ФРОЗИНА ГУЛЕЙ, ПРАВДИВА СТИХІЯ НАРОДНОЇ КУЛЬТУРИ

Вона носила у пам’яті сотні співанок, збирала їх, вишивала делікатні сорочки (де хрестик – дрібніший за макове зерно), складала душевні вірші і була справжньою знахідкою для кінорежисерів. Вона – Фрозина Гулей (1930-2014), правдива перлина Буковинської Гуцульщини, котра понад усе вірила у силу молитви і любові. Цьогоріч виповнюється 95 років від дня її народження.

Батьки Фрозини – Тодор та Марія Овадюки – зналися на народній культурі. Батько Тодор, або як казала йому донька – неник – понад 30 років займався карпатським плотогонством, робив прекрасні сани і постоли, мама Марія ткала і вишивала, була майстринею сукнарства. Батьки Фрозини Гулей знали безліч народних пісень і дуже їх любили. А понад усе вони любили одне одного.

А ще цій родині існували дуже чіткі одягові традиції – окремі сорочки на найбільші свята, окремі – про будень, окремі до посту, ще інші «про здоров’я» (на смерть). Про це пише етнограф Авксентій Яківчук у нарисі «Калині сонечко наснилось»: «У вбранні батьки дотримувалися такого порядку: до Служби Божої наряджалися в одяг, прикрашений невибагливими узорами стриманих кольорів, зате після обіду вбиралися в розкішно вишиті сорочки. Чуття жалоби вимагало, щоб у Великий піст і в будень, і в неділі, і в свята ходити в біленьких сорочках, обов’язково мусіли висповідатися і запричаститися (законитися), щоб почуватися з чистим сумлінням, як ті біленькі, призначені для посту, сорочки. Вони й на кожне велике свято мали окремі сорочки: на Великдень – світлі, ясні, палені; на Зелені свята – вишиті по рукавах, коло пазухи й на подолках… Для прикрашування різдвяних сорочок використовували густі шви «поза ігли», «клокічки». Слід сказати, що в кожній родині постійно тримали сорочки «на смерть». Їх вишивали гарними орнаментами, але приглушеної яскравості, щоб підкреслити траур. Вишиваючи, щоб не згадувати про смерть, казали, що та сорочка «про здоров’є»».

Тож Фрозина Гулей вишивати навчилася дуже змалку, і поступово вишивка стала її стихією. Мала і спеціальну молитву вишивальниці: «Господи Боже! Благослови сорочки на весілля, на хрестини, на набутки, лиш коби не на похорон». Її вишивки відомі в Румунії, Польщі, Америці. За сорочкою її роботи їхали спеціально з Австралії – про це можна прочитати у статті Валерії Чорней.

Один із перших дослідників постаті Фрозини Гулей Микола Шкрібляк так пише про неї у нарисі «Що я без Карпат»: «Не казку оповідатиму вам. І героїня моя не з народних переказів, а з сьогоднішньої днини. Хоч живе вона і казкою, і легендою, і піснею та музикою древнього ремесла наших предків». Цей нарис вийшов у січневому номері «Буковинського віча» за 1991 рік і з нього образ Фрозини Гулей постає дуже зримо. Багато поетичного в тім образі, а ще більше – житейського.

Фрозина Гулей збирала народні пісні Буковини у численні зошити, всього у її рукописному архіві майже 1000 зразків автентичного фольклору. У 1961 році народна мисткиня познайомилася з Леопольдом Ященком та Лідією Орел. І майже два тижні феномен Фрозини Гулей вивчали науковці Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН України. Ці записи багато в чому лягли в основу збірника «Буковинські народні пісні» (1963). Про співпрацю з Фрозиною Гулей Леопольд Ященко пише так: «А в с. Чорногузи Вижницького району учасники експедиції познайомилися з обдарованою народною співачкою Ф. Гулей, яка не тільки знає безліч народних пісень і добре їх виконує, але й сама записує в своєму селі зразки місцевого фольклору на магнітофонну плівку. Із самих лише записів Ф. Гулей можна б скласти окрему цікаву збірку».

