ЯК І ДЛЯ ЧОГО РУБАЮТЬ ПУТА

«Треба рубати пута», - таку фразу можна почути щодо малої дитини і непосвячені можуть подумати, що йдеться про хірургічну операцію. Насправді мова цілком про інше. Якщо дитина довго не починає ходити, вдаються до спеціальних обрядів, аби «розворушити» її.

ПРО КУЛЬТУРУ НАЦІОНАЛЬНИХ СПІЛЬНОТ В «ІСТОРІЯХ БУКОВИНСЬКОГО АРХІВАРІУСА»

Команда Буковинського центру культури і мистецтва крок за кроком у експедиціях та архівній роботі пізнає традиційну культуру національних спільнот краю. Саме цій темі присвячений проєкт, який реалізовує команда Центру на запрошення Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені М. Т. Рильського Національної академії наук України «Етнографічний образ сучасної України. Корпус фольклорно-етнографічних матеріалів нацменшин». Наступним кроком став цикл авторських вечірніх лекцій «Екзотичне гроно». Автори ідеї – почесний консул Республіки Австрія у місті Чернівці Людмила Осачук та кураторка етнографічного проєкту «Спадщина» Буковинського центру культури і мистецтва Іванна Стеф’юк. Місце проведення лекцій – медіацентр «BelleVue».

МОЛОЧНА КАПСУЛА ЧАСУ: ГУЦУЛЬСЬКА БРИНЗА

Бринза (бринзя, бриндзі, бринзє) – спеціально засолений сир тривалого зберігання, один із основних продуктів вівчарства. Бринза належить до розсольних сирів і окрім української, притаманна також румунській, молдовській кухні та кухням балканських країн. В українську мову назва цієї страви прийшла з румунської мови, де brânză – назва будь-якого сиру, а не тільки розсільного засоленого. В інших мовах (польській, чеській, словацькій) це слово вживається на позначення саме солоного сиру, що вказує на похідне значення слова. Назва продукту «валашський сир» (румунський сир) згадується у портовому документі 1370 року, масове ж поширення цього смачного продукту припадає на 15-16 століття. Дослідники народної кухні зазначають, що при правильному засолюванні і зберіганні в дерев’яних бербеницях чи діжках гуцульська бринза має доволі великий термін продатності, хоч і виготовлена з молока. Тут має значення і коефіцієнт солі до загального обсягу продукту, і якість посудини, і температура. У добрій бербениці і належно засолена бринза може зберігатися рік і більше.

«ЦЕ МАЛИЙ ЗРОБИВ»: ПЕРЕДВЕЛИКОДНІЙ СПОМИН МИКОЛИ ШКРІБЛЯКА

Пора напередодні Великодня – це ретельні приготування. А ще – це спомини. Мабуть, багато хто при слові «домашня паска» пригадає свою бабусю – як вона у ретельно прибраній оселі розтоплювала піч, місила  тісто і з того мало вийти запашне сонце Великодня – рум’яна паска. Хтось звик до «рогатої паски», хтось пригадає білоголову бабку, хтось можливо й пригадає, як виглядає класична християнська паска дора, а хтось зауважить: «У нас паска – сирна, і це така традиція». Тому спогади про великодню паску – це від самого початку розмаїта тема. А чи завжди в домі паски пече саме бабуся чи мама? В цьому ключі хотілося би поділитися споминами людини, чиї знання про хліб (а знання ці далеко не обмежуються автентичною рецептурою) мають дуже цікаву родову історію… Знаний дослідник української культури, колекціонер старожитностей, мистецтвознавець Микола Шкрібляк виріс у шляхетній гуцульській родині, де міра виконання тої чи іншої роботи завжди мала бути еталонна, взірцева – горяни це називають «до цоту». Якщо різьба – то так, аби узір умів говорити, якщо народна ветеринарія – то така делікатна, що й найбуйніша тварина довіряла своє життя, якщо випікання хліба (обрядового чи щоденного) – то так, аби той хліб «багнувся кожному», щоби кожен хотів такої паски чи калача.