ВЕЛИКДЕНЬ РОЗТОКАХ: ОБРЯДОВІ ТОНКОЩІ ВІД МАРІЇ КЕРМАЧ

Писанка – живе орнаментальне серце Великодня. Традиційна і мистецька – кожна з них має історію створення і закодовану інформацію. Тож писанка – це обов’язково символ. А ще це наша нематеріальна культурна спадщина – вона стала надбанням ЮНЕСКО.

Одна із несподіваних зустрічей подарувала нам спілкування з майстринею писанкарства, зберігачкою народної культури Марією Кермач із Розтік. Розтоки – це колоритна Буковинська Гуцульщина, рідне село однієї з найвідоміших письменниць України Марії Матіос, рідними є ці краї для знаного письменника Анатолія Томківа. Донедавна село належало до Путильського, а після адміністративної реформи входить до Вижницького району.

«ПЛАЧУТ ВІКНА, ПЛАЧЕ СКРИНЯ – БО ВЖЕ З ХАТИ ЙДЕ ҐАЗДИНЯ»

Поминальний чин буковинців – він сумний, багатозначний і дуже пишний. Останній дар від живих – для душі, яка йде у вічність. Це й символічні поминальні деревця з дарами, і задушні голосіння, і спіральна свічка «сточок» (тояґ), яка є ритуальним двійником покійника, і епатажна «грушка».. Щось видозмінилося, щось відійшло у минуле, а щось є незмінним обрядовим приписом. Зберегти та описати відомості про одні з найбільш заритих обрядів – поминальні – це і дати собі відповідь на питання: «Що буковинці думають про потойбіччя та вічність»…

ІГРИ НА МЕЖІ, АБО ДЕЩО ПРО РИТУАЛЬНИЙ ГУМОР

Одна з найбільш чутливих, закритих для чужинця тем – ставлення до смерті. З одного боку вона осмислюється як трагедія (коли йдеться про втрату), з іншого – як щось таке, чого не уникнути, а ще один аспект – смерть у земному світі для переродження у вічності. Хто вперше дивився знаменитий фільм «Тіні забутих предків», знятий за повістю Михайла Коцюбинського «Тіни забутих предків», той міг бути заскочений сценою ігор біля тіла покійного Івана. Здавалося би, це авторська метафора режисера – але звичайно, це не так.У розрізі розмови про живу традиційну культуру, тобто таку, яка й зараз практикується, «грушка» уже є певним реліктом. В цьому ключі згадуються слова французького історика і демографа Філіппа Ар’єса, який стверджує, що сучасна культура «боїться» смерті – їй незрозумілий і обтяжливий довгий траур, натомість вона хоче веселощів. А «грушка» в якомусь сенсі і є тою спробою через гру втекти від смерті, або погратися в життя… І разом з тим, далеко не кожен здатний на усмішку там, де зустрівся з чиєюсь рідною смертю. А тому тема – вкрай делікатна.

«КРИЛАТА ФАНТАСМАГОРІЯ: ВІД БУКОВИНСЬКОЇ МАЛАНКИ ДО МАРІЇ ПРИМАЧЕНКО»

Хто побачив уперше красноїльських Крилатих Ведмедів – особливих фантасмагорійних персонажів новорічної традиції, той міг подумати, що то насправді образ химерного велетенського метелика. Каркасний чоловічий костюм, обшитий соломою чи очеретом вкриває все тіло маланкаря, окрім обличчя. І ззаду до такого костюма кріпляться великі квітчасті крила. Але ж.. ведмеді не літають, то чому цей персонаж – Крилатий Ведмідь? Якщо розглядати це під кутом реалістичності, то і справді незрозуміло. А якщо порівняти з картинами Марії Примаченко, де крилатими є леви, коні, які також у знайомому нам реальному світі безкрилі?

Аналізуючи загадки-коди бестіарію Марії Примаченко, мистецтвознавиця Діана Клочко пише: «…її не-жанрові композиції існують у абстрактному просторі, де немає поділу на твердь і небо, де все живе не йде чи проростає, а лине, ширяє, переміщається». Тобто закони знайомої нам реальності, де кінь чи ведмідь лише ходять, але не літає – не працюють. Що в часопросторі маланкарського дійства, що у світі Марії Примаченко.

На нашу думку, фантасмагорійні образи новорічної традиції буковинського маланкування та образи Марії Примаченко перегукуються суголосним відтворенням народного символу. Цей символ, маючи на меті зобразити надзвичайність (надприродність), «додає» крила тим істотам, які в живій природі ними не наділені, може також «додавати» більшу кількість кінцівок, голів тощо, аби підкреслити надприродну силу зображуваного персонажа.