«Аби худобина тобі повірила»: дещо про народну ветеринарію

Те, що побут сільської людини в минулому столітті був нерозривно повʼязаний з розведенням худоби – триманням корів, коней, волів тощо – річ загальновідома. Але менше говориться про те, як власник тварини стежив за її здоровʼям і що робив у випадку хвороби.

Насправді домашній худобині присвячено чимало адресних обрядів (їй господар несе смачної потрави з різдвяного та великоднього столу, її обкурює та благословляє кілька разів на рік, а сам вихід тварин на пасовище – для родини окреме свято). Також уважний господар вів щоденник – своєрідно, але вів: стисло записував десь на видному місці дати запліднення худоби, коли насадили квочку чи гуску тощо. Ці записи могли робитися на зворотному боці дверцят шафи, на одвірках тощо (вочевидь, коли в школах папір і зошит були в дефіциті, школярі писали на табличках спеціальними рисаками, то сільськогосподарський щоденник для батьків цих дітей був ще більшою розкішшю.

Нагодована душа, або що для буковинців означають Зелені свята

В українській традиційній культурі склалося так, що у найбільші свята присутні не тільки всі живі родичі, а і…душі предків. Вдумаймося: на Різдво ставиться на один столовий прибор більше і залишається по ложці їжі «душці», в хаті стоїть дідух, хлібне дерево предка.

На Великдень в багатьох регіонах накривають і освячують могили рідних (Прикарпаття, наприклад), а з великодньої служби предкові на кладовище несуть писанку – аби поділитися святом.

Далі йде Рахманський великдень – як вчить народна традиція, це Великдень предка (детальніше – у наших попередніх дослідженнях) [1].

На Трійцю в деяких регіонах не просто моляться за душі предків, а й клечають могили, а також вдома справляють поменну вечерю. Також знаковим ля пошанування предка є Дідова (Задушна) субота (перший тиждень листопада).

Якщо говорити про Буковину та Бессарабію, то Трійця і культ предка тут нероздільні. По-перше, саме в цей день відвідуються могили рідних померлих, і по-друге – дається іменна помана (тобто дар хлібом саме тій людині, яку би хотів обдарувати сам померлий). Так, жителька села Нагорян Дністровського району Ганна Гандзюк свого часу розповіла: «На Зилену неділю чос дуже мені сумно. Це уже двадцять три годи, як нема мого діда. Приходю до него на цвинтар з дочков, кладу колачі на вишитий рушник, стелю на могилу, на колачі кладу пряніки, канфети, і шос з літного – ци ягоди, ци черешні, трохи сидю коло цего всего, а потому йду роздавати колачі за поману. Даю лиш тим чулувікам поману, шо з їго року, а як нема, то молодшим. Роздам помани ти й іду додому,а на хрест чіплєю май (зілля. – Авт.), аби єму там маювалоси»…

Хрещені батьки та їхня роль у житті дитини

Хрещені батьки – духовні родичі (батьки) дитини, котрі відповідають за її прилучення до церкви і які повинні частково брати участь у вихованні свого похресника. Відомий такий тип родичання ще з дохристиянських часів, щоправда називалися обрядові ролі тоді дещо по-іншому, та і прилучалася тоді дитина не до церкви, а до духовної общини.

«У дохристиянській Україні хрещені батьки звалися божат і божата, батькам вони були кумами, а діти відносно божатів називалися божен і божена. Божат – той, що побожився нести відповідальність за долю дитини», - зазначає Г.Кожолянко.

Серед назв на позначення хрещених батьків, які збереглися до сьогодні на Буковині, назвемо такі основні – батько, матка, нанашко, нанашка. Похресників ж називають хрещеник, фін, фіїн, похресниць – фіна, фіїнка, філинка.

Вибір імені: чому все не так просто

Ім’я людини, точніше процедура його вибору, в українських звичаях позначена традиційними приписами родини, духовної громади (церкви) та соціуму. Саме тому існує кілька варіантів, що ж вплине на вибір імені дитини: її назвуть в честь родича, або ж святого-покровителя, у день якого народжена; ім’я дитини оберуть хрещені чи моша, або ж батько дитини. Іноді навіть репутація мами могла вплинути на те, як назвуть дитину.

Від чого залежить вибір імені на Буковинській Гуцульщині – дізнаємося у Валентини Буняк: «Перш за все, від бабусь і дідусів – зв’язок через одне покоління. Іменем відшановували обов’язково, якщо родич багатий дар дав: дід внукові полонину записав, чи там худоби багато. І землі ті вже (полонину або родове місце тої сім’ї) називали вже іменем чи прізвищем ґазди, не лиш дитину в честь нього називали. І по сьогодні є полонина Косованівка, Максимівка, Олексіївка, ще там… Могла ім’я також повитуха вибирати (це дуже часто). Отак прийме в руки дитину і каже мамі: «Ади, якого файного Петрика маєте». Могло і в церкві ім’я братися, ішла повитуха (а тепер – то бабка по маминій лінії) і отець каже ім’я. Переважно священик каже то ім’я, з яким народилася дитина: в день або напередодні вшанування якого святого. Поширено також тепер, що отець дає церковне ім’я, воно може бути рідкісне або маловживане, а тато вже дає друге, то яке вони собі хотіли, і дитина має два імені – в церкві і в свідоцтві різні».