СИМВОЛІЧНА МОВА ШЕПІТСЬКИХ ТРЕМБІТ

Цей інструмент є негласним символом всього гуцульського. Звучить тільки на відкритому повітрі, може передавати зашифровану інформацію, яку ні зрозуміти, ні підробити чужинець не зможе. А в її виготовленні найкращими підказками є природні стихії. Мова про гуцульську трембіту. І якщо колись виготовити трембіту для себе вмів чи не кожен музикант-трембітар (такі відомості знаходимо у працях Володимира Шухевича), то зараз кожен майстер-трембітар є унікальним. Михайло Тафійчук (Буковець), Іван Грималюк (Шепіт-Косів), Василь Грималюк (Шепіт), Андрій Столащук (Яворів) – кожен з цих майстрів успадкував особливий дар – створення голосистих трембіт. Мабуть, перелік є неповним, проте традиція виготовлення трембіт – однозначно рідкісна і потребує детального вивчення.

Одним із самобутніх центрів трембітарства станом на ХХ-ХХІ століття, за дослідженнями етномузикологів, є село Шепіт Косівського району. Село-загадка: проїжджаючи центральною його частиною, вам видатися може, що воно – зовсім крихітне. Але варто піднятися на котрийсь із високогірних присілків цього села, як перед вами відкриється панорама мальовничого і дуже талановитого села, жителі якого займаються музикуванням, дереворізьбленням, сирною пластикою, боднарством, полонинництвом. Кожен з кутків і присілків має своє мистецьке обличчя - Безвінний, Лисничка, Шепіт, Рунок, Пантериш, Кородистий, Підкородистий, Кичера, Скрипки, Ґрунь, Буков’яли, Костеївський Потік, Підріжжя, Вишне Поле, Палагнюки, Черешенька, Пітпантериш…

А якщо запитати про один із символів гуцульського світу – трембіту – то про неї у Шепоті найбільше, мабуть, знає відомий майстер Василь Петрович Грималюк, котрий живе з родиною на присілку Підкородистий (Гропи). За своє життя виготовив близько тисячі трембіт, справу цю успадкував від батька – Петра Миколайовича Грималюка, і має всю надію передати родинну справу внукам. Також дуже добре володіє технологією виготовлення трембіт Іван Петрович Грималюк, рідний брат Василя і син Петра Грималюка. На одному з фото зображений майстер Петро Грималюк зі своїми синами, котрі обоє успадкували любов і віртуозність виготовлення гуцульських трембіт і рогів. А Петро Грималюк свого часу отримав цінні знання від Штефана Мегединюка.

«Мене трембітарство зацікавило від самого малечку – дес від 4-5 класу я коло тата крутивси і зазирав, бо дуже інтересно. Тато сам робив, а коли вже не збізовував, то мене кликав помогати. І так си зачинала моя наука – потрохи», - розповідає Василь Грималюк.

Трембіта має в собі голоси вогню і вітру. Вогню – бо найкращими деревами для трембіт є громовиці, тобто смереки, вражені блискавкою. Іноді розряди бувають такі сильні, що блискавка розколює сильне дерево, а то й підпалює. І та вся енергія передається трембіті. А енергія вітру – бо звучить трембіта у високогірних селах і на полонинах, тобто там, де гуляють вітри.

Одне з первісних призначень трембіти – передавання інформації. Інколи навіть зашифрованої. Так, у праці Ігоря Мацієвського «Музичні інструменти гуцулів» читаємо: «Грає трембіта і награвання-сигнали, які застерігають про небезпеку, повідомляють про те, що напали вовки або розбійники. У гуцулів в кожному мікроареалі виробилася своя мова сигнальних трембітних мелодій». Особливо це було актуально в часи, коли трембіта була єдиним засобом зв’язку. Підробити такі сигнали чужинець не міг, як, зрештою, і зрозуміти.

Василь Грималюк мав нагоду спостерігати за роллю трембіти в житті людини з самого малечку. Його тато походив з багатодітної родини, брати і сестра жили далеко (кілька годин ходу). То аби запросити рідню на поміч у якійсь потребі (колоти дрова, скидати сіно), Петро Грималюк брав трембіту і легонько трембітав у той бік, де живе брат чи сестра і звідки він чекає помочі.

