Як і чому носили вишиванки видатні українці

Починаючи з другої половини ХІХ століття, вишита сорочка стає чимраз поширенішою у середовищі української інтелігенції. Дослідниця української міської одягової культури Марина Олійник про це каже так: «Це явище слід розглядати в контексті європейської хвилі захоплення елітою культурою власного народу, яке виникло на ґрунті революцій 1848-1849 рр., що увійшли в історію під назвою «Весна народів».

Також дослідниця наголошує, що в українській культурі саме Тарас Шевченко утвердив значення та вагомість народного одягу як одного з символів української самосвідомості.

Які ж письменники полюбляли одягати елементи традиційного народного одягу і в яких ситуаціях? Як правило, вишита сорочка чи інші елементи народного одягу «ставала в нагоді» в особливо урочистих ситуаціях (публічні збори, віча, виступи тощо) – там, де вишита сорочка буде не просто виразником іміджу, а переконливо засвідчить національні переконання свого власника.

Баба на краю часу

Дивна родина, для якої зупинився час – саме такими постають з перших хвилин головні герої вистави «Сталкери». Баба-травниця Пріся, її панічна донька Славка і наймолодший – внук та син відповідно – Вовчик. Дітвак-переросток, якого мама захищає від світу шапочкою, а баба вчить спілкуватися з русалками. Вони – ті, що не виїхали з зони відчуження і опинилися у власній реальності – адже з роками їхні уявлення про зовнішній світ стають чимраз абстрактнішими. Є ще дільничний Вася, людина-виконавець.

У постановці немає другорядних героїв. І, відповідно, не мало би бути когось одного головного, проте центральним у моєму сприйнятті став образ баби Прісі, втілений актрисою Молодого театру, Заслуженою артисткою України Ірмою Вітовською.

«Тільки вірте у свою перемогу! Перемогу добра над злом! Вірте і дійте!»…

За день до смерті красива і світла донька Харківщини написала до земляків: «Дарую Вам усім ППП – постійні позитивні подумки! Ой як помагає жити! Розсівайте їх навкруг Вас!»

Вона так і жила – писанкарка, україністка, наймолодша донька Гната Хоткевича, Галина Хоткевич. Про це пише у спогадовій статті Павло Клененко.

Доля закинула Галину Хоткевич у французький Гренобль, проте вона наголошувала, що не відчуває себе частиною діаспори, швидше «тимчасовою переселенкою», оскільки її дім – в Україні. Популяризація імені батька – це стало справою життя Галини Хоткевич: вона відновила репресовану пам’ять про харківську кобзарську школу, творчу спадщину Гната Хоткевича, переможно боролася за відкриття садиби Гната Хоткевича на Харківщині. І казала: тато з засвітів їй допомагає, тому вона впевнена у перемозі: « "Наші мертві керують нами, живими! І все це в безконечності, навіть наука шукає якогось кінця і не знаходить. Уявити отаке не можливо, та й навіщо? Все це передбачене у вічності і хоч круть-верть – не позбавишся!... Татко мій мною керує! Як це радісно! Все додому мене веде, а часу не існує!..."

На Буковині розгадали секрет «паляниці»

Розмовний клуб вивчення української мови стартував цього місяця у Чернівцях. Його організатори – Молодіжний центр Чернівців «Резиденція молоді» та етнографічний проект «Спадщина» Буковинського центру культури і мистецтва.

Ідея насправді дуже проста – допомогти українцям із вивченням мови за посередництва традиційної культури. В чому секрет «паляниці», яка логіка «кольорових прикметників», як освідчитися у коханні українською мовою та чому суржик – це як підліткові комплекси, котрі треба вчасно долати? Ось саме це вивчають численні слухачі курсів, причому вивчають із задоволенням.