«ТО Є ЖИТЄ», - З РОЗДУМІВ СПАДКОВОЇ ЛІЖНИКАРКИ ГАННИ КОПИЛЬЧУК

Серед розмаїтих асоціацій, пов’язаних з гуцульською культурою, чи не найвиразнішими є ліжники – товсті вовняні вироби з довгим двобічним ворсом, які використовуються із практичною, обрядовою та інтер’єрно-естетичною метою. Цей барвистий виріб слугує покривалом, ним вистелюють дорогу біля порогу нареченим перед вінчанням, ліжником застеляють домовину і його дають в дар «за простибі», ліжник дарують нареченим і колись саме на ліжнику гуцульських дітей переводили «на свій хліб» (спеціальний обряд, у якому загадують рід занять дитини у майбутньому). 

Чи ліжник – це явище винятково гуцульське? Історично – ні, його ареал значно ширший. Так, продукти вовноткацтва, зокрема й вовняні покривала, згадуються у записі «Повісті минулих літ» за 980 рік. Згадку про ліжник як статусний дорогий виріб знаходимо у скарзі 1587 року, де йдеться про крадіжку ліжників у селі Кодня на Житомирщині. У селі Великі Сорочинці на Полтавщині вовноткацтво, зокрема й ліжникарство мало взагалі промисловий характер. Поширення виробів із вовни, зокрема й практичних ліжників, можна пояснити широким поширенням вівчарства (пригадаймо, Григорій Сковорода та Тарас Шевченко у спогадах про дитинство писали про випасання овець). Нині ж ліжник – справді явище гуцульської культури і притаманний Прикарпаттю (столицею ліжникарства по праву вважається Яворів Косівського району), а також Закарпаттю та Буковині. Щоправда, на Буковині цей вид народного мистецтва потребує системної роботи для відродження, адже залишилися майстри-носії теоретичних знань, які майже не практикують ліжникарство.

Аби відродити буковинське ліжникарство, у 2018 році Буковинський центр культури і мистецтва за підтримки Українського культурного фонду успішно реалізував проєкт, у якому три яворівських майстрині ліжникарства – заслужена майстриня народної творчості України Ганна Копильчук, майстриня Ганна Пасічняк та майстриня Олена Прокоп’юк навчали поетапно трьох путильських майстринь – Елеонору Скидан, Ганну Шпанюк та Аллу Псарюк. Відбувся цикл експедиційних поїздок, метою яких було з’ясувати власне буковинську орнаментику ліжника, і саме за цими зразками путильські майстрині під керівництвом яворівських виткали ліжники, які згодом урочисто виставили у Чернівецькому обласному художньому музеї, а зараз можна побачити у тематичному ліжникарському просторі  Буковинського центру культури і мистецтва. Декілька років тому в Путилі почала виготовляти Оксана Порох з родиною.

Перші ліжники – однотонні і смугасті, пасúсті. Причому через брак широких верстатів, ткалися на вузьких і зшивалися докупи. Уже в ХХ столітті в орнаментиці з’являються ромби, узір «баткатий», згодом коверцóві ліжники (фактично – килими) та вуставкові (такі, що з легкої руки Параски Шкрібляк-Король перебрали візерунки з вуставок – частин вишитих сорочок). Так поступово ліжник перетворюється на мистецький виріб.

Якщо говорити про Яворів, то він таки направду є ліжникарським серцем України. Саме тут з року в рік відбувається міжнародний фестиваль-ярмарок «Барви карпатського ліжника», який покликаний об’єднати майстрів-практиків, дослідників текстилю, професійних художників та просто поціновувачів народного мистецтва. За підрахунками дослідників ліжникарства, нині в цьому селі налічується 80-100 майстринь. Донедавна було три заслужених майстрині народної творчості України – Василина Калинич, Анастасія Корпанюк та Ганна Копильчук. На превеликий жаль, у 2024 році Василина Калинич відійшла у засвіти.

