«Аби худобина тобі повірила»: дещо про народну ветеринарію

Те, що побут сільської людини в минулому столітті був нерозривно повʼязаний з розведенням худоби – триманням корів, коней, волів тощо – річ загальновідома. Але менше говориться про те, як власник тварини стежив за її здоровʼям і що робив у випадку хвороби.

Насправді домашній худобині присвячено чимало адресних обрядів (їй господар несе смачної потрави з різдвяного та великоднього столу, її обкурює та благословляє кілька разів на рік, а сам вихід тварин на пасовище – для родини окреме свято). Також уважний господар вів щоденник – своєрідно, але вів: стисло записував десь на видному місці дати запліднення худоби, коли насадили квочку чи гуску тощо. Ці записи могли робитися на зворотному боці дверцят шафи, на одвірках тощо (вочевидь, коли в школах папір і зошит були в дефіциті, школярі писали на табличках спеціальними рисаками, то сільськогосподарський щоденник для батьків цих дітей був ще більшою розкішшю.

Так, Степан Костишин у спогадовій книзі «Мелодії старої фісгармонії» пише: «На дверцятах шафи з внутрішнього боку тато, наслинивши хімічний олуфок, виводив: «Корова ходила 11 квітня», «Гуска сиділа 15 марця»…

За здоровʼям і комфортом домашніх тварин господар також стежив уважно. Наприклад, якщо коні повернулися «в милі» з далекої дороги чи тяжкої роботи – він їх накриє і поїтиме літеплою, а не холодною водою. Добре стежить за тим, куди пускає випасатися худобину і навіть де має її припнути.

Практика колективного випасу худоби на полонині – вже окрема сторінка в нашій традиції. І цілком логічно, що ватаг, або ж головний розпорядник полонини, повністю відповідальний за здоровʼя тих тварин, яких бере на випас, тож він має володіти добрими знаннями з народної ветеринарії. Згадки про це ми знаходимо в «Гуцульщині» В.Шухевича, де пояснюється, що ватаг наділений особливими знаннями, і саме цим зумовлена висока повага до нього. Часто власник полонини і ватаг (розпорядник на час випасу) – це одна і та ж людина. І господарі, які тримають полонину, турбуються про те, щоби в їхній родині ветеринарні знання були на належному рівні: це просто необхідно.

Очільник Буковинського центру культури і мистецтва, етнолог Микола Шкрібляк на «полонинські» теми говорить з особливою теплотою, бо сам двічі літував, а в його рідному роду Феделюкових з діда-прадіда спілкування з тваринами і вміння їх лікувати – це святе. Його мама Марія, яка працювала в колгоспі тваринницею і була дояркою на полонині, підходила до своєї професії по-філософськи. Коли її питали, навіщо вона так прибагає «державній, колгоспній» худобині, вона казала: «А ти подивиси їй в очі. Думаєш, вʼна знає ци винна, шо колгоспна?»…

«Вся складність професії ветеринара (тим паче народного, який свої знання отримає винятково через досвід) полягає в тому, що тварина ж не скаже, що їй болить, - пояснює Микола Шкрібляк. – Ось як мама знала, що худобина хвора: не їсть, сумна, здулася. І найважливіше – це поставити діагноз. Що то – щось не те спасла, «вдуласи», а чи «напала напрасна кров» (інсульт. – Авт.).

А буває, що худобина з їжею ковтне цвях чи щось подібне – то моя мама навіть магніт вміла застосовувати, аби відчути, чи є всередині залізо. Вміла «пускати кров» - як коровам (як правило, з шиї), так і вівцям (з вуха чи хвоста). Нікому мама цієї процедури робити не радила, бо то практично операція, але сама робила дуже вміло, тваринка навіть нічого не відчувала. Мала для цього спеціальний інструмент ще від свого діда Феделюка – «пущáдло». До речі, мй прадід, а її дід мав 9 дітей, але ветеринарну справу від нього перебрала лиш моя мама. Вона поєднувала народні знання з офіційною медициною. І ви знаєте, бувало й таке, що самі ветлікарі, зіткнувшись з надскладним випадком, казали: «Посилайте за Маріков Феделюковов з Плоского. Як вона не поможе вже – то…».

Мама Миколи Шкрібляка себе практично не шкодувала. Не йшла від хворої тварини доти, доки не побачить явні покращення. Душі не чула в конях. Вміла практично все – навіть обертати плід тварини у материнській утробі. І вміла чути характер тварини.

«Ось, до прикладу, кобила жеребиться, - пояснює далі Микола Шкрібляк. – Корова (порівняно з кобилою) – досить покірна і тиха породілля, а кобили як покажуть характер – будете бачити. Мама знала: кінь не хоче, аби його боялися, з ним лиш на рівних. Того аби кобила підпустила по суті чужу людину – ветлікаря – вона має йому довіритися. Мама все казала: «Треба, аби вона тобі повірила». І тоді дуже важливо не зрадити ту довіру. Саме тому моя мама, така сильна вдачею, ніколи не шкодувала себе»…

Насправді психологія народних професій, як нам видається – окремий світ. Зі своїми законами, труднощами і таємницями. Завжди є люди, які філософи своєї справи. Мудреці, чию науку переймають, а вдачею – захоплюються….

*Фото ілюстративне, з відкритих джерел.

Іванна СТЕФʼЮК –

кураторка етнографічного проєкту «Спадщина» БЦКМ»,

кандидатка філологічних наук, письменниця