Буковинський центр культури та мистецтва — Буковинські салби

Буковинські салби - багатозначна розкіш

Деталі: Створено: Середа, 10 квітня 2024, 15:21; Категорія: Інше

1 1 Хто уважно роздивлявся зображення давніх буковинців на фотографіях, не міг не помітити дивну на перший погляд прикрасу, яка одночасно схожа на кольчугу чи луску казкової срібної рибини. Мова про салби (сальби) – це шийно-нагрудна прикраса з одного чи кількох рядів монет, по суті – металеве намисто. Дослідники шийних прикрас класифікують салби за будовою: однорядні (їх у інших регіонах називають монистом, дукатами, сороківцями) та багаторядні (можуть нашиватися на фетрову чи оксамитову основу, або ж кріпитися до металевих стержнів). На одній зі світлин буковинка одягла салбу поверх яскравої хустини (див.іл.). Багаторядна монетна прикраса у вигляді нагрудника притаманна переважно Буковині (як українській, так і румунській), і найбагатша салба може важити п’ять кілограм, а то й і більше. Однорядна ж (дукачі, сороківці, монисто) – має значно ширшу географію.

«Коли чуємо «салба», «сальба» - в уяві зринають передусім багаторядні прикраси з монет. Але до прикладу одна з перших прикрас у моїй колекції – монетне однорядне намисто, яке би на Покутті назвали дукати чи сороківці, а в Самушині на Заставнівщині, де я й придбав його, перші власники називали намисто «салба» і ніяк інакше. Є у моїй колекції і багаторядна салба з талярами, вона походить з Кіцманщини. Як ви знаєте, раніше комбінували по кілька видів намист, тож однорядну салбу могли одягати поверх багаторядної (аби закрити шию і довершити образ)», - розповідає етнолог, директор Буковинського центру культури і мистецтва Микола Шкрібляк.

Традиція носити багаторядні прикраси притаманна і східнороманському населенню (румуни, молдовани) – зокрема, архівні світлини КуртаХільшера, зняті на території сучасної Румунії, це яскраво засвідчують.

А щодо традиції «носити гроші на собі», то дослідник Валерій Фісун зазначає: «Метаморфоза грошей у прикраси та навпаки зустрічається в усіх народів світу. Так, наприклад, в північноамериканських індіанців-алгонкінів довгий час грошима (міновими одиницями) слугували шкіряні ремінці «вампум» (wampum), на які геометричними візерунками нанизувалися черепашки циліндричної форми. Вампум був не лише оздобою – це був почесний знак племені, а вампум вождя був символом його влади». Отже – не монетами єдиними, як то кажуть».

Чимало науковців, серед них і дослідниця одягових традицій Буковини Мірра Костишина, виводять походження багаторядної буковинської салби від тюркського кореня, точніше періоду османського панування. Адже і справді тюркським народам притаманні прикраси з монет, і навіть одна з легенд так і пояснює походження буковинських салб: що це начебто трофей за кожного потопленого загарбника (йдеться про період османських набігів, який щедро відображений у легендах та переказах наших населених пунктів).

Проте якщо говорити про традиції використання монет як прикрас взагалі (одної чи кількох), то вона значно давніша за часи набігів.

Так, дослідник Сергій Пивоваров у праці «Монества, дукачі, згарди, салби – прикраси буковинок позаминулого століття» відносить традицію прикрашати себе монетами жителів наших теренів ще до пізньоантичних часів (зокрема, це засвідчують археологічні знахідки в селі Ставчани на Хотинщині, с.Грушівці на Кельменеччині). Науковець класифікує ці знахідки як артефакти черняхівської культури, які датуються ІІІ-Vст.н.е.

Дослідниця Ольга Фединчук, аналізуючи шийні та нагрудні прикраси буковинців, також приходить до висновку, що монети-прикраси – давня традиція, і зазначає: «В період Київської Русі були широко розповсюджені намиста з монетами, або спеціально виготовленими тисненими їх імітаціями. Як відомо, у цей період прикраси з монетами носили не тільки жінки, а й чоловіки (наприклад – медальйони-змійовики чи нагрудні гривні), поширеною прикрасою також є одна монета – дукач на підвісці з бантом. У таких прикрасах у різні часи замість обігових монет використовувалися карбовані монети сакрального змісту – на них зображувалася Богоматір, розп’яття Христове, такі монети, як правило, виготовлялися при монастирях.

Але повернімося до багаторядної салби, яка вирізняє заможних буковинок кінця ХІХ-початку ХХ століття. Що символізує салба, або ж сальба? Передусім, статус, адже на каркас нашивалися справжні обігові монети різних часів. Одна із буковинських легенд каже: це те майно жінки, яке вона носить з собою, якщо .. чоловік вижене з дому. Так би мовити, «Omniameamecumporto» («Все своє ношу з собою» (лат.).

Свідчення про традицію носіння багаторядних монетних прикрас також можна відшукати у етнографічних та краєзнавчих дослідженнях, зокрема у статті В. Фісуна «Генезис та еволюція дукача в Україні»: «Цікаве свідчення міститься у щоденнику секретаря посольства багдадського халіфа до Волзької БулгаріїАхмадаібнФадлана. У 922 році він розповів, що слов’янські жінки носили намиста з монет, які слугували своєрідним показником заможності їхніх чоловіків: якщо слов’янин був власником десяти тисяч диргемів, він дарував своїй жінці намисто з одним рядом монет; якщо ж він мав 20 тис. диргемів, то його жінка носила намисто з двома рядами монет. З подальшим зростанням заможності чоловіка кількість рядів монет у намисті його дружини зростала». Ці відомості дослідник цитує, опираючись на працю Романа Шуста «Нумізматика. Історія грошового обігу та монетної справи в Україні».

