає орієнтовно XIV століття [1]. Як вважають етнографи, раніше на теренах Буковини та Прикарпаття місцеві жителі везли чи несли їжу для освячення у саквах (бесагах), на Гуцульщині ця традиція подекуди збережена досі. А ось освячували на простелених перед церквою скатертинах і навіть ліжниках. Жителі міст освячували їжу в кошиках, і згодом ця зручна традиція добре прижилася і в селі. Накривається кошик спеціальним рушничком, який називається покрівець. Він може мати орнаментику, аналогічну до інших урочистих рушників, а може містити зображення церкви, розп'яття Христового, надписи «Христос Воскрес» тощо. Буковинська Гуцульщина освячує великодню їжу також у спеціальних боднарних посудинах – дорінниках, пасківниках (скопцях).