Аби почути про ліжникарство як творчий шлях, ми вирішили приїхати до майстрині Ганни Копильчук, спадкової ліжникарки у четвертому поколінні, котра передає ці унікальні знання  своїм рідним – дочкам та внучці, так і загалом усім охочим. Пані Ганну ми застаємо у творчому процесі – вона проводить майстер-клас для гостей із Півдня України. І добірним діалектом пояснює, чому для горян так важливо мати добре витканий ліжник: «Один лижничьок таки траба в хаті мати, хоть би митер на митер (1м на 1м. – Авт). Лижникарством тут у нас займалиси здавна – видколи себе памнітаємо. Тут, у горах, аж так не посієш, і не пожнеш. І аби прожити, траба тримати коники ти й віуці. Коник у роботі поможе, а віуця і нагодує, і вбере, і спати покладе. Бо бринзичьку меш їсти, у ґуню ти й капчури з рукавицями си вбирати, а лижничьком си укриєш – ти й вже».

Ганна Копильчук пояснює: перший і головний етап ліжникарства – належний догляд і постриг вівці. Адже вона, вівця тобто, ходить у вовні рік, відтак та вовна париться, відтак полощеться до холодного, і коли вона чиста – тоді вовну чешуть. За день майстри вимивають по 50-60 кілограм вовни, відтак везуть у ґраблю-чесалку (колись цей процес не був механізованим, але й тепер потребує чималих зусиль). З чесалки має вийти чиста вовна, з 10 кілограмів немитої вовни вийде приблизно 5 кілограм кужеля, а решта «впаде» - витрясеться при чесанні. На менший ліжник іде 4 кілограми кужеля, на більший – 6.

«Лижники – це так, в них богато нашої душі. Я навчилася ткати вид мами Параски, то була потужна лижникарька. А в мами так само спадкове – там ґєдя і неня ткали, ну ніби мій дідик Иван  ти й бабка Гафія. А їхна неня, пребаба Калина, так само ткала. В нас навіть така цікава історія є в родині – наш дід Иван Копильчук робив дуже замашні лижники. Ніхто такі не міг вдати. Він єк віходив на базарь, казав – «Я за свої лижники озму п’єкь соточьок, мете виґіти». І так єго прозвали – Иван П’єкь Соточьок.

Якщо говорити про сучасну живу традицію, то зараз у Яворові весілля і похорон – це ті два чини, де обов’язково має бути ліжник. Весілля – бо, як говорилося вище, ліжником вистеляють дорогу від порогу. Це обов’язково. А донедавна і весільні буди (намети) суцільно оббивали ліжниками, і лавки ними застеляли, і в дар молодятам обов’язково несли ліжник, це було гонорово. На похорон іде два або три ліжники. Першим вистеляють домовину і на нього кладуть тіло, другий кладуть зверху на кришку і віддають панотцеві «за простибі». А третій, менший, багато хто кладе, як ковдрочку, зверху тіла, аби «небожкови на тому світі студено без нас не було».

«Це так у нас мусит бути – хоть ти бідний, хоть багатий, хоть умієш уткати, хоть купиш – але це ота данина традиції. Того навіть суто для своїх цих людий з сусідних сіл тчеси дуже багато лижників, бо то є житє. Знаєте, єк то є -  єк роботи уднину дуже богато, то й нічма пидпрідаємо, а єк», - пояснює Ганна Копильчук.

Майстриня є постійною учасницею всеукраїнських виставок у Коломиї, Івано-Франківську, Києві, представляла ліжникарство в Польщі, Латвії, Туреччині і якусь умовно улюблену виставку і не пригадає – каже, скрізь їй добре і любо.

