ІГРИ НА МЕЖІ, АБО ДЕЩО ПРО РИТУАЛЬНИЙ ГУМОР

Одна з найбільш чутливих, закритих для чужинця тем – ставлення до смерті. З одного боку вона осмислюється як трагедія (коли йдеться про втрату), з іншого – як щось таке, чого не уникнути, а ще один аспект – смерть у земному світі для переродження у вічності. Хто вперше дивився знаменитий фільм «Тіні забутих предків», знятий за повістю Михайла Коцюбинського «Тіни забутих предків», той міг бути заскочений сценою ігор біля тіла покійного Івана. Здавалося би, це авторська метафора режисера – але звичайно, це не так.У розрізі розмови про живу традиційну культуру, тобто таку, яка й зараз практикується, «грушка» уже є певним реліктом. В цьому ключі згадуються слова французького історика і демографа Філіппа Ар’єса, який стверджує, що сучасна культура «боїться» смерті – їй незрозумілий і обтяжливий довгий траур, натомість вона хоче веселощів. А «грушка» в якомусь сенсі і є тою спробою через гру втекти від смерті, або погратися в життя… І разом з тим, далеко не кожен здатний на усмішку там, де зустрівся з чиєюсь рідною смертю. А тому тема – вкрай делікатна.

Ігри при покійнику – грушка, лубок, посижінє – вони мають різні місцеві назви і мають відразу два значення. Перше трактування – заперечення смерті як такої через актуалізацію страху і сміху. А друге трактування – присутні змушують присутніх при обряді «наступити собі на серце», щоби хоч якийсь час не плакати і «не втопити душу в сльозах», тобто аби вона могла, за народними уявленнями, білою пташкою знятися і полетіти у вічність… Присутня ця традиція була як у традиції гуцулів, так покутян, так і буковинців, бойків, лемків та подолян.

Тему поминальної обрядовості й зокрема ігор біля покійного досліджували у різний час Володимир Гнатюк, Зенон Кузеля, Григорій Купчанко, Антін Онищук, Петро Шекерик-Доників, Валентина Сушко, Олександра Салій, Дзвенислава Ганус та багато інших поважних дослідників.

Як виглядає «грушка»? Після того, як до покійного прийшли зі свічками і молитвою, розмови потрохи відходять від смерті до життя – присутні обережно згадують покійного у радісних, навіть комічних обставинах, розповідають про його хороші якості тощо. До речі, цей припис збережений і в ромській поминальній традиції – збиратися, говорити тільки хороше і навіть грати при мерцеві у карти. Самими лише розмовами в українців обряд не завершувався – найбільш суперечливий і навіть епатажний його момент – сама «грушка» - рухливі ігри на зразок «піжмурків», парованки (загадування на долю), ритуальні переодягання на персонажів, наближених до вертепних та маланкарських і навіть фокуси з тінями, підніманням савану та багато іншого. І тут територія чорного гумору у його етнографічному вияві.

У праці Володимира Гнатюка «Похоронні звичаї й обряди» наводяться дані з села Волосянки Скільського повіту, де під час ігор при мерці присутні імітують поділ присутніх на «Божих» і «дідчих», переодягаються на Дохторя, Діда, Бабу, Корову, а в селі Зелена Надвірнянського повіту імітували гру троїстих весільних музик з невидимими молодятами.

Дослідник традицій Закарпаття Михайло Маркович на своїй сторінці розповів про персонажів-фіґлярів Бабу і Діда, які грають пародійні сцени [3]. : «Великий інтерес у тогочасних журналістів викликали так звані «Свічені», або в деяких місцях «Лопатки»: поки небіжчик лежав у труні, а дяк читав Псалтир, молодь розважалась. Два хлопці одягались у старих діда і бабу, замазавши обличчя попелом. Ці ігри мали часто еротичний і пародійний характер, наприклад, пародія на похорон. Церемонії та звичаї, що супроводжували смерть та поховання, наводили жах на чеську дослідницю Амалі Кожмінову. [… ] Амалі Кожмінова вважала їх занадто веселими і занадто ексцентричними, а їх відверто еротичний характер вразив її. У коментарі до своєї фотографії «Діда і Баби» вона зауважила: «…цією траурною веселістю вони вказують, що радіють, що душа померлого вже на небі – подалі від цього порожнього світу, сповненого трауру, біди та відчаю. 1922 р.».

