Серпанкове письмо етнокультури Полісся крізь призму поезії Ірини Баковецької

Серпанкова основа поліської етнокультурної традиції, речитативна архаїка прамови, еклектика постмодерних контекстів і агіографії, а також візуальні мандрівки у світ культурної спадщини – десь так узагальнено можна охарактеризувати структурну сутність книжки-дивовижі, книжки-експерименту Ірини Баковецької «#Полісся_як_Всесвіт». Вийшла книжка у видавництві "Саміт-книга", літературний редактор письменник Сергій Пантюк.

Виклик полягає навіть не в тому, що про архаїку промовляє заголовок-хештеґ і цим самим пропонує пізнання традиційної культури цілком сучасними технічними засобами. Виклик, на нашу думку, полягає в тому, що сакральні коди дохристиянського і християнського часів Полісся заплелися в єдиний узір – русалки справляють жнива, молодиці водять Куста, і в цьому ж часопросторі ходить Богородиця при надії. У книжці Ірини Баковецької-Рачковської традиційна культура Полісся постає правдивою – містичною аж до відьомства, цнотливою, піднесено-сакральною, а почасти – стигматичною…

Цю книжку хочеться пізнавати шарами. І перший з них – то світ культурної спадщини, коренастих ритуалів і відвертих світоглядних практик. Відвертість виявляється передусім через прямий діалог людини і світу. Так, за допомогою ілюстрацій та кьюар-кодів, користуючись лаконічними словесними вказівниками, читач відкриває для себе «Всесвіт Полісся» - серпанок, вироби з бурштину, обряд вшанування предків «Водіння Куста», традиції поліського бортництва, а також внутрішні закони орнаментики та народної мови. І в цьому пласті пізнання книжки ми розуміємо, що до нас говорить не тільки письменниця, котра увібрала етнокультурні коди своєї землі і транслює їх, але й очільниця Рівненського обласного центру народної творчості. І насправді йдеться не про кліше сприйняття, а про наративну іпостась – Ірина Баковецька увиразнює, «визвучує» ті етномаркери Полісся, які бажає презентувати назагал.

 Другий шар – поетичний. І насправді він зумовлений першим, етнокультурним. Адже у поезії Ірини Баковецької навіть найвищі сакральні образи є живими – вони живуть і ходять між людьми, розділяють їхні муки і радощі, та й одягаються за людським звичаєм:

«Як же гарно Тобі, Богородице,

В цьому серпанку із села Крупове!»…

або: «Пряди собі з Богом цієї зими,

       Вари собі з Богом куліш,

       Проси у Бога погоди…»

«Сільські льохи, обслинені слимаками,

Стали церквами,

Куди дитину і бабу стару на рядні

Під святий омофор дубової кришки:

Вони такі не одні, вони такі не самітні –

Господь поміж них,

Аж надто відчутно, хоч і нишком»….

Разом з тим людина усвідомлює закони буття за «ремісничими формаками», приписами: «кросна ходять годинником за київським часом»… А традицію підпускає до себе навіть ближче, ніж у серце: «Мед з поліської борті тече по аорті»…

Особливе зацікавлення викликає еклектика культурних кодів, де в межах єдиного тексту «Євангеліє від Матвія», Улас Самчук, «Rammstein»…Зримою є й модерна агіографія – поліська земля в один момент стає коливом, замішаним   на ґрунті й крові.

Ліричний голос поезій обнадіює: якими би не були виснажливими косовиці війни і репресій, рід не перерветься, дискурс часів буде (хоч і з болем) дотримано: «Ти народиш багато дітей, Ти наробиш багато могил для предків»…

А головне пророцтво-звертання звучить позачасово:

«Ми вистоїм, як вино для Причастя,

У темних льохах під Всевидячим Оком,

І будемо вчитися жити на цвинтарях,

Як на Великдень!»

Ми вистоїм… Оновимося, переродимося у прадавніх смислах, аби пізнати просту істину: Всесвіт не далеко і не близько. Він – у нашій душі. Іноді цей Всесвіт багатоголосий, містичний, серпанковий – як Полісся. А іноді – мовчазний. Але завжди – багатозначний.

Іванна СТЕФ’ЮК – письменниця,

кандидатка філологічних наук,

докторка філософії у галузі філології,

завідувачка науково-методичного відділу

дослідження та популяризації

традиційної культури БЦКМ,

кураторка етнографічного проєкту «Спадщина»