Рахманський Великдень і човники на той світ

У великодню пору виходить на берег ріки дитина і пускає яєчні шкаралупки по воді. В одних регіонах ці шкарлупки – то від яєць, котрі пішли на випікання паски, в інших – це шкаралупки, що залишилися від великодньої гостини, і всі вони, звісно, половинчасті. Дитина пускає на воду їх і є вірування, що через три тижні ці шкаралупки допливуть «на той світ», зробляться доти цілісною писанкою, і сповістять рахманові, тобто далекому предкові, що у світі – Великдень.

Важко не вловити співзвучність слів «брахман» і «рахман», а відтак відчитати не просто дохристиянський, а ще праіндоєвропейський культурологічний зміст. Щодо того, хто такі рахмани (в українській традиції), то етнологи і фольклористи зазначають, що це далекий предок, який настільки давно відійшов у засвіти, що вже праведний. Є навіть паремія «Постити, ніби рахман» - тобто дуже ретельно і правильно. Прикметник «рахманний» означає «спокійний, лагідний, слухняний, світлий».

«В нас такого не було?»: трохи про мʼясниці, масниці і жіноче свято

Чи не найгарячіша тема для суперечок зараз – чи українським є свято Масляна, чи були в нас Масниці, і чи святкують щирі українки жіноче свято.

Отож, про все по порядку. Масниця (Пущення, Сиропуст, Масляна (останнє рідк. і привнесене), Колодій, Сирна неділя, Бабський тиждень тощо – це обрядовий тижневий період перед Великим постом. Це такий собі «тиждень вільнощів», тобто людина дозволяє собі те, що аж до Великодня буде строго заборонено – молочну і масну скорому, веселощі, весілля і любощі. Що мається на увазі під останнім? На Колодія українська молодь (особливо на Поділлі та Опіллі) влаштовували забави з колодками. Це останній тиждень аж до виходу з посту, коли ще можна справляти танці і весілля, а тому дівчата дарують парубками маленькі колодки на стрічці, а ті їм у відповідь дарують намиста, солодощі чи хто що надумає. Якщо парубок задовго (на думку громади) не одружувався, йому громада привʼязувала колодку, але не до руки, а до ноги.

"Що проміняв жінку на тютюн та люльку, необачний"

Часто можна почути, що тютюнопаління - то вада сучасності, бо "колис так не було". Звичайно, так не було - було інакше...

Традиція куріння люльки, як відомо, має індіанські корені - у долині Оріноко куріння не було шкідливою чи нешкідливою звичкою, це було ритуалом. Всім відома "трубка миру", яку викурював жрець на усі сторони світу, первісно мала ритуальний характер - у такий спосіб обкурювався, тобто очищувався простір, вирівнювалася енергетика. Часто до тютюну домішувалися трави, які розслабляли тих, що вдихають такі дими. Така люлька означала очищення простору, а ще - примирення: викурювання трубки миру і закопування тамагавку війни.

Курили трубку й козаки. Якщо говорити про традиції, то саме Наддніпрянщина мала одні з найцікавіших традицій чоловічого файкування. Можливо, запозичене це заняття частково у турків, а особливого розквіту здобуло в часи Сагайдачного. Згадаймо рядки відомої пісні: "Попереду Сагайдачний. Він проміняв жінку на тютюн та люльку - необачний".

Чому - курка?

Півень і курка: у живій природі це пара, у традиційній культурі ж їм відведені цілком відмінні ролі. Півень (Кугут, когут, будимир, кур) довгий час вважався птахом-тотемом через свій зв`язок із сонцем. Адже і справді: навіть у темному курнику ця птиця безпомилково відчує, коли світанок і сповістить про це людину. Можливо, саме через це на Гуцульщині довгий час існувало строге харчове табу на півняче м`ясо. Зокрема, про це читаємо у новелі "Горнец" Марка Черемшини.

На Буковині та Бессарабії (Кіцманщина, Новоселиччина) існує маловідомий, але дуже цікавий містичний обряд на викликання дощу. Полягає він у тому, що до схід сонця жінки біля колодязя купають дев`ять чорних півнів, примовляючи до них, щоби ті "поговорили з сонцем" і воно перестало палити, а небо дало дощу.

На перший погляд може здатися, що тільки півень (який уже своїм промовисто красивим виглядом засвідчує незвичайність) є особливим, а його ж "подруга" курка - цілком приземлена істота, яка годиться тільки на харч.