Нагодована душа, або що для буковинців означають Зелені свята

В українській традиційній культурі склалося так, що у найбільші свята присутні не тільки всі живі родичі, а і…душі предків. Вдумаймося: на Різдво ставиться на один столовий прибор більше і залишається по ложці їжі «душці», в хаті стоїть дідух, хлібне дерево предка.

На Великдень в багатьох регіонах накривають і освячують могили рідних (Прикарпаття, наприклад), а з великодньої служби предкові на кладовище несуть писанку – аби поділитися святом.

Далі йде Рахманський великдень – як вчить народна традиція, це Великдень предка (детальніше – у наших попередніх дослідженнях) [1].

На Трійцю в деяких регіонах не просто моляться за душі предків, а й клечають могили, а також вдома справляють поменну вечерю. Також знаковим ля пошанування предка є Дідова (Задушна) субота (перший тиждень листопада).

Якщо говорити про Буковину та Бессарабію, то Трійця і культ предка тут нероздільні. По-перше, саме в цей день відвідуються могили рідних померлих, і по-друге – дається іменна помана (тобто дар хлібом саме тій людині, яку би хотів обдарувати сам померлий). Так, жителька села Нагорян Дністровського району Ганна Гандзюк свого часу розповіла: «На Зилену неділю чос дуже мені сумно. Це уже двадцять три годи, як нема мого діда. Приходю до него на цвинтар з дочков, кладу колачі на вишитий рушник, стелю на могилу, на колачі кладу пряніки, канфети, і шос з літного – ци ягоди, ци черешні, трохи сидю коло цего всего, а потому йду роздавати колачі за поману. Даю лиш тим чулувікам поману, шо з їго року, а як нема, то молодшим. Роздам помани ти й іду додому,а на хрест чіплєю май (зілля. – Авт.), аби єму там маювалоси»…

Ці ж самі складники – калачі, пряники, цукерки і фрукти – є компонентами поминального обрядового деревця, традиція виготовлення якого в межах України збереглася тільки на Буковині, наскільки нам відомо. Називається воно «пом», «деревце», «садочок», і дослідження про нього ми публікували дещо раніше [2].

Іноді поману віддають у посудині – кошику (Драчинці, Глинниця), мисці (села Гуцульщини, Покуття), відрі (Подвірне). Ця посудина вважається частиною офіри. Отримавши поману, людина молиться.

Що цікаво, в деяких селах офіру «за поману», «за простибі» дають переважно бідним, і знайомі з таким традиційним приписом люди не розуміють і соромляться отримувати дари за поману в тих населених пунктах, де вона адресована всім або ж найближчим людям для покійного.

На Гуцульщині поменні обрядодії також мають свою місцеву специфіку. Далі цитуємо за книгою «Гуцульський ліжник: дискурс через віки»: «У момент роздавання помани (поминальних хлібів-подаваників зі свічками) відбувається ще одна символічна обрядодія, пов’язана із вівцею та руном. Всі поминальні дари (подаваними, рушники, свічі) родина віддає присутнім через домовину «від хати» (стоячи спиною до дому), а останній і найголовніший дар – жива вівця і жмут сіна, її дають в дар найдорожчій людині, яку найбільше любив покійний за життя, і дається такий дар «до хати» - аби з відходом господаря добробут у домі не припинився і не перевелася жива худоба.

Якщо ж ховають неодруженого юнака чи незаміжню дівчину, то за них віддають «останню повницю»: миску, в якій на одно поставлена біла грабльована вовна, а на ній – порційка з медом («аби душка собі на тім світі повничьку випила, єк тут не вспіла»). Повницею в гуцульській традиції називають обрядовий весільний етап обдаровування молодих грошима і дарами, так же називається і ритуальна посудина, з якої частують медом чи горілкою тих, хто підходить з подарунками до молодят. Як відомо, на похороні молодих неодружених людей традиційно присутня саме весільна атрибутика: дівчину ховають у вінку і шлюбній одежі, на могилі ставлять деревця, аналогічні до весільних, родина запрошує «дружбів» та «дружок» - близьких друзів покійного чи покійниці. Тож «остання повниця» - частина похоронного обряду молодої неодруженої людини. За дівчину її віддають подрузі (але не родичці), за хлопця – близькому товаришеві (також не з рідні)» [3].

Також багато де збережена традиція весільного благословіння від предка: в день вінчання молоді йдуть на могилки рідних і кланяються їм.

Особливим, як каже народна традиція, є також сон, у якому приходить покійний родич і щось повідомляє – вважається, що до таких снів варто дослуховуватися особливо уважно.

Культ предка на різних територіях має різні календарні маркери – Великдень, Провідна неділя, Радуниця, Зелені свята, Дідова субота. Припускаємо, що століття чи два тому це був певний дискурс, нерозривна послідовність: дні, у які людина спілкується з предками роду. Десь краще збереглися одні дати, десь – інші, цим і зумовлене місцеве розрізнення. Головне, аби саме значення і зміст збереглися…

Іванна СТЕФʼЮК,

кураторка етнографчного проекту «Спадщина» Буковинського центру культури і мистецтва,

кандидатка філологічних наук, письменниця

ДЖЕРЕЛА:

1. Стеф`юк (Олещук) І. І. Рахманський Великдень і човники на той світ [Електронний ресурс] / Іванна Іванівна Стеф`юк (Олещук) // Буковинський центр культури та мистецтва. – 2021. – Режим доступу до ресурсу: http://bukcentre.cv.ua/.../5237-rakhmanskyi-velykden-i....

2. Стеф`юк (Олещук) І. І. Солодке дерево, останнє дерево. Буковина зберегла унікальну традицію хлібної офіри [Електронний ресурс] / Іванна Іванівна Стеф`юк (Олещук) // Буковинський центр культури та мистецтва. – 2020. – Режим доступу до ресурсу: http://bukcentre.cv.ua/.../4451-solodke-derevo-ostannie....

3. Стеф`юк (Олещук) І. І. Гуцульський ліжник: дискурс через віки / І. І. Стеф`юк (Олещук), М. М. Шкрібляк. – Чернівці: ДрукАрт, 2019.