Салби могли вирятувати у чорні роки – одна з наших респондентом з Хотинщини, яка побажала залишитися анонімною, розповіла: її бабуся залишила у спадок велику гонорову салбу і заповідала ніколи її не продавати. Але донька в голодні роки змушена була виміняти прикрасу на їжу і так вона врятувалася. І насправді у цих спогадах нічого дивного – в голодні роки вимінювали добротні сорочки, кожухи, а нагрудне намисто зі срібла – і поготів.

Інша буковинка з колоритним ім’ям Санхіра довірила не менш приватну історію – вона свого часу віддала власну сальбу дружині чоловіка, якого все життя любила. У повоєнному селі гуляв голод і вона не хотіла, аби померли діти, в чиїх жилах тече його кров…

Часто салби переправляли на срібло не тільки, аби врятуватися від голоду: для виготовлення прикраси використовувалися, як відомо, реальні монети, які містили геральдичні зображення різних імперій. Як міг трактуватися виріб з гербами після зміни влади – питання риторичне.

Окрім статусності, має салба і символічне значення. В українських обрядах залізо, зокрема і монети, використовуються як оберіг, своєрідний етнографічний громовідвід. Так, під колиску малих буковинців клали залізні ножиці, аби убезпечити дитину від невидимого негативу, у першу купіль кидають монети, а пуповину обрізають багато де на залізній сокирі. Доросла людина також просить у металу захисту – пригадаймо тут всім відому звичку (звичай?) носити на звороті одягу металеву шпильку від вроків. А щоби душа покійної людини краще «бачила» дорогу у потойбіччя і мала чим заплатити перевізнику на той світ – небіжчикові на очі кладуть дві монети, а буковинці на 12-ти порогах (своєрідних стаціях по дорозі на цвинтар) під час похоронного чину в чашках роздають ще і спеціальні дари, серед яких – дрібні гроші, переважно монети. Якось у експедиції я побачила старий ніж, по рукоятку забитий над дверима. «То аби чужу ворожбу обрубати», - пояснила мені господиня, коли ми вже стали довіряти одна одній. Тому металева монета – це, звісно, про статус і достаток, але не тільки.

Згадаймо, що одяговий припис радив нашим предкам закривати шию та пазуху як енергетично вразливі до чужого ока місця. Тому й захищалися, хто як знав: щедрою вишивкою (особливо – червоного кольору), багаторядним намистом, або ж металом. Точніше, металевим намистом-нагрудником, ця прикраса ніби вбирала свою власницю у срібну броню і ховала від чужого ока. Бо всі дивитимуться на блискучі прикраси і не зазиратимуть поза них – у душу…

Зараз виразна прикраса салба, сальба є етноакцентом образу. Її цікаво поєднують з однотонними строями, ця прикраса додає навіть певної утаємниченості, адже так і хочеться запитати: «Що це?». Для когось вона про статус і енергію багатства. Для когось – «срібна броня» від чужого ока. А для когось – родинна історія, спогад про бабусю. А ще для когось ця прикраса – символічна візитівка (як вінок з ковилою). І ця візитівка промовисто каже: «Я – красива буковинка».

Іванна СТЕФ’ЮК – кандидатка філологічних наук,

кураторка етнографічного проєкту «Спадщина»

Буковинського центру культури і мистецтва

ДЖЕРЕЛА:

Волік К.Дукачі в історичному контексті та культурному просторі України: соціум, символіка, семіотика / К. Волік // Вісник Харківської державної академії дизайну та мистецтв. — 2013. — № 4. — С. 54—57.
Врочинська Г. Українські народні жіночі прикраси ХІХ – початку ХХ ст.: монографія / відп.ред.С.Павлюк. – Київ: Родовід, 2007.
Костишина М.В. Український народний костюм Північної Буковини. Традиції і сучасність. – Чернівці: рута, 1996.
Матейко Катерина. Український народний одяг. Етнографічний словник. – К.: Наукова думка, 1996.
Пивоваров С. Монества, дукачі, згарди, салби – прикраси буковинок позаминулого століття // Свобода слова. – 2004. – т.18. – ч.47. – с.17.
Стеф’юк І. Сальби // Про вас (Збірка художньої прози). – Брустури: Дискурсус, 2022.
Тупчієнко Микола. Символіка залізних виробів у захисних обрядах від грози в традиційний культурі українців. – Точка доступу: https://shron1.chtyvo.org.ua/Tupchiienko_Mykola/Symvolika_zaliznykh_vyrobiv_u_zakhysnykh_obriadakh_vid_hrozy_v_tradytsiinii_kulturi_ukraintsiv.pdf?
Фединчук О. Намисто в комплексі прикрас русинів та румунів Буковини ХІХ-ХХ СТ.» // Народознавчі зошити. – 2017. - №6 (138).
Фісун Валерій. Генезис та еволюція дукача в Україні. – Точка доступу: https://nakkkim.edu.ua/images/Instytuty/nauka/vydannia/12_Henezys_ta_evoliutsiia_dukacha_v_Ukraini.pdf

ІЛЮСТРАЦІЇ:

1 – салба з Кіцманщини, реконструйована. Приватна колекція старожитностей Миколи Шкрібляка

2 - Romania: Rusu-Bargaului, Peasantwoman (b/w photo) byHielscher, Kurt (1881-1948); PrivateCollection; (add.info.: Rusu-Bargaului, Peasantwoman. IllustrationforRumanien, Landschaft, Bauten, Volksleben, byKurtHielscher (F A Brockhaus, 1933). Gravureprinted.).