МИСТЕЦТВО, ЯКЕ НЕ МОЖНА ВІДКЛАДАТИ: ТАЄМНИЦІ СИРНОЇ ПЛАСТИКИ ВІД МАЙСТРИНІ МАРІЇ ПЕТРІВ

Сирна пластика – мистецтво давнє і поява його оповита легендами. Хто і коли опустив букату будза у киплячу воду і вирішив виліпити баранчика, коника або пташку? Легенда каже: це був гуцул-полонинник. Не знаємо, хто він і з якого села, знаємо лише, що мав добру уяву, бо в його умілих руках і справді сир перетворився на коника. Так каже легенда. Якщо заглибитися в історію сирної пластики, котра зараз офіційно визнана надбанням нематеріальної культурної спадщини України, то на офіційному сайті Міністерства культури і стратегічних комунікацій читаємо: «Така традиція побутує в селах Брустури, Космач, Прокурава, Шепіт, Річка, Снідавка Косівського району та селах Криворівня, Чорний потік, Красник Верховинського району Івано-Франківської області. Подібні елементи існують й в інших місцях Карпатського регіону. Також в інших країнах, таких як Польща, Словаччина, Угорщина, Румунія, однак завжди є місцеві особливості, традиції та культура, пов’язані з місцем побутування».

Сирні калачики як вид сирної пластики згадуються у знаменитій праці Володимира Шухевича «Гуцульщина» (1899-1908 рр.) і на підставі полонинської співанки про сирні калачики, яка датується щонайпізніше ХІХ-м століттям, дослідники М.Рибарук та М.Базак послідовно розвивають думку, що українська сирна пластика зародилася на полонинах, і саме там виготовили перші фігурки, які могли мати як практичне значення (смачний подарунок дорогим людям), так і відігравати роль оберега. Авторитетними дослідниками гуцульської традиційної сирної пластики є Марія Гринюк, Дмитро Пожоджук, Людмила Герус, Микола Шкрібляк.

«Особлива роль у тому, що ми зараз говоримо про сирну пластику як самобутнє явище народного мистецтва, належить селу Брустури Косівського району. Так, ми мабуть ніколи не дізнаємося імена тих пастухів з легенди, котрі силою уяви дали початок унікальній традиції. Але ми знаємо імена перших майстринь-жінок, котрі виготовляли і виготовляють сирну пластику вдома. Тут варто сказати про Юстину Якіб’юк – чи не першу з відомих майстринь сирної пластики, а також заслуженого майстра народної творчості України Марію Матійчук та її ученицю, а зараз володарку звання «Заслужений художник України» Марію Петрів. Я би порівняв долю ліжника і долю сирного коника. Адже історично знаємо, що багато століть тому ліжник був поширений скрізь – від слобожанських степів до житомирського Полісся. А зараз колискою ліжникарства вважають Яворів на Косівщині. Так само і коник: звичайно, це дуже давня, мабуть навіть архаїчна традиція, зароджена у лоні полонинництва. Але саме брустурські майстрині зробили дві засадничі речі – зберегли ремесло тоді, коли воно перебувало на межі зникнення і розвинули його до художньої традиції. Чому ми зараз говоримо про сирну пластику, а не сирні іграшки? Бо це поняття у процесі розвитку обростає сенсами: адже окрім практичної мети (смачна іграшка своїми руками), ці вироби слугують і ключовими ритуальними атрибутами, вони в багатьох випадках ускладнюються до сюжетних композицій. Пригадую, як у 1986 році я приїжджав до Марії Матійчук – придбав її роботи і ми на чернівецькому обласному телебаченні разом з Василем Селезінкою зняли програму про сирну пластику. Цю програму і делікатних «коней з молочних рік» обговорювали відтак дуже довго, бо це справді красиво», - розповідає етнолог, дослідник народної культури Микола Шкрібляк.