Леопольд Ященко – етнограф і фольклорист, який належить до покоління шістдесятників. Він разом із Аллою Горською, Ганною Даценко, Лідією Орел та іншими підписали відкритий «Лист протесту проти політичних переслідувань в Україні», за що був звільнений з роботи і зазнав тих-таки політичних переслідувань. Однією з небагатьох, хто постійно підтримувала його листами і посилками, була буковинка Фрозина Гулей, котрій дуже боліла доля цього діяча. Фрозина часто згадувала про доленосне для неї знайомство з Леопольдом Ященком і про його цікаву звичку: брати у руки сопілку і диригувати нею, ніби паличкою.

Фольклорист Василь Костик, науковець Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, так характеризує постать Фрозини Гулей: «Це та людина, яка упродовж багатьох десятків років збирала буковинський фольклор і сама була його носійкою. Одна з небагатьох. Поділля мало свою Явдоху Зуїху, ми ж – Фрозину Гулей».

Цю непересічну жінку можемо вважати і феноменом народного гумору. Вона створила колектив «Молодички-жартівнички» (1985), який багато років носив горде звання народного. Керувала колективом Марія Ісопчук. Цей колектив – неодноразовий лауреат всеукраїнських та міжнародних фестивалів. «Нам усім по тридцять років, бо ми ночей не рахуємо», любили жартувати виконавиці.

Як носійка традиційних знань Фрозина Гулей консультувала Валерія Васькова - керівника народного аматорського ансамблю танцю «Смеречина» Вижницького районного Будинку культури. Її знання фольклору та одягових традицій Буковини допомогли колективу зійти на вершину слави.

Фільми за участі Фрозини Гулей «Любов моя і смуток, Буковина», «Рідні узори» популярні як в Україні, так і серед української діаспори Америки.

Часто віршувала, її твори розійшлися переписами по Буковині, нерідко – як анонімні твори. «Читала людям – подобалось, просили переписати – давала ті зошити, раділа, що цікавляться, і все втаємничувала, мовляв, з газет, журналів», - зазначає Микола Шкрібляк. Один із таких творів, який практично став народною піснею – «Глибока криниця» (слова і музика Фрозини Гулей, виконання Дмитра Гнатюка).

Всі, хто мав щасливу нагоду спілкуватися із Фрозиною Гулей особисто, запам’ятав її щиру (аж просту) вдачу, легкість в усьому і безмежну працьовитість. За великий внесок у збереження народної культури Фрозина Гулей відзначена званням «Заслужена майстриня народної творчості України», вона є лауреаткою літературно-мистецької премії імені Георгія Гараса та обласної премії імені Олекси Романця.

Народжена у стихії живої правдивої традиції, Фрозина Гулей на все життя залишилася вірна найважливішому в її житті – родині і народній культурі. Вона любила щедро і віддано. І так само щедро ділилася перлинами фольклору з усіма, хто мав до того справжній інтерес.

Авторка тексту: Іванна СТЕФ’ЮК – завідувачка науково-методичного

відділу дослідження та популяризації традиційної

культури Буковинського центру культури і мистецтва

Основні відомості для нарису зібрала методистка науково-методичного відділу дослідження і популяризації традиційної культури БЦКМ Світлана ПРОДАНЧУК.

 За сприяння у пошуку джерел інформації висловлюємо щиру вдячність колективу Наукової бібліотеки Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, а за консультування – доценту кафедри української літератури Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, кандидату філологічних наук Василю Костику.

ДЖЕРЕЛА:

1. Буковинські народні пісні / Упорядкування, вступна стаття та примітки Леопольда ЯЩЕНКА. – Київ: Видавництво Академії наук Української РСР, 1963. – 680 с., нот.

2. Шкрібляк М. «Що я без Карпат» // Буковинське віче. – 1.01.1991.

3. Яківчук А. Калині сонечко наснилось. – Чернівці: Прут, 1995.

4. Чорней В. За вишитою сорочкою летіли аж з Австралії // Молодий буковинець. – Точка доступу: https://molbuk.ua/vnomer/suspilstvo/22128-za-vishitoju-sorochkoju-letili-azh-z-avstraliyi.html