Буковинська тайстра – колаборація моди і мистецтва

Традиції народного мистецтва дедалі більше впливають на становлення модної індустрії. Це пов’язано перш за все з етнокультурною самоіндентифікацією, а також з прагненням зберегти національні традиції та привити любов до своєї культури молодому поколінню.

Форми народного строю буковинців чи не найуспішніше інтерпретуються у колекціях як святкового, так і щоденного одягу дизайнерів, таких як Микола Шкрібляк та Світлана Крачило. Із низки важливих аксесуарів можна виокремити тайстру. Її розвиток можна розмежувати у двох напрямах: як ремінісценція автентичних зразків, так і пошук нових форм естетичного та технологічного вирішення. Майстриня моди Світлана Крачило створила не одну серію тканих тайстринок. Особливо цікавими є фолькмодерні сумки малих розмірів з українськими орнаментами.

Тайстри - самодостатні твори мистецтва, їх можна побачити як на фольклорно-етнографічних, концертних дійствах, християнських святах (Різдву Христовому, Христовому Воскресінні, Яблучному спасі), недільних службах у храмах, родинних святах (сватанні, весіллі, хрестинах, похороні), так і в повсякденному житті, тому що торбина не лише художньо-унікальна за своєю семантикою та стилістикою, а й функціональна та зручна у користуванні.

Буковинські роми – екзотика чи традиція?

«А отут табір циганський стояв, от під цею вербою. Вони собі облюбували місце коло ріки», - веде душевну екскурсію Драчинцями краєзнавиця Марія Крушельницька-Угринчук. І в уяві, звісно, зринає опоетизований образ циганки-ворожки з картами в яскравій спідниці. Надто вже захоплено розповідає, аби уявляти той, інший стереотип.

- Вони мают свої традиції. Ну наприклад, хрестя дитину не в церкві, а в ріці. І наших кличут в куми. А ще цигани у нас завжди були добрими ковалями. Мали свою кузню, і старші навчали молодших цій справі. Роздували вогонь у печі міхом вручну. Старий циган кричав до молодого: «Фурди, мой, Васілій, фурди!». А той, у свою чергу, старався догодити майстрові і добре роздував.

У Драчинцях до шатрових циганів ставилися двояко. З одного боку, і це зайве приховувати – з ромами старалися бути обережно, аби не «обшахрували». А з іншого – саме цигани зналися найкраще на ковальській справі. І на початку ХХ століття у ремісничому ланцюжку громади саме циганські ковалі займали незамінне місце – кувати коней драчинчани приводили до них просто в табір. І поки господар чекав свого коня – слухав при вогні винятково мелодійні і як правило трагічні ліричні пісні.

Чоловічі секрети виразності: буковинський ґердан, басма

Багато кого дивує, що буковинські чоловіки споконвіку носять шийні прикраси, притому дуже виразні. А з іншого боку – тут нічого дивного: відчуття краси зі статтю, віком чи іншими факторами не завжди пов’язане. Таке чуття швидше вроджене.

У приватній колекції Миколи Шкрібляка зберігаються традиційні ґердани новоселицького, заставнівського, кіцманського зразка. Іноді буковинці носять таку прикрасу не саму, а з дзеркальцем (для «відбивання» чужої заздрості), таке дзеркальце називають басмою. Іноді увесь виріб (ґердан із дзеркальцем) також називають басмою. Під назвами басма, басман, басаман, ґердан чоловіче бісерне намисто відоме як у гірських, так у рівнинних селах нашої Буковини. Сама назва прикраси походить від *gerdan – шия.

Як зазначає етнограф Георгій Кожолянко у праці «Етнографія Буковини» (т.1), чоловічі ґердани вирізняються від жіночих не тільки наявністю дзеркальця (що було необов’язковим), а передусім шириною та довжиною.

Куди чоловік одягає таку прикрасу? На велелюдне дійство, як-ось коли він за калфу в колядниках чи Маланці, а також на весілля, храмове свято тощо. Якщо би коротко сказати, для чого чоловікам ґердан – це підкреслення статусу в суспільстві, складова яскравого образу і замінник вишиття на сорочці. Як правило, ґердан носять до сорочки, яка вишита доволі скромно або не вишита взагалі, адже увесь орнаментальний акцент на себе перебирає він, ґердан. Якщо би шукати сучасних аналогій, то чоловічий ґердан найближче тяжіє до всім відомої краватки.

Дністровська Атлантида Івана Безручка

(до 100-річчя від дня народження фольклориста)

Історично склалося так, що кілька десятків сіл уздовж Дністра припинили своє існування, потрапивши у так звану «зону затоплення» напередодні та підчас будівництва Дністровської ГЕС, інші з найстаріших сіл перетворилися на наймолодші (якщо село «перенесли» в безпечне місце і за ним залишили колишню назву). Нескладно здогадатися, що традиції та фольклор цього регіону у 50-80 роки ХХ століття потребували термінової охорони, оскільки переселення цілих громад несли за собою незворотні втрати фольклористичних артефактів.

Уродженець подільського села Патринці Іван Безручко, який з дитинства цікавився усною народною творчістю, справою життя вибрав медицину, проте вдало і дуже незвично поєднував її зі збором фольклору. Більше того: Іван Безручко вважав народну творчість частиною своєї медичної практики, упродовж усього життя він вчився лікувати словом.