Аби дізнатися тонкощі цього делікатного в усіх сенсах ремесла, вирушаємо у дослідницьку експедицію в село Брустури до майстрині сирної пластики Марії Петрів. Пані Марія неодноразово представляла свої роботи в Коломиї, Івано-Франківську, Києві, Литві. І хоча сирна пластика має багато тонкощів – майстриня не закривається, а навпаки – люб’язно навчає кожного охочого.

Про початок заняття справою, яка згодом стане любов’ю всього життя, Марія Петрів розповідає так: «Наша нанашка чоловіча, тобто хрещена мама мого чоловіка – відома вам майстриня Марія Матійчук. То як я війшла заміж, з 20 років приходила д’ній. І ми так вечерничили: я вішиваю, в’на робит коників. А мене кортит знати, я підзираю.. Та й думаю собі: це кєжко, не навчуси. І нанашка каже: ану, бери кусок сира, тий учиси. Ти й я перший колачик зробила, витак коника, так потому сідлала, і вже я так за рік потрохи си навчила. І вже єк ми йшли в Космач на храмовий день на Петра – нанашка вже мене до помочи брала. Витак нанашка каже: «Пробуй робити великого коника». А я далі думаю: не зможу. Але пробую… Нанашка си подивила на мою роботу і каже: «Ти це будеш робити..Будеш». Її, знаєте, кортіло, аби це від неї хтос перебрав, бо це западало… То тепер мода ти й кождий хоче коника, а тогди цего си встидали..».

Марія Петрів пояснює: зародилися коники сирні, курочки, баранчики і калачики і справді мабуть у полонині – важко сказати однозначно, бо єдине, що з відомостей дійшло до наших днів – це легенда про творчого пастуха. Але коли традиція «спустилася» з полонин і стала домашньою, коли перші відомі нам майстрині стали удосконалювати давню традицію, коник змінився до непізнаваності – адже є коники чисто білі і є розписані (харчовими барвниками, узір наноситься буковою паличкою). Бувають фігурки малі, а бувають – великі. Бувають одиничні або ж можуть складати частину сюжетної композиції.

Дослідниця Марія Гринюк, авторка фундаментального нарису про майстриню Марію Матійчук, наголошує і на винятковій ролі відповідального підбору сировини, адже йдеться про їстівний продукт.

Виготовлення сирних фігурок – це «мистецтво тут і зараз», адже виліпити можна тільки з сиру, який викупався у кип’яченій воді. Як тільки він застигне – все, можливість утрачено. Тому сирну пластику не можна відкладати «на потім». Не кожен і зможе голими руками діставати з гарячої води сир. Марія Петрів каже: «Я вже привикла. Дуже хотіла си навчити. Я в горєчім ліп’ю, в студенім сідлаю свого коника. Але ше таке вам скажу: кождий раз я перед цим молюси. Так, як би я мала хліб пекти. Молюси, би сир дававси. І от зліпила я конє, відтак пускаю у мисочку з сировицев – то сіль і вода, і аж витак кладу на драбинку. Ти й сохне конє. Я не лиш коників ліп’ю – музики, трембітарі, гуцул і гуцулка, чічки, клубочки – всіляке».

Коли питаємо про обрядове життя сирної пластики у Брустурах і загалом на Гуцульщині, Марія Петрів пояснює: «Можна сказати, всі наші обряди мают бути або з колачиком сирним, або коником. Дитина си родила – роб’є тепер такі торти – композиції з сира. Виросте дитина і піде «у вогники», «у кукуци» в Живний чітверь – даєш їй писанку, коника ти й булочку. Тепер коника.. А єк я була маленька – то не дуже так коники робили – колачика могли мені дати, курочку сирну.. Так було. Йдут ґазди світити паску – у кошику окроме світитси сир, окроме – коники сирні. Цими роками то таки великі коники світют, одні навперед одних, бо то гонор… Віддаютси молоді – то на руку сирні калачики на чірвоній нитці вбирают, би любов кінця-краю не мала.. Йде людина з цего світа – за її душу дают булочку ти й сирного коника.. Це така наша традиція..»

