«РОБИТИ СВОЄ», АБО ДЕЯКІ РОЗДУМИ НАД РАДЯНСЬКИМ ПЕРІОДОМ УКРАЇНСЬКОЇ ТРАДИЦІЇ

ХХ століття для української культури – одне з переломних. Солідні книжкові наклади видання класиків, відкриття музеїв, створення ткацьких, вишивальницьких та інших артілей, колективів народної творчості – звісно, це важливі аспекти розвитку літератури, народного мистецтва та суспільного життя загалом. Проте як бути з переслідуваннями за мову, відвідування церкви чи відтворення народних звичаїв саме у автентичному, а не сценізованому вигляді? Адже ті, кого в дитинстві малювали в шкільній «Колючці» за колядники чи діалект, запам’ятають це надовго. Як і ті, кого закривали на 15 діб у райвідділку за маланкування…

Святвечір в бараці Північно-східного виправно-трудового табору  під Магаданом, 6 січня 1956 року. Фото: Фото з архіву родини Юськівих. Фото наводимо з джерела [3].

Насправді важко в межах невеликого есею охопити цілісно проблематику питання «радянський період української традиційної культури», тож наведемо кілька красномовних свідчень жителів Івано-Франківської та Чернівецької областей про традиції в переломні часи. Як нам виглядає, вони говорять самі за себе.

Покутянин Ігор Салій – політв’язень, котрий відбував заслання за націоналізм у Воркуті, в одному з найсуворіших таборів. Листи рідним звідти можна було надсилати тільки двічі на рік, та і то за допомоги німців-поселенців, котрі працювали в тамтешніх шахтах. Чоловік згадує, що після смерті Сталіна дихати їм всім стало відносно легше, хлопці зуміли там заснувати товариство з вивчення українознавства і бережуть звичай, як можуть [2]. Оцю можливість – писати двічі на рік – Ігор Салій використовує, аби вітати родину з Різдвом Христовим та Великоднем. Тексти цих листів – промовисті: «Рідній сестрі Галі на Україну від брата з чужини».. «Дорогенькі мої Галю й Василю! З днем Різдва Христового бажаю Вам кріпкого здоровля, многа літ життя, та виховати Вам на потіху й на славу Рідному Краю своїх діточок» (Воркута, 1955). Що прикметно – у листах Ігоря Салія «Рідний Край», «Отча Земля» - скрізь з великої літери..

Фото з родинного архіву Юськівих засвідчує відзначення Святвечора з вертепом в бараці Північно-східного виправно-трудового табору під Магаданом 6 січня 1956 року [3]. Богдан Юськів, один із ув’язнених, згадує: «Після смерті Сталіна амністію отримали понад 1 343 тис. ув’язнених, головним чином кримінальників. Засудженим за 54-ю статтею Кримінального кодексу Української РСР, так званим «зрадникам батьківщини», навіть не скоротили терміни. Тому в 1954 році у багатьох таборах прокотилися повстання, в авангарді яких стояли українці. Після чого кремлівське керівництво пом’якшило умови утримання в’язнів ГУЛАГу і почало перегляд справ політв'язнів.

Незабаром після того, як в концтаборах стало можливим святкувати Різдва так, як це видно на знімку, Юськів і багато його земляків вийшли на свободу. Правда, з забороною жити в рідній місцевості» [3].

Листівки з Воркути від Ігоря Салія. Фотокопію зроблено з дозволу Анни Кареліної, дослідниці родоводу і племінниці Ігоря Салія.

