ЕТНОГРАФІЧНИЙ КОД ТВОРІВ МАРКА ЧЕРЕМШИНИ

Одне із цінних джерел пізнання народної культури – література, зокрема й художня. Тож одне із занять етнографічного проєкту «Спадщина» Буковинського центру культури і мистецтва було присвячене такій проблематиці: діалект як мовний рівень нематеріальної культурної спадщини, обряди на очищення житла та пошанування предка і їхня інтерпретація у літературній площині (на прикладі прози Марка Черемшини). Назва зустрічі – «Обряди на межі: традиції-дивовижі у слові Марка Черемшини». Організатори заходу – етнографічний проєкт «Спадщина» Буковинського центру культури і мистецтва у співпраці з «Гончаренко-Центром.Чернівці».

Зокрема, твори Марка Черемшини «Карби», «Писанки», «Грушка» і відображені в них приписи поминальної обрядовості зіставляли з експедиційними даними Буковини – сіл Рогізна, Розтоки, Лопушна, Остриця, Великий Кучурів.

Відтак зіставляли обряд освячення житла і очищення від хатнього демона (новела Марка Черемшини «Основини» зі свідченнями жительки Путильщини Євдокії Терен. Ці свідчення можна побачити у навчальному фільмі Буковинського центру культури і мистецтва «Сакральні деревця в традиційній культурі».

ДМИТРО ГНАТЮК І НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ: ТОЧКИ ПЕРЕТИНУ (до 100-річчя від дня народження)

Дмитро Гнатюк – видатний співак, педагог та режисер, чий життєвий та творчий шлях розпочалися з Буковини. 28 березня 1925 року в родині мамаївських ґаздів Михайла та Марії з’явився син, якого назвали на честь діда Дмитром, а по-буковинськи – Мúтром. Мамаївці – особливе село, в ньому любов до народної пісні, аматорського театру та гумору – споконвічна. Згадуючи витоки власного творчого шляху, Дмитро Гнатюк неодноразово згадуватиме, що його як вокаліста помітили вперше в церковному хорі і місцевий отець Мирослав самотужки навчив його нотній грамоті. Але народна пісня жила у родині Дмитра Гнатюка завжди – а особливо зжилися з нею мати митця Марія та дідусь Дмитро. Саме з народної пісні сягають витоки музичного генія Дмитра Гнатюка. За своє творче життя митець записав 21 платівку загальним накладом майже 60 мільйонів примірників.

 Дмитро Гнатюк часто повторював: «У мене була мрія так заспівати українську пісню, як ніхто інший, і я її здійснив. Тому я — щаслива людина».

Дослідник Михайло Маслій зазначає: «Немає іншого співака, який би подарував своєму народові стільки незабутніх перлин-пісень, які відразу ж ставали народними: “Два кольори”, “Ясени”, “Вівці мої, вівці”, “Очі волошкові”, “Цвітуть осінні тихі небеса”, “Рідна мати моя”, “Марічка”. Таких можна назвати десятки».

Отже, окрім власне українських народних пісень, які є у репертуарі Дмитра Гнатюка, він є передусім неоціненним популяризатором українських народних пісень літературного походження.

СИМВОЛІЧНЕ СВІТЛО СВІТЛИЦІ

Хто побував у цьому місці, називає її «машиною часу», «порталом у автентику». Мова про майстерню-світлицю народних ремесел і декоративного мистецтва, яку 5 грудня 2012 року відкрив у Буковинському центрі культури і мистецтва очільник установи, етнолог і колекціонер старожитностей Микола Шкрібляк. Основу експозиції складають унікальні зразки традиційних строїв Чернівецької області – тут і Буковинська Гуцульщина, і Буковинське Передгір’я, і Буковинське Попруття, і Буковинська Наддністрянщина, і колоритна Північна Бессарабія. Окрім одягової культури, побачить відвідувач і експозицію, присвячену традиціям осередків української кераміки, дереворізьбленню, вишивці, писанкарству, нанизуванню бісеру, гуцульському боднарству, ткацтву тощо. Усі артефакти народного мистецтва, представлені у світлиці – це приватна колекція старожитностей Миколи Шкрібляка. Етнолог не тільки збирає зразки вишивки, писанкарства, ткацтва тощо, а й робить все для того, аби ці зразки говорили до відвідувача живою орнаментальною мовою.

ГУЦУЛСКА ПРАВДА ПРО КОЛІДУ

Трафилася мені інтересна книжка. Автор добре знаний – Петро Шекерик-Доників, який написав роман на гуцульському говорі «Дідо Иванчік», січовик і етнограф, та й тема широко відома – гуцульські колєди ти й плєси. Вийшла книжка у видавництві «Дискурсус», серія «Брустури», і вона є правдивим подарунком на Різдво кожному, хто потребує живої етнографії. Коли носій сам є дослідником і детально описує все, що закарбувалося у його спостережливій пам’яті. Ракурс нарису такий, що ніби уперше знайомлюся з колядою. Хоч ніби на Гуцулії своїй – не гостя, та й трохи знаю, хто такий береза і коли повістує трембіта. Це дуже чесний і в багатьох місцях поетичний нарис, з якого проступає і космоногіка гуцула, і чітка послідовність коляди (а точніше сказати – рєд), і збитошні жарти, і статечні правила штивності.