Сирний коник – найтепліша згадка про дитинство у класика гуцульської літератури Марка Черемшини (1874-1927), уродженця села Кобаки. Йому коника як обарінок привозив дід з храму, або коли ґазди з Верховини ночували у діда, то малому внукові приносили коника. І він то запам’ятав на все життя…

Невипадковий сентимент до сирної пластики і у етнолога Миколи Шкрібляка, уродженця села Яворів. Дослідник зізнається, що відгадка цієї любові – цілком родинна: «Мій дід Николай щороку літував з худобою на полонині Стайки. Дід страшне любив худобу і ходити коло неї. І робота в руках горіла. Такі паски, напевно, у Яворові мало хто знав спекти, як наш дід.. Його паски у бесаги не мож було покласти, бо роги би їм пообпадали. Така велика паска, на цілу піч, то дідо її віз святити коником – заповиту, ніби дитину, паску.. І його донька, а моя мама Марія, пригадує: «Та вмів дідо баранчики вироб’єти в полонині, де ні. І колачики нам все робив. Нас дев’ятеро дітий – і кождий доброго хоче..». Мама Марія робила колачики сирні – в нас була традиція весільне деревце убирати обов’язково сирними колачиками. То спочатку має бути хлібна основа (деревце вкладеться в калачі), відтак має бути китичка (букет) від тата і мами, і сирні колачики по краях галуз. Обов’язково. Мама моя і весільні колачі сирними калачиками вбирала. Мама пекла два великі колачі (бо несли два - до пари), а верхній вбирала барвінком та колачиками з сиру на червоній нитці. У той колач найчастіше збирали повницю, тому пекла з діркою, аби мож було туди просунути гроші. І я пригадую її голос, хоч вона вже давно у засвітах: «"Бери, Николайку, пробуй і слухай єк будз співає. Будут колачики." Співає - тобто так, наче трохи порипує, коли їсти».. .

Микола Шкрібляк пояснює: невипадковим є те, що саме сир поруч із хлібом і медом займає можна сказати центральне місце у традиційній канві гуцульського обряду. Адже сир – то і є символ душі. І в цьому ключі дослідник нагадує переказ про примівника Ґоя, життя якого вкрите таємницями. Переказ каже: одного разу до Ґоя прийшов за порадою і наукою бідний чоловік. Думав – як навчиться мольфарити – зможе «начаклувати» собі успіх в усьому. «То принеси відро з водою від своєї хати і грудку сира від своєї корови». Чоловік і приніс. «А тепер я кладу своє», - несе відро з водою з свого джерела та опускає туди будзик домашнього сира… Що там видиш?» Чоловік чесно зізнається – трохи каламутну воду, подібну на жентицю, та й сир. А у відрі примівника він побачив і вжахнувся: гаддя та рептилії розтягують сир і шматують. Тоді Ґой питає: «Ти правда хочеш мого сира і мої науки? Я можу вділити…» У цьому містичному переказі головка сира – це душа людини. Чиста і стривожена душа селянина і пошматована душа примівника. Адже помагаючи іншим – він жертвував власною душею…

Мабуть, скільки існує світ, стільки й змінюються його традиції. І аби ці традиції були живими – важлива самовідданість послідовників. Як, наприклад, Марія Петрів, котра двадцятирічною дівчиною вперше побачила, як народжується диво під руками у майстрині-нанашки, і вирішила: вона мусить спробувати. І спробувала,і навчилася, і зберегла.

Є, до речі, і символічна світлина, де Марія Матійчук передає дар сирної пластики Марії Петрів. Ця світлина – ніби ілюстрація до її слів: «Це ти будеш робити.. Будеш».

На щастя, зараз майстринь сирної пластики багато і кожна вартує уваги. До прикладу, в самих лише Брустурах налічується понад 60 майстринь. Цей невеликий нарис – довірлива розмова з одною з таких майстринь, котра багато років тому облюбувала собі давнього сирного коника…

 Іванна СТЕФ’ЮК – кандидатка філологічних наук,

докторка філософії у галузі філології,

письменниця,

кураторка етнографічного проєкту «Спадщина»

Буковинського центру культури і мистецтва