Чи не найповніше обряд «грушка» зі всіма етапами (спочатку молитви за душу Ілашки і голосіння (ритуальні плачі),а відтак – обережні сміхи та жарти, аж відтак – ігри) зображено у новелі Марка Черемшини «Грушка», яка побачила світ у 1901 році і, як вважають дослідники, стала своєрідним орієнтиром для Михайла Коцюбинського, який, вражений традиціями горян, видає у світ «Тіни забутих предків» у 1911 році. Марко Черемшина зізнавався, що етнографії не збирав, бо сам був тим матеріалом. Тобто – носієм традиції. І в його «Грушці» описується перехід від туги до гри: «В печі ватра горіла, жінки обід на похорон варили, свічки сукали. Сивий Ілаш запікав мовчки залізо і помагав майстрові деревище хрестиками карбувати. Леґіні й дівчата сходилися на «грушку». Уклякали коло тіла, відшептували молитви, а потому борзо смуток скидали і в хоромах гралися «жмурка» та «лопатки»» [8]. І далі письменник описує самі ігри та які жартівливі команди виконували усі присутні.

У цьому ж творі відображене загадування на долю: ««Василина піде за Федя, Гафія за Леся, Калина за Михяла, а Одокія за Гната. Так випало на Ілащиній “грушці” і так сповнитиси має» - пророкування на межі життя і смерті. І ці пророкування символізують продовження життя – де любов і усміх перемагають похмуру смерть. Життя продовжується, хоч і не зразу.

Інший самобутній гуцульський письменник та етнограф Петро Шекерик-Доників пише, що у Головах на Косівщині «грушкою» цей обряд не називали, натомість існувала назва «посижінє» («посіжінє») й такі ігри відбувалися не скрізь, а лиш там, де буде достатньо місця і де господарі авторитетні, до яких зійдуться: «А єк умре єкий бідний, або мало знаний, то мало си зходє на посіжінє, бо кождий каже: «То відей никого не буде! Хатчіна мала и ни буди місця дешо робити (забави)»…. П.Шекерик-Доників також підтверджує – ці ігри в основному робилися або в хоромах (сінях), або у іншій хаті, і мали вони на меті хоч трохи відволікти від туги: «..бо тогди и домашним легке стає на серци» [9]. Це відображено у праці «Рік у віруваннях гуцулів».

В силу різних причин (і через заборони священиків, і через делікатність самого характеру обряду) здебільшого вона відійшла у минуле і останні згадки про «грушки» - у 30-х, 50-х роках ХХ століття. Свідчення про цей обряд у селі Коровія на Буковині ми знайшли за 60-ті роки, проте респондентка побажала залишитися анонімною.

А ось у селі Лопушна Берегометської громади вдалося записати більше. Сама назва обряду «грушка» тут не вживалася, як свідчать місцеві жителі, проте до 70-80 років ХХ століття поширеним був звичай переодягатися на Смерть. Так, носійка знань про традиції Марія Гузак (1938 р.н.) розповідає: «Це як збиралиси першого дня коло мерця, то спочатку молилиси. А потому вночи лишаласи сама молодьож, такі май відважні. Говорє всіляке, жертуют. І один з-поміж них (може і старша людина бути, головне би інтересна) – лізе на під (на стих), вбираєси у біле, ховає лице, в зуби бере червоний буряк для кольору – і то є Смерть. Вона має вискочити дуже раптом – за тим гонитси, того душити пробує, пужіє людий. І всі тікают».

Жителька цього ж села Василина Гузак (з дому Корпан, 1936 р.н.), підтверджує: «Було це, так. Дес донедавна, може які сімдесєті, цисе ше було. То на Смерть такий сміхованець перебиравси, і в руках мав ще серп. І він тим по плечах джюґав. Та він лиш си показав – тікали хто куда».

У багатьох селах Косівщини (Кобаки, Яворів) словосполука «сходитиси на грушку» залишилася, проте вона означає зараз не ігри біля мерця, а прийти зі свічкою і статечно згадувати. Таке значення, наприклад, зафіксовано у новелі «Грушка» сучасної гуцульської авторки Уляни Маляр.

