ДАР НЕВИДИМИМ ҐАЗДАМ: САМОБУТНІСТЬ ПОМИНАЛЬНИХ ТРАДИЦІЙ У БУКОВИНСЬКИХ РОЗТОКАХ

Накривання грібків – обряд уже рідкісний, і своїми коренями сягає ще глибоко дохристиянських часів, коли на могилі померлих справлялися поминальні жертовні трапези – тризни. Дослідниці Мар’яна та Зоряна Лановик зазначають, що першими поминальними стравами були пшенична та ячмінна каша («їжа покійників»), і ця традиція знайшла своє продовження у тому, що й сьогодні за душу померлого родича українці споживають і роздають кашу (коливо, канун) або ж обрядовий хліб (подаванник, парастас, паска). У буковинських Розтоках ми цьогоріч мали унікальну нагоду – побачити, як на цих теренах збереглися традиції пошанування предка і почути тлумачення традиції від самих носіїв. Посприяла нашим записам родина Кермачів – подружжя Юрія та Марії, вони ревно оберігають обряди, які стосуються колядницької культури, обрядового перепікарства, пошанування предків та багато іншого.

Одним із поминальних днів у Розтоках є свято Вознесіння Господнього, яке тут називають святом Спаса. До цього дня вдруге печуться паски та пишуться писанки, адже має відбутися обряд Грібки (накривання грібків). Після традиційної літургії у церкві панотець йде на цвинтар і освячує могили, а відтак жителі Розтік символічно «накривають» їх: або на саму могилу стелеться рушник і на нього викладаються дари (паски, писанки, солодощі, свічки, вода), або такі дари складаються на столик поруч у спеціальні сумки чи відра. Символічно, що на кінці ХІХ століття саме на цих теренах Раймунд Фрідріх Кайндль записав одні з перших даних про парастас, поминальне деревце, яке також складається з обрядового хліба, яблук, солодощів і дається «за простибі» з водою та свічкою (аби душі на тім світі було що їсти, пити і щоби темно не було). Ці відомості можна прочитати у його книжці «Буковина і буковинці».

Після того, як всі дари розкладені, господарі запрошують тих, кому збираються дати поминальний дар і та людина підходить до могили. Далі дарувальник і той, хто приймає, стають по два боки могили і господарі передають відро чи пакунок з поминальними дарами через гріб, при цьому кажучи: «Най Бог прийме перед Їлениної (Митрової, Іванової) душі. Той, хто приймає дар, перехрещується, статечно молиться за упокій. Далі може йти неквапна бесіда – померлих родичів пригадують у житейських, почасти веселих ситуаціях, згадують їхні смаки.

Хто має бажання – символічно трапезує вином і нехитрими наїдками за столиками поруч. З мимоволі почутих цьогоріч діалогів: «Бабка нашя любила книші, то я її душці принесла».. «Та не буде дожю.. Не буде. Божка даст побути трохи з мамов», - пишна і усміхнена жінка сидить з букетом розмаю зараз буде ставити його в узголів’ї маминої могили. А ще поруч немовля приймає солодку трубочку «за простибі», змахує руками, ніби пробує перехреститися, а мама його пригорнула і цілує. А з розмови ще однієї родини зрозуміло, що вони на Грібки з’їхалися з кількох областей – це день, коли єднається вся родина навколо згадки про корені роду.

Родина Марії та Юрія роблять Грібки двояко – Марія вистелює самі могили батьків обрядовими рушниками і кладе три паски з трьома писанками, а Юрій обрядові дари складає у відро, з яким віддасть поману.

«У нас ще є така традиція: перед Спасом всі ґазди прибирають могили рідних, висаджують квіти, оновлюють рушники на хрестах. Але до року гріб чіпати не можна. Як наприклад, від смерті людини до Спаса не минуло року – ви не можете сапати квіти, полоти бур’ян, маєте лишити як було». Символічний перегук із традицією у селі Кобаки Косівського району: рік після смерті людини в її домі не роблять ніяких ремонтних робіт. Тільки там не чіпають земну хату, а тут – потойбічну..

.. Йдемо розтіцьким цвинтарем далі. Часто тут можна побачити парні вишиті рушники на могилах. «То в живих мода тепер парні вишиванки, а моїх діда з бабов – такі парні вишиванки», - усміхається жінка. Поправляє рушник, гладить.. А ще поруч – могила маленького хлопчика, в нього замість пасок на могилі іграшкова машинка. Господиня поруч мені пояснює: «Маленьким він пішов. Й’го душка тут не награласи… А зараз вона прийде ти й ме си грати..».

Здавалося би, це наївно – безтілесній душі приносити такі дари, як тілесній людині. Але правдива любов часто буває наївна, і в цьому її правда. Так, душам треба пам'яті. А нам треба зв'язок з нематеріальним (предки) через цілком матеріальне (паски, свічки, помана). І поки є чітке уявлення, що душа обов’язково прийде, сяде їсти з родиною чи гратиметься залишеними іграшками – доти зримим є зв’язок з світом предків. Складається враження, що у Розтоках слово «душа» не абстрактне зовсім.

Це не єдиний поминальний день – починає цикл обрядів для душі Святвечір і Різдво Христове, і одна з рідкісних коляд тут – «Коліда умершому». Її виконують, якщо є в родині близька у часі втрата (хтось помер менше, ніж рік тому).

Юрій Кермач – береза (лідер однієї з колядницьких партій). Він показує записи старовинних буковинських коляд і каже: це і є правдива народна культура, і її треба берегти, заради власної душі.

Але про Різдво та й його традиції – то бесіда окрема, цей невеликий есей стосується саме Спаса.

Після накривання грібків родина Кермачів повертається додому, миють руки і починають накривати столи. Ця трапеза заупокійна – вона починається і закінчується поіменною згадкою про невидимих ґаздів – родичів у засвітах. Вона статечна – поведінкою, розмовою. Не сумна, але й не легковажна, як то буває при застіллях.

Виходимо після трапези у білу днину – а над горами виблискують ялиці в дощівці. А над ними – синє погоже небо, хоч учора дощі тай бурі відговорювали їхати записувати обряди.

«То, напевно, душі розтіцьких предків після поминального обіду та й душевних згадок на небо сонечко викотили», - чогось подумалося.

Іванна СТЕФ’ЮК – кураторка етнографічного проєкту «Спадщина»

Буковинського центру культури і мистецтва,

кандидатка філологічних наук, письменниця

 Висловлюємо щиру вдячність за привітність і дозвіл запису родині Кермач, Марії Хімчинській, Світлані Джуряк, Василині Гайфер, Людмилі Матіос

Фото авторки нарису, запис 29 травня 2025 року