БУКОВИНСЬКА ВИШИВАНКА: ОСОБЛИВОСТІ ВІЗЕРУНКІВ, КРОЮ ТА ОЗДОБЛЕННЯ

Ще й сьогодні не перестаємо дивуватися розмаїттю орнаментів та їхніх кольорових рішень на українській вишитій сорочці. Хоча за два останні десятиліття, відколи в Чернівцях запроваджено День вишиванки, ми, без перебільшення, вразили не тільки себе, а й увесь світ багатством цієї народної художньої традиції. Але з давніх-давен вишиванка донесла нам не тільки естетичну функцію, а й оберегову, обрядову та навіть суспільну, коли звичайна одягова річ об'єднує, утверджує і надихає українців у боротьбі за свою незалежність, збереження національної ідентичності.

У різноманітті цієї традиції спадок і сучасне побутування вишитої сорочки в Чернівецькій області вражає самобутністю, прагненням та, врешті, й умінням неповторно проявити свою талановитість, аби не бути схожими навіть на сусідні села чи містечка. Так було в нашому краї завжди. Це особливо приваблювало дослідників — етнографів, мистецтвознавців, краєзнавців і насамперед майстрів народного мистецтва. Тож, узагальнюючи локальні етнографічні особливості вишиванок, поширених на території Чернівецької області, умовно поділяємо їх за спільністю ознак художніх традицій, які склалися історично й культурно, звісно ж, не без впливів та взаємовпливів одного етнографічного регіону на інший.

СИМВОЛІЧНА МОВА ШЕПІТСЬКИХ ТРЕМБІТ

Цей інструмент є негласним символом всього гуцульського. Звучить тільки на відкритому повітрі, може передавати зашифровану інформацію, яку ні зрозуміти, ні підробити чужинець не зможе. А в її виготовленні найкращими підказками є природні стихії. Мова про гуцульську трембіту. І якщо колись виготовити трембіту для себе вмів чи не кожен музикант-трембітар (такі відомості знаходимо у працях Володимира Шухевича), то зараз кожен майстер-трембітар є унікальним. Михайло Тафійчук (Буковець), Іван Грималюк (Шепіт-Косів), Василь Грималюк (Шепіт), Андрій Столащук (Яворів) – кожен з цих майстрів успадкував особливий дар – створення голосистих трембіт. Мабуть, перелік є неповним, проте традиція виготовлення трембіт – однозначно рідкісна і потребує детального вивчення.

МИСТЕЦТВО, ЯКЕ НЕ МОЖНА ВІДКЛАДАТИ: ТАЄМНИЦІ СИРНОЇ ПЛАСТИКИ ВІД МАЙСТРИНІ МАРІЇ ПЕТРІВ

Сирна пластика – мистецтво давнє і поява його оповита легендами. Хто і коли опустив букату будза у киплячу воду і вирішив виліпити баранчика, коника або пташку? Легенда каже: це був гуцул-полонинник. Не знаємо, хто він і з якого села, знаємо лише, що мав добру уяву, бо в його умілих руках і справді сир перетворився на коника. Так каже легенда. Якщо заглибитися в історію сирної пластики, котра зараз офіційно визнана надбанням нематеріальної культурної спадщини України, то на офіційному сайті Міністерства культури і стратегічних комунікацій читаємо: «Така традиція побутує в селах Брустури, Космач, Прокурава, Шепіт, Річка, Снідавка Косівського району та селах Криворівня, Чорний потік, Красник Верховинського району Івано-Франківської області. Подібні елементи існують й в інших місцях Карпатського регіону. Також в інших країнах, таких як Польща, Словаччина, Угорщина, Румунія, однак завжди є місцеві особливості, традиції та культура, пов’язані з місцем побутування».

«ТО Є ЖИТЄ», - З РОЗДУМІВ СПАДКОВОЇ ЛІЖНИКАРКИ ГАННИ КОПИЛЬЧУК

Серед розмаїтих асоціацій, пов’язаних з гуцульською культурою, чи не найвиразнішими є ліжники – товсті вовняні вироби з довгим двобічним ворсом, які використовуються із практичною, обрядовою та інтер’єрно-естетичною метою. Цей барвистий виріб слугує покривалом, ним вистелюють дорогу біля порогу нареченим перед вінчанням, ліжником застеляють домовину і його дають в дар «за простибі», ліжник дарують нареченим і колись саме на ліжнику гуцульських дітей переводили «на свій хліб» (спеціальний обряд, у якому загадують рід занять дитини у майбутньому).