«БАБА ФЕДИХА» ТА ЇЇ СВІТОШНІ СВІТИ

Є у мові гуцулів таке об’ємне слово – світóшний. У перекладі на літературну мову – це святковий, урочистий. Означає щось винятково красиве і добірне, небуденне, непроминуще. У 2024 році у видавництві «Брустури» побачила світ книжка тележурналістки, моделі, збирачки і дослідниці гуцульського фольклору, лауреатки кількох літературно-мистецьких премій Уляни Маляр «Баба Федиха», і цю книжку авторка означила сама так: «Силянка казок від нас». Від кого – «нас»? Вочевидь, від самої оповідачки – Уляни, та її незримої уже (бо в засвітах) баби Федихи, котра насіяла онуці в душі добірних квіток і тому та онука відчуває красу і визбирує її, як пацьорки для делікатної силянки. То мабуть і справді книжка «Баба Федиха» - це силянка.

ЗАПИСКИ З НАГІРНОГО РАЮ, АБО ДЕЩО ПРО ТРАДИЦІЇ ГОСТИННОСТІ І НЕ ТІЛЬКИ

Побувавши у дністровських селах Нагоряни, Бузовиця, Комарове, Ломачинці, етнограф та публіцист О. Афанасьєв-Чужбинський у книжці «Нариси Дністра» залюблено напише: «Села і селища на дністровському узбережжі повсюди вражають красою розташування, і тому було би зайвим поринати у змальовування розкішних пейзажів – таких цікавих під пензлем художника і таких одноманітних та нудних під пером туриста […]. Я навіть не захоплювався ними з погляду живописця, бо не малюю, але вони так благотворно впливали на душу під час самотніх блукань, що коли якийсь людський вчинок обурював, природні красоти діяли на мене якщо не примирливо, то бодай заспокійливо». І одна з ментальних рис, яка запам’яталася дослідникові-мандрівникові – гостинність місцевих жителів і їхнє почуття гумору.

ДЕЩО ПРО ЗВИЧАЙ ОХРЕЩЕННЯ ДЗВОНІВ У ТВОРЧОСТІ ВОЛОДИМИРА ХРОНОВИЧА

Звичай, який зараз може здаватися дещо незвичним, а 50 чи 100 років тому був важливою частиною духовного життя наших громад – хрещення дзвонів. Традиція полягає в тому, що громада, придбавши церковні дзвони для свого храму, турбувалася не тільки про їхнє освячення, а й про хрещення – кожному із дзвонів давали імена і в хрещені батьки кликали найшановніших людей на парафії. Звичай охрещувати церковні дзвони і давати їм людські імена, як вважають дослідники, встановився в часи папи Іоана ХХІІ (ХІV століття). Відтак він поширився країнами Європи, а до середини ХХ століття багато де занепав. Особливо на наших теренах, де і самі дзвони в радянські часи були «поза законом», і звичаї, що пов’язані з хрещенням.

ЕНЕРГІЯ ЛЮБОВІ І ПОВАГИ: ДЕЩО ПРО ТРАДИЦІЮ ЦІЛУВАННЯ

З чим асоціюються поцілунки? Любов, симпатія, правила етикету. А ще традиції, які, як відомо, охоплюють навіть таку делікатну царину, як людські почуття. І саме у традиціях можна відшукати «несподівані контексти».

Ось, наприклад, знайома з дитинства фраза, яку кажуть, коли малюк вдарив коліно чи отримав інші незначні ушкодження: «Болит? Іди дай, най мама поцьомає». Це можна трактувати двояко: поцілунок як спосіб заспокоїти дитину виявом любові і поцілунок як «чарівний жест», який здатен зцілити. Зрештою, навіть слова «цілющий» і «цілунок» суголосні. Згадаймо тут казку про Сплячу Красуню, яку до світу живих повертає поцілунок принца. Як і відома казка «Царівна жаба», де героїню розчакловує і повертає у світ живих також поцілунок. Або закарпатська казка «Про Сейпентел Ілонку», де поцілунок тітки стає магічним порталом, завдяки якому герой повертається у світ живих. Валерій Войтович про семантику поцілунку в народних казках пише так: «У казках поцілунок має подвійне значення: з одного боку, він звільняє від заклинання і перериває чарівний сон, а з іншого – накликає забуття». Тож чи не це відгомоном уявлень про те, що поцілунок наділений надприродною силою?