Секрети краси сторічної витримки

«Колис так не було», - цією фразою бабусі та прабабусі коментують практично все, а надто – як виглядає теперішня молодь. Скільки існуватиме світ, стільки, мабуть, існуватиме колізія «батьки-діти». І коли старше покоління повчає молодь, що раніше так не фарбувалися, і брови не домальовували, і ніяких «уколів краси» навіть близько не було, напрошується логічне запитання: а як було?

Ну ось, до прикладу: як жінки сто років тому укладали волосся? Адже на деяких світлинах бачимо, що чимось таки підкручували… Тож що використовували жінки століття тому, щоби накрутити пасма волосся? Адже електричних щипців не купиш у магазині так просто...

Блискучі одягові елементи: які і для чого

Ви потрапляєте на гуцульське традиційне весілля. Кнєзь і кнєгиня, тобто молодий з молодою – у щедро вишитих сорочках, в багатих кептарях, але увагу привертає ще дещо: у молодої чільце (головний убір) – практично увесь блискучий, розшитий пайєтками, лелітками. Подібними пайєтками розшита і баршівка чи крисаня (капелюх) її обранця. Навіщо стільки блиску? «Би відбиваласи гет лиха думка і зле око», - скажуть вам на Путильщині.

Клака, толока, черга, супряга: приклади гуртової роботи в українській традиції

Якщо ми говоримо про традиційний побут селянина ХІХ-ХХ століття – передусім, маємо на увазі почергову зміну видів трудової діяльності, адже робота – визначальна складова способу життя людини. І якщо спробувати покласифікувати, з якими типами робіт традиційно мала справу людина упродовж свого віку, то передусім виокремимо щоденну працю (догляд за худобою, робота в полі, прибирання, приготування їжі тощо), найману чи кріпосну працю (наприклад, робота на пана) і добровільну колективну працю. В цій невеличкій етнографічній розвідці хотілося би зупинитися на третьому виді робіт.

На Буковині, як і в Україні загалом, добровільне об’єднання заради виконання великого об’єму робіт має кілька видів. Громада могла об’єднувати свої трудові ресурси для таких видів робіт, які одній родині не під силу чи займуть увесь її час (мастити хату, дерти пір’я, «брати збіжє», «лупити курудзи»). Саме слово «клака» - молдавського походження, і в одних населених пунктах це абсолютний синонім до слова «толока», а в інших клакою називають жіночі толоки – тобто коли жінки сходяться дерти коноплі, дерти пір’я, виготовляти свічки, вибілювати полотно тощо.

Традиція і війна: досвід Буковини

Вояцька тема представлена в українській традиційній культурі у вигляді рекрутських (жовнірських) пісень, численних оповідок та бувальщин. Але не тільки: перше побажання хлопчикові як майбутньому воїнові звучить ще тоді, коли... печуться колачі для його хрестин. Так, у селі Великий Кучурів колишнього Сторожинецького району записаний такий варіант обрядової пісні:

"Мукичка біленька до пальців си ліпи,

Най си верне нарожденик, як у войско піде".

Обрядова бісерна нагрудна прикраса, котру носив вояк з собою як пам'ять про наречену і як оберіг - котильон (вівсюрок, вістончик). Рідше такі прикраси кріпилися до пояса чи використовувалися як краватка. Сучасні зразки та реконструкції вівсюрків практикує знана майстриня з нанизування бісеру, краєзнавиця Анна Проскуріна-Ватаманюк (Вижниччина).

Котильон як знак уваги від дівчини дарувався юнакові у період великодніх свят або ж перед відходом його на війну. Так, у статті "Котильон – відзнака-оберіг в українських військових формуваннях періоду національно-визвольної боротьби 1916-1950 років" (автори - Степан Пахолко, Ольго Мартин) читаємо: "Освідчення-котильон дівчина чіпляла уподобаному нею парубку на одяг з лівого боку грудей як запрошення на "котильоновий вальс". Після танцю вдячний за такий дарунок хлопець мав обов'язок пригостити дівчину солодощами".