«А богато хлопців, і це найперше, брали трембіту в полонину. Бо коли дощ, сонця не видко, як знати, що пора вести худобу доїти. То ватаг трембітав, аби дати знати, а вівчар ци бовгарь то вже вміли розтлумачити для себе. Це і годинник так само. Давали знати «Вже пора». Але в нас і в обрядах дуже важнè місце трембіта має. Перше, і ця традиція жива в Шипоті потепер – на похоронку. Ввечір си трембітає, коли дяк читає «Псалтир». Трембітарі стают під вікном з того боку, де лежит кіло. І так люди знают, що буде похорон, або давнішими роками то був знак сходитиси на «грушку». А коли ховают людину, то всю дорогу трембітарі грают. В усій процесії трембітарі ідут ззаду, і по дорозі де є каплиця ци хрест – стают, народ си молит, в’ни трембітают. І так всю, усю дорогу до самого кінця похорону. І в нас ше є таке: як людина вмерла в різдвєну пору (від Різдва Христового до Стрітення), то до трембіти на похорон берут роги трубити. А в другу пору – лиш трембіти. Є такі ґазди, що заказуют окроме оркестр духовий, окроме трембітарів. Друге, де дуже важлива трембіта – в коліду. В нас у Шипоті є дві основні мелодії – «похоронна» і «полонинска», то в коліду грают тої веселішої, полонинскої. Ну і на Юрія трембіта закликає нам правдиве тепло. Ви знаєте – у гори весна іде дуже довго», - розповідає Василь Грималюк. Тут згадується ритуальний інструмент Південної Америки ерке, котрий, за уявленнями, здатен викликати сніг. До слова, формою він дуже схожий з нашою трембітою.

Минулими часами, згадує майстер, кожен з численних присілків Шепота мав своїх хоч би 5-8 трембітарів. Скільки зараз шепітчан трембітає – точно сказати важко. А ось що достовірно відомо – уміє грати на трембіті і всіляко популяризує цей інструмент староста села Шепіт Володимир Словак, котрий доводиться родичем знаменитому гуцульському музиканту Миколі Словаку.

У трембітарській грі велике значення надається ліричним імпровізаціям і вимогам до подачі звуку – «мелодію треба знати вікотити з себе».

На запитання, чи треба мати якісь спеціальні фізичні дані для гри на трембіті, Василь Грималюк відповідає: «Головне – бажання і терпіння. Цей музичний інструмент є доброю зарядкою для легенів. Так, до цего і вродитися треба, і сили прикласти, але головне – хотіти, мати інтерес. Декотрі трембітачі лиют у трембіту трохи горівки або води, аби ліпше грала, але це багато в кого фантазія. Ну хіба може коли трембіта давна, великі роки сиділа тихо, то аби витрутити з неї ті порохи ти й оживити – дают їй «пити». Але мої трембіти співают і тверезі», - усміхається майстер.

Василь Грималюк презентував трембітарське мистецтво у Польщі, Німеччині, радо відгукується на замовлення з різних куточків світу і дає майстер-класи гри. А щодо майстер-класів з виготовлення трембіт – з тихою радістю спостерігає, який захват трембіти і роги викликають в одного з його внуків.

За народними уявленнями, звук з трембіти виходить променями, подібними на сонячні. А того, вірять горяни, затрембітати може тільки людина з щирою світлою душею.

Так це чи ні – сказати важко. Бо в кожній традиції є своя загадка, у трембіти таких загадок – безліч.

Іванна СТЕФ’ЮК – кураторка етнографічного проєкту

«Спадщина» Буковинського центру культури і мистецтва,

кандидатка філологічних наук, письменниця

*** Висловлюємо щиру вдячність за допомогу у зборі та опрацюванні матеріалу жителю Шепота, знавцеві гри на трембіті Миколі Матійчуку та етномузикологу Яремі Павліву (м. Львів)

КОРИСНІ ПОСИЛАННЯ:

1. Микола Словак. Гра на трембіті. Село Шепіт. Записав Геннадій Мельник: https://www.youtube.com/watch?v=iPuhsCoSF8Y
2. Гуцульський похорон з трембітами: https://www.youtube.com/watch?v=YuRXA4OWZOM
3. Сюжет «Суспільного» про Василя Грималюка: https://www.youtube.com/watch?v=oh9KEeKFv4k
4. Ірина Коваль-Фучило. Персонажний код поховального обряду на Косівщині: трембітар. – Точка доступу: https://nte.etnolog.org.ua/uploads/2012/4/publications/89.pdf