ШТРИХИ ДО ХАРАКТЕРУ БУКОВИНОК ІЗ ЧАГРА У СПОГАДАХ СТАРОЖИЛІВ

Найкращий спогад з юності для багатьох поколінь Чагра – данец (танці на толоці під живу оркестрову музику). Саме там молодь могла показатися у найкращій одежі, там зароджувалися перші почуття. І там, на данці, молодь показувала характер.

Місцева жителька Вероніка Андоній (1935 р.н.) пригадує: за організацію данцю відповідала група парубків (свого роду уряд), і обов’язково був калфа – головний організатор, розпорядник, саме він запрошує молодь на забаву.

«Пригадую, як сестра моя пішла на данец. А мені мама дала корову за курмей, ти й іди паси в саді. А я так само на данец хочу. І я чую, як калфа кличе мою сестру: «Свірід Ауріка, пофтім..» Тобто «Свирид Ауріка, будь ласка». Тай він один круг данцує з нею, та й передає другому хлопцеві, і йде кликати другу дівчину. Таке то було антаресне, ну… І дівчина калфі платит за данец, бо він її вивів, уважив. А калфа ті всі гроші складає докупи і платит музику».

 Якщо в селі кілька кутків (а як правило, так і є), то данців могло бути кілька в різні дні. Сьогодні один кут села запрошує всіх до себе, наступного тижня – інший. Калфа, тобто розпорядник, наймає оркестр живої музики, запрошує їх до себе додому, накриває їм столи, а саму платню вручає після забави – коли всі з учасників сплатили внески. На данці грали, як правило, чагорські колективи – це село має власні багаті музичні традиції і найбільше цінують передусім своє.

У багатьох селах Буковини на данцях хлопці платили за дівчат вхід. Дівчата ж Чагра в цих питаннях, як бачимо з етнографічних свідчень, були доволі емансипованими – кожна дівчина платила за себе сама. Проявлялася чагорська емансипація ще в одному: бісерний розетковий ґердан із дзеркальцем на Буковині вважається традиційною чоловічою прикрасою. Проте у селах Остриця, Коровія, Чагор її успішно носили і статусні дівчата та молоді красиві жінки.

Одну із таких світлин надала дослідниця Наталія Козачок, котра керує гуртком етнографії у місцевій школі. На світлині із сімейного альбому Лучіки Петрівни Луцак (1937 року народження) – жінки села Чагор у 50-хроках ХХ століття, посередині Костенюк Олена з басмою.

Вероніка Андоній згадує: і в неї був такий ґерданик, місцева назва – зґардіца: «Не були вони дешеві, це правда. В ті роки так само були майстрині, наші-таки, котрі робили зґардіци за гроші. І скільки би то не коштувало, моя мама складала і купила мені та й сестрам, аби ми файні йшли між люди».

Бути красивими – це вибір. Що для молодої людини, що для людини в літах. Вероніка Андоній зберегла любов до гарного одягу на усе життя. Відкриває шафу – а там делікатні хустки, одна одної краща. Тут їх називають «шало́к». Вероніка гладить їх, ніби гарних дівчат чагорських: «Не встигаю я їх зносити. Життя це наше якесь.. Скоре дуже. Як той данец на толоці»…

Іванна СТЕФ’ЮК – кураторка етнографічного проєкту

«Спадщина» Буковинського центру культури і мистецтва,

кандидатка філологічних наук, письменниця