Зараз – знаний етнолог Микола Шкрібляк, а в 70-х роках – малий допитливий хлопець з самого серця Карпат Микола Шкрібляк згадує: різдвяні традиції (особливо значення, смисли, словесний супровід) викривлювалися до непізнаваності. В школі змушують йти в колядники. Так, саме змушують. Але не звичайні колядники – у всім відомій коляді «Нова радість стала» «трохи» змінили слова: «Ми ходили навечір з 31 грудня на 1 січня щедрувати. Мусіли йти, бо заставляли. Співали таке: «Нова радість стала, яка не бувала, / Зоря з Кремля у Карпати світлом засіяла»… Таких підмін за бажанням поважний читач і сам процитує немало. Начебто традиції ніхто не забороняє, навіть змушує йти і «поширювати новину», тільки новина та – далеко не про Різдво Христове… Викривлення у структурі «форма-зміст» з нівеляцією другого і поступової підміни ідеологічними наративами.

«Підпільна» Маланка в Шубранці. Фото надала Наталія Величко підчас інтерв’ю.

Краєзнавиця, дослідниця традицій села Шубранець Наталія Величко (колишній Заставнівський, зараз Чернівецький район) згадує: її чоловік за участь у маланкуванні опинився..в райвідділку міліції: «Це був 1979 рік. Їх усіх забрали, повезли в Заставну в міліцію, розібрали, костюми позабирали, і так пустили додому і сказали більше то не робити». На наше питання, чи маланкарі послухалися – риторично усміхається. Бо коли з відновленням державної незалежності відбувся обласний конкурс-огляд традицій та обрядів, Шубранецька Маланка займає перше місце – вона станом на 1991 рік чудово збережена і є частиною життя громади.

Очільник Красноїльської територіальної громади Степан Драгун у коментареві для «Суспільного» [1] підтверджує – в радянські часи на Сторожинеччині за Маланку теж можна було отримати невеликий, але термін: «За часів Радянського Союзу Маланку забороняли, але знищити не могли. Хоч саджали на 15 діб, але все одно люди виходили і співали. Так берегли традицію». У наші часи Новорічна традиція буковинського маланкування офіційно внесена до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини і по праву вважається нашим надбанням. Надбанням зусиллями тих, хто вистояли у буремні часи.

Світлини з особистого архіву Бориса Панкевича. Снятин, 50-ті роки ХХ століття.

Зараз – кандидат технічних наук Борис Панкевич, а колись – малий снятинчанин, який потайки готується до своєї першої сповіді, поділився з нами дуже цікавими спогадами: «Нас матèчка Мелеха Куравська готувала до причастя таємно – лиш ми і наші батьки знали, де ми збиралися. І мама моя пошили костюмчик мені до тої урочистої події – я його дотепер пам’ятаю. Це були 50-ті роки. Звичайно, що це все було заборонено, але завжди були такі люди, які ризикують собою – але святе збережуть. А наші традиції – то святе».

Авторка цих рядків радянські часи не пам’ятає, бо прожила у РС «аж» два роки. Зате її мама точно не забуде таємне охрещення дитини не в рідних Кобаках, а аж у селищі Кути, та й то вночі, та пошепки, бо якщо хтось побачить і донесе – родина клопоту не оббереться...

З експедиції в експедицію дуже часто чуємо фразу: «Тяжкі були часи. Але ми зціпили зуби і робили своє». Здається, це в нас вже також традиція… 

Іванна СТЕФ’ЮК,

кандидатка філологічних наук, старша наукова співробітниця Снятинського літературно-меморіального музею Марка Черемшини, кураторка етнографічного проєкту «Спадщина», завідувачка науково-методичного відділу дослідження та популяризації традиційної культури БЦКМ, письменниця 

Джерела:

1. 1. Котубей О. "Ніхто не скаже, про що це, але це в нас у крові". Пошук сенсів у чистому мистецтві Маланки [Електронний ресурс] / Олеся Котубей // Суспільне. – 2021.
2. 2. Стеф'юк І. "Сміливі завжди мають щастя" [Електронний ресурс] / Іванна Стеф'юк // Сайт Снятинського літературно-меморіального музею Марка Черемшини. – 2022.
3. 3. Шама О. Історія в одному фото. Українське Різдво в ГУЛАГу [Електронний ресурс] / Олег Шама // Україна НВ. – 2021.