Уродженець Яворова, дослідник ліжникарства, етнолог Микола Шкрібляк каже: «Знав і Яворів занепад. Наприклад, чого не занепала традиція після розпаду артілей і колгоспів, де працювали ліжникарки в радянські часи? Та хоча би тому, що яворівські люди знали все зробити від початку і до кінця, вони не були залежними від фабричного виробництва. А були незалежними, бо доклали титанічних зусиль, зберігаючи всі етапи і не спрощуючи їх. Були 20 майстринь, заслуга яких особлива у збереженні. Серед відомих - Василина Горловська, Параска Бучук (Валахова), Анна Лосюк (Кумиха), Параска, Олена та Настуня з родини Корпанюків, усі вони жили ближче до центру села. Гонорові ліжники ткали тоді й Іван Копильчук на присілку Випчєнка та його донька Параска Тинкалюк, яка вийшла заміж на Липний, а неподалік від неї робили файні ліжники Настуня Дебринюк та Маріка Шкрібляк - одна з трьох доньок - ткаль Івана Глекового, бо Василина - в заміжжі Калинич - ґаздувала й творила на Плоскому, а сестра Параска Шкрібляк - в Рибниці. Знаними ліжникарками в той час були і Настуня Рибчук (Юстимиха) з Плоского та Василина Шкрібляк (Федькова) з Максимця. Ця давня традиція захопила на все життя ще молоду Ганусю Шкрібляк (за батьковим родом - Їковешкову), яка живе на присілку Рибниця та виготовляє ліжники й зараз.. Були такі часи, коли ліжники здешевіли, і якби майстри не залишилися вірні своїм традиціям і якби самі не шукали шляхи збуту – ми би про ліжник зараз говорили у минулім часі. Про практичне і обрядове значення ліжника знаємо немало, а я вам скажу ще і психологічне. Уявім бідні сірі повоєнні роки, 50-ті. Скрізь біда. І ліжник – чи не єдина кольорова річ гуцульського інтер’єру. Є ліжник на жердці, глянеш на нього – і вже веселіше. Тому це направду дуже закорінене мистецтво, яворівські люди з ним зрослися серцем».

…Після запису інтерв’ю прогулююся обійстям Ганни Копильчук, поки вона навчає гостей ткати і пригощає запашною кавою. У її оселі кожен куточок говорить мовою традиції. В одній кімнаті вдихає і видихає добірними бердами верстат один і другий, в іншій кімнаті люфтуються ґуні роботи доньки Ганни Пасічняк, в сінях (хоромах) говорить з гостем йорданський восковий хрестик і букет-маковейчик, на ґанку вовна сушиться, а за хатою – справжня виставка просто неба: провітрюються готові ліжники. І тут особливо розумієш: так, ліжники – «то є житє». Трудомістке, але надзвичайно самобутнє гуцульське житє…

Іванна СТЕФ’ЮК – завідувачка науково-методичного відділу дослідження

та популяризації традиційної культури

Буковинського центру культури і мистецтва,

кандидатка філологічних наук,

кураторка етнографічного проєкту «Спадщина» БЦКМ

Фото – з дослідницької експедиції авторки нарису

до Ганни Копильчук у село Яворів 20 січня 2025 року

ДЖЕРЕЛА:

1. Дотик золотого руна. Серія «Мистецька Коломия». Фотоальбом / упоряд.К. Каркадим. — Київ : Логос, 2018. — 108 с.
2. Лосюк Василь.Гуцульське ліжникарство: традиції, сучасний стан і перспективи // Традиційна культура України як складова культурної політики: сучасний стан, загрози, перспективи: Зб. наукових праць за матеріалами Всеукраїнської науково-практичної конференції, 2 листопада 2017 р. / Український центр культурних досліджень. — К.: НАКККіМ, 2017.
3. Никорак О.І.Карпатські ліжники / О.І. Никорак // Народна творчість та етнографія. — 1984. — № 3. — С. 33—40.
4. Никорак О.І. Сучасні художні тканини Українських Карпат / О.І. Никорак. — Київ : Наукова думка, 1988. — 224 с.
5. Никорак О.І. Традиційне українське ліжникарство / О.І.Никорак // Записки НТШ. — Т. ССХХХ. Праці секції етнографії та фольклористики. — Львів, 1995. — С. 164—175.
6. Никорак Олена. Традиції українського народного ліжникарства в творчості сучасних мистців // Народознавчі зошити. -
7. Никорак О.І.Українська народна тканина ХІХ—ХХ ст. Типологія, локалізація, художні особливості. — Частина І. Інтер’єрні тканини (за матеріалами західних областей України) / О.І. Никорак. — Львів : Інститут народознавства НАН України. — 2004. — 584 с.
8. Олещук (Стеф’юк) І., Шкрібляк М. Гуцульський ліжник: дискурс через віки. Науково-експедиційні нариси / І. І. Олещук (Стеф’юк), М. М. Шкрібляк. – Чернівці : Друк Арт, 2018.