ПЕРША КУПІЛЬ МАЛЕНЬКИХ БУКОВИНЦІВ – РЕГІОНАЛЬНІ ВІДМІННОСТІ, ІСТОРИЧНО-ТРАДИЦІЙНА ТА СУЧАСНА АТРИБУТИКА

Особливим значенням у системі родильної обрядовості наділена перша купіль немовляти, яку раніше готувала баба-повитуха, а згодом, коли жінки перестали народжувати вдома, ця відповідальна роль перейшла до біологічної бабусі немовляти. Проте не скрізь – є населені пункти, де головна роль при купанні дитини відводиться хрещеним маткам (нанашкам).

Для першого купання немовляти заздалегідь готують посудину з водою, в яку (якщо це хлопчик), вкидають корінь дев’ясилу, аби малюк ріс сильним парубком, якщо ж купають дівчинку – додають мед та молоко і любисток, аби дитину всі любили.

Воду перед зануренням немовляти обов’язково скроплюють свяченою водою і якщо хтось зайде у дім на момент купелі – повинен вкинути у воду монети, «позолотити купіль», а фактично – побажати немовляті достатку та вберегти його від чужого ока залізом (копійка як металевий предмет наділена такими ж захисними властивостями, як ножиці під колискою дитини, шпилька на зворотному боці одягу дорослої людини тощо.

ХАРАКТЕРНИКИ: ТІ, ЩО ЗНАЛИ ЗАГОВОРИТИ КУЛІ

Мабуть, усі чули про козаків-характерників, які вміють гіпнозувати ворога, «заговорювати» кулі і які на Січі були радниками, лікарями і «спецназом» одночасно. Більше того – серед тих, за ким ходить слава характерника – відомі в історії постаті: Іван Сірко, Петро Сагайдачний, Іван Богун.

По суті, характерниками називали козацьку еліту, котра володіє військовими магічними та мантичними практиками. Ставлення до них було неоднозначне, як і до інших носіїв світоглядних практик.

Криниця-студениця: душа обійстя і...портал

Якщо вслухаємося в «сердечні» народні пісні, то помітимо, що одним з найпопулярніших місць побачень у минуле і позаминуле століття ставала територія біля криниці. Адже криниці в минулі часи були громадськими – одна на всю околицю чи вулицю, і далеко не кожен мав таку радість вдома. Все залежало не тільки від бажання господаря мати криницю, а й від стану підземних вод у його місцевості. По воду, в основному, ходили дівчата, і такий похід був доброю нагодою побачитися з парубком. «Пішла по воду – і як пішла за водою», - жартують на Буковині, коли мають на увазі, що та людина дуже бариться.

Серед перших згадок про наявність колодязів у наших давніх предків є свідчення античного історика Геродота, котрий описуючи вторгнення персів 514 р до н.е. зазначає, що скіфи при відступі наказали засипати джерела і колодязі.

Походження самого слова «криниця» вчені-філологи трактують по-різному, оскільки воно належить до найдавніших і відповідно залишає простір для гіпотез. «Українське «криниця», так само як біл.крыніца, пол. krynica, рос. криница, діал. крыница походить від прасл. *krьnica/*krinica, утвореного від дієприкметника *krьnъ («викопаний») і споріднене зі словом «кріт». (прасл. *krъtъ). Згідно з другою версією, первісним значенням *krinica було «миска», «видовбана посудина», потім назва поширилася і на водне джерело (пор. рос. кринка — «дзбан», «глечик»). Третя версія пов'язує слов'янське *krinica з грец. κρήνη («джерело», «струмок», пор. «Гіппокрена»). Назва «криниця» трапляється вже у періоді формування давньоукраїнської мови (XI—XIII ст.)» [1].

Гриби – на гроби?

Одна з відомих українських прикмет звучить зловіще: «Гриби – на гроби». Тобто існує повір’я про те, що у лісах білі гриби масово кидаються рости перед війнами, епідеміями та іншими лихами. Ймовірно, корені повір’я – з часів Другої Світової війни. Дощове тепле літо дало небувалий урожай грибів, і це була приємна несподіванка від природи. Щоправда інша несподіванка багато для кого стала фатальною – війна, важкість відбудови тощо. Самі грибники до прикмети «Гриби – на гроби» ставляться скептично, бо переконані – гриб реагує не на суспільні настрої, які нависають у повітрі перед війною, а на кліматичні умови.

Більше того – у народних оповіданнях часів Голодомору грибні поляни описуються як передвісники порятунку, і нескладно здогадатися, чому. Окрім власне грибів, які вживалися в їжу поступово і дуже обережно, рятівними для сотень українців стали коренеплоди зозулинцю. Гриби ж, перевіривши на гіркому досвіді, вживали в їжу переважно спеченими і перетертими в порошок. Навіть сам факт появи великої кількості грибів давав людині надію на життя. З чого напрошується висновок, що в основі вірувань про гриби лежить історичний досвід. Десь – рятівний, а десь – смертоносний.. Наведемо кілька меморатів, вперше опублікованих у монографії професора Василя Сокола «Фольклорна проза про голодомори ХХ ст в Україні»: