Дбайливо підготовлене видання мистецьких творів Ярослава Пасічанського вражає насамперед глибокою за змістом у формі есеїв передмовою письменника, журналіста, заслуженого діяча мистецтв України Мирослава Лазарука. Милує око погрупований за тематичними розділами ілюстративний матеріал з мистецькими творами майстра, світлиниз домашнього архіву, що розповідають про життєві події й творчі досягнення буковинського різьбяра. Особливу увагу привертають поетичні присвяти В.Герасим’юка, В.Колодія, М.Лазарука, список публікацій про народного художника України тощо.

Альбом з творами Ярослава Пасічанського вийшов друком у 2019 році з нагоди 75-річного ювілею майстра. На початку книги у розгорнутому життєписі розповідається про його родину, батько якого був членом ОУН-УПА та служив ройовим сотні Гамалії, працював лісником та з раннього віку прививав своїм дітям любов до природи, навчав помічати деталі навколишньої краси. Таємниці творчого таланту Я. Пасічанського розкриваються в есеях М. Лазарука – «Грушеві рапсодії», «Зажинки гуцульського майстра», «Відлуння новітнього лихоліття», «Триєдність як знак досконалості», у яких поетично й без зайвого пафосу словесно змальовано образ мистця, розкрито особливості його творчої манери, схарактеризовано основні роботи майстра, виготовлених, як правило, з дерева груші.

У альбомі в розділах «Символи України», «Сакральні мотиви», «Краса рятує світ», «Початки творчості» представлено майже сотню різнопланових високохудожніх творів, серед яких різьблені композиції на патріотичну тематику, декоративні пласти, тарелі, різьблені ручні та настінні хрести, каплички, скриньки, вітальні адреси тощо. Примітно, твори майстра зберігаються у понад десяти музеях України та в приватних колекціях Австрії, Англії, США, Канади, Німеччини, Австралії.

Ім’я людини, точніше процедура його вибору, в українських звичаях позначена традиційними приписами родини, духовної громади (церкви) та соціуму. Саме тому існує кілька варіантів, що ж вплине на вибір імені дитини: її назвуть в честь родича, або ж святого-покровителя, у день якого народжена; ім’я дитини оберуть хрещені чи моша, або ж батько дитини. Іноді навіть репутація мами могла вплинути на те, як назвуть дитину.

Від чого залежить вибір імені на Буковинській Гуцульщині – дізнаємося у Валентини Буняк: «Перш за все, від бабусь і дідусів – зв’язок через одне покоління. Іменем відшановували обов’язково, якщо родич багатий дар дав: дід внукові полонину записав, чи там худоби багато. І землі ті вже (полонину або родове місце тої сім’ї) називали вже іменем чи прізвищем ґазди, не лиш дитину в честь нього називали. І по сьогодні є полонина Косованівка, Максимівка, Олексіївка, ще там… Могла ім’я також повитуха вибирати (це дуже часто). Отак прийме в руки дитину і каже мамі: «Ади, якого файного Петрика маєте». Могло і в церкві ім’я братися, ішла повитуха (а тепер – то бабка по маминій лінії) і отець каже ім’я. Переважно священик каже то ім’я, з яким народилася дитина: в день або напередодні вшанування якого святого. Поширено також тепер, що отець дає церковне ім’я, воно може бути рідкісне або маловживане, а тато вже дає друге, то яке вони собі хотіли, і дитина має два імені – в церкві і в свідоцтві різні».

Храмове свято у Берегометі – це спільне свято, свято тих, хто тут народився і виріс, хто приїхав колись, щоб залишитися назавжди у селі з особливим колоритом, традиціями й славною українською історією. Аби зберегти ці славні звичаї і традиції, примножити здобутки рідного села на радість дітям та онукам за доброю традицією недільного дня, 23 травня вся Неполоковецька територіальна громада та численні гості з 11 регіонів України весело відсвяткували подвійне свято. Свято храмове, на яке традиційно вже 10 років поспіль за ініціативи нашого земляка, народного депутата України VIII скликання Максима Заремського відбувається фестиваль спорту та сімейного дозвілля «Beregomet Open Sport Festival».

У змаганнях взяло участь понад 150 спортсменів. Цьогоріч у зв’язку із карантинними обмеженнями у програмі фестивалю - армреслінг. Але й надалі основною метою фестивалю залишається популяризація спорту, здорового та активного способу життя.

Скільки їх було… Іноді безіменних, які не заслужили від тодішньої влади «визволителів» навіть права бути похованими на своїй землі. Замість хреста – табличка з номером, а то й взагалі – братська могила. Гіркий парадокс: люди, які це творили, на словах не вважали українців «унтерменшами», а навпаки – клялися у віковічній любові та дружбі, підкреслювали, що несуть у далекі гірські села світло прогресу та встановлюють найгуманістичнішу владу на світі.

Незабаром усю повноту цієї «любові» на своїй шкірі відчули тисячі українців, які попрямували до Сибіру і Магадану будувати «світле майбутнє». Та це майбутнє, навіть не світле, а просте людське, судилося не кожному, адже серед поневолених чималу частку складали жінки, а то й зовсім молоді дівчата, які так і не стали дружинами, матерями, бабусями. Сьогодні архіви відкриті. Ми знаємо чимало про долі дисидентів, правозахисників, відомих інтелектуалів, які не словом, а ділом виборювало право українців мати свою вільну незалежну державу. Проте іноді забуваємо про долі звичайних людей, людей, які живуть поруч з нами і які також зазнали численних поневірянь та знущань на чужині. Вина яких полягала лишень в тому, що вміли добре працювати на своїй землі та насмілилися мати власну думку.