Чи схильні люди повідомляти про відхід у вічність з усмішкою зараз? Одна з перших асоціацій, яка виникає при словах «усміх» і «смерть» - знаменитий «Веселий цвинтар» у румунському селі Сепинці на Марамарощині. Це діюче до сьогодні кладовище, де практично кожен надмогильник виформуваний у яскраві барви, а сам покійний у техніці наївного малярства зображений трохи комічним, але дуже живим. І на кожній плиті – жартівлива епітафія, на кшталт такої:

Під цим тяжким хрестом лежить моя теща.
Якби вона пожила ще три дні,
То під цим хрестом лежала б не вона, а я.

А вона би читала ці слова…
Коли прийдете до неї, то не розбудіть її,
Бо вона мене сварила.
Приходьте до цієї могили, читайте цю епітафію
І шукайте собі добру тещу,
Аби ваша доля була краща, ніж моя..

Цвинтар почав формуватися в 1935 році, цю ініціативу яскравих і світлих дерев’яних надгробків започаткував місцевий митець Стан-Іон Петраш. Зараз реставрує старі хрести і створює нові учень Іона Петраша – Дімітру Поп. Жартівливі епітафії (саму канву) складають рідні померлого, і їхнє почуття гумору у такий складний для кожного момент є, мабуть, власним шляхом до розуміння життя і смерті. До речі, у 1999 році «Веселий цвинтар» внесено у світову культурну спадщину ЮНЕСКО.

Що спільного між румунським «Веселим цвинтарем» і забавами при покійнику на Закарпатті, Гуцульщині та Буковині? Сміливість усміхнутися. Зіграти у гру – парованки то, імпровізований маскарад чи загадування на долю. А передусім усміхнутися і стати собі на серце, аби душа «мала час відлетіти».

Колись у одній з експедицій почули цікаву думку: «Чим давніше, тим дивніше».. Чим давнішим є той чи інший обряд, тим важче дошукатися усіх його сенсів. Можна тільки здогадуватися …

А цю дражливу і тонку філософію усміху під самим носом у смерті – навряд чи можна несилувано повторити.

Іванна СТЕФ’ЮК – кандидатка філологічних наук,

кураторка етнографічного проєкту «Спадщина»

Буковинського центру культури і мистецтва,

старша наукова співробітниця

Снятинського літературно-меморіального

музею Марка Черемшини,

письменниця

ДЖЕРЕЛА:

1. Коцюбинський Михайло. Тіни забутих предків. – Брустури: Брустури, 2023. - https://discursus.com.ua/books/tiny-zabutykh-predkiv
2. Маляр Уляна. Баба Федиха. – Брустури: Дискурсус, 2023. - https://discursus.com.ua/books/baba-fedykha
3. Маркович Михайло. Допис про «Лопатку» і архівні фото. - https://www.facebook.com/tsotsora.mail/posts/pfbid029tPt4mPr1VuWsW38ixq6u3Yr9Uu6QY1YT6HzE2xKiRqe5n7Q1VKufxvNXYUzHa9Ul
4. Савицький Юрій. Мертві з румунського «Веселого цвинтаря» допомагають живим. – Радіо «Свобода». - https://www.radiosvoboda.org/a/24298997.html
5. Салій О. Р. Похоронний обряд «Грушка» у гуцульському тексті Михайла Коцюбинського, Марка Черемшини і Петра Шекерика-Доникова / О. Р. Салій // Прикарпатський вісник Наукового товариства імені Шевченка. Слово. – 2022. – № 17(65). – С. 96-105.
6. Свєнціцький І. Похоронні голосіння. Гнатюк В. Похоронні звичаї й обряди. – Харків: Фоліо, 2019.
7. Сушко Валентина. Уявлення про смерть і поховальні звичаї гуцулів. - https://nte.etnolog.org.ua/uploads/2014/1/publications/91.pdf
8. Черемшина Марко. Райска птиця. – Брустури: Брустури, 2023. - https://discursus.com.ua/books/raiska-ptytsia-zibrannia-tvoriv
9. Шекерик-Доників Петро. Рік у віруваннях гуцулів. – Верховина: Редакція журналу «Гуцульщина», 2009.

10. ІЛЮСТРАЦІЇ:

    1 – Фото персонажів Діда і Баби на похоронних іграх. Авторка фото Амалі Кожмінова, 1922 р. mzm.cz, фото взяте з профілю Михайла Марковича з його дозволу

    2 - Фото персонажів Діда і Баби на похоронних іграх. «Prager Presse» 1919 р, фото взяте з профілю Михайла Марковича з його дозволу

    3, 4 – «Веселий цвинтар» у Румунії. Фото Іванни Стеф’юк