КОМАРІВ НАД ДНІСТРОМ: ПОРТАЛ У ГЛИБОКУ КУЛЬТУРУ

Село Комарів на Кельменеччині зачаровує з першого і всіх наступних поглядів. Старовинне село на березі Дністра приваблює археологів (тут виявлено унікальний склоробний комплекс (майстерню) III–IV ст. н. е.), уважний мандрівник може побачити тут козацькі хрести XVIII століття, у цьому селі збереглася самобутня весільна традиція, а поминальна культура буквально донедавна зберігала обряд «живої помани», коли за душу людини в дар дають птаха (курку).

А ще Комарів славиться видобутком каменю, який можна відрізнити з-поміж інших, — цей камінь білий, «панський». Комарівська назва штольні — «гі́рня», це давнє автентичне слово. У минулі століття саме з комарівського каменю тесали хрести; бессарабські та подільські каменотеси славилися далеко за межами своїх населених пунктів.

Комарів — це коли маланкарське дійство шляхетне й драматичне, ніби весілля; це коли сумлінних у роботі людей називають людяними; це коли старші чоловіки вітаються з юнаками шанобливим рукостисканням, а навіть незнайомцеві привітно побажають: «Най Бог благословит». Комарів — це барвисті килими «на три ружі», це запашний борщ із білого буряка, це сторожіння вогнів на Великдень і «Купайло» з черешень. Це гора Веприк, дубові ліси. Комарів — це вівчарські традиції і це знамениті комарівські музики, яких на весілля замовляли значно раніше, ніж засватали наречену.

ДЕ ХОДИТЬ ЧАТА: ШТРИХИ ДО ЕТНОГРАФІЧНОГО ПОРТРЕТА СЕЛА РЖАВИНЦІ

Ржавинці – село Юрковецької громади в Чернівецькій області, де тісно переплітаються як архаїчні, так і новітні традиції. До архаїчних відносимо обряд «Чата» — ржавинецький пляс, або ж плєс, ритуальний парубоцький танець на честь незаміжньої дівчини. Його виконує гурт хлопців на Різдво (йдучи від хати до хати, де є дівчата і де «хочуть чати»), на храмове свято (воно у Ржавинцях на Зелені свята). А коли чата танцює на весіллі дівчини після винесення «дзестрі», тобто посагу, – це означає остаточне прощання з її дівочим життям. У краєзнавчих дослідженнях, присвячених селу Ржавинці, дізнаємося, що походження цього ритуального танцю виводять із дослов’янського періоду, коли ці терени населяли гети і даки. Вважається, що цей танець виконували хлопці, які відчували, що стають зрілими чоловіками; танцювали його і перед боєм (за матеріалами Андрія Ілащука). За повір’ям, виконавці танцю були настільки сильними, що могли збороти вовка.

ДРАЧИНЕЦЬКА МАЛАНКА: ПРО ЩО ГОЙКАЮТЬ ДІДИ І ЧОГО НЕ ВАРТО СМИКАТИ ДІДЬКА ЗА ХВОСТА

Вони бешкетують так, що перевертається світ: на межі старого і нового року у Драчинцях, як і в багатьох інших селах Буковини та Прикарпаття, з’являються «страшно цікаві» персонажі — Діди з дубинами і рогами, Маланка, Дідьки, Смерть, Коваль, Дівка, Парубок, Баба, Гуцули, Цигани, а поруч із ними — цілком сучасні герої, від політиків до кіноперсонажів.

Маланкування, як і саме життя, змінюється: одні образи відходять в історію, інші — виникають. Яким було маланкування у давні часи — розповідає дослідниця традицій села Драчинці Марія Крушельницька-Угринчук, котра багато чого чула від свого батька Івана:

«Як і в других селах, у нас кождий кут мав свою Маланку: на Лукові своя була, у Центрі — своя, на Мокірці — своя. Перебиралися в нас не лиш хлопці, а й молоді жонаті чоловіки. Лице мают сховати за масков і навіть голос перемінити. Бо коли тебе впізнали — вже по всему: ти здоймаєш маску і дивишся збоку. Тато розказував так: у кожному гурті обов’язково має бути Маланочка — хлопец, перебраний за дівчину. От Маланка може аж так си дуже не ховати — маю на увазі, як впізнають, то нічого. Мій тато всі роки йшов за Маланочку: у сорочку вбраний, фота, на голові — віночок. Були Цигани з Ведмедями на ланцах, нечиста сила. І особливо у нас цікаві Діди — вони в сардаках, великих солом’яних капелюхах (таких крислатих, ніби парасоля). Діди мали в руках дубини-палиці, а на лицях — маски з довгими бородами з повісма. На плечах — горб, і вбраний в сардак. Дід стукає дубинов до леду чи каменя на подвір’ї і гойкає: „О-го-го-го-го…“. То було так страшно і так цікаво… Страшно цікаво. І ще таке: тепер Маланка ходит вночи, а вдень новим зерном на Василія засівают маленькі хлопчики. А давними роками, коли я була малою, або коли мій тато був малим — тогди засівали оці Діди. Вони приходили з рогами, трубили в них, засівали зерном і так само гойкали. І були в нас Кози перебрані, налавником зверху накриті. Та Коза скаче, та мекає — чудо було з тов Козою».

МАСКАРІ: ТІ, ЩО СТВОРЮЮТЬ ХАРАКТЕРИ МАЛАНКАРСЬКОГО ДІЙСТВА

Одна з головних інтриг стихії маланкування, або ж переберії – упізнають вас чи ні. Маска – це можливість на одну ніч буквально одягнути на себе інший образ чи характер, заховатися за ним або ж навпаки – маска стимулює проявлення таких рис, про які людина можливо і не підозрює. «Людина може вам і не відкритися. Але дайте їй маску – і вона скаже вам чисту правду», - написав свого часу О. Вайльд.

Частина персонажів (їх називають «Пани», «інтелігенція», «чиста Маланка») не ховають обличчя за масками. До таких образів належать Козак, Українка, Вулан, Букшандар, Маланка, Василько та ін. (залежно від території). Інша ж частина персонажів – Ведмідь, Дід, Пан та Пані, Чорт, Коза тощо обов’язково закривають обличчя маскою. Маска ця може бути хутряною, звіриною (виготовленою з хутра домашніх чи диких тварин), такі маски у Вашківцях називають мордами. Є і цікавий фразеологізм «вбратися в морду», тобто озвіріти. Інша група – маски з матерії (виготовляється у техніці пап’є-маше з просочених клеєм бинтів) та резинові, силіконові маски (вони підкреслено реалістичні).