«Слоїк не може вернутися порожнім»

Душевна традиція, котра єднає Снятин і Конотоп, Рівненщину з Одещиною, Буковину з Поділлям. «Слоїк не може вертатися порожнім», - скаже вам господиня з Буковини, те саме потвердить і господиня з Сумщини, лише слоїк називатиме банкою, а так – все без змін. Йдеться про традицію взаємної гостинності: якщо вам у дім принесли молоко чи сметану в банках, ви маєте тут же перелити вміст у свій посуд, принесену банку (слоїк) вимити і на його дно кинути шматочок присоленого хліба. Зараз традицію осучаснили і кидають цукерки, печиво чи інші дрібні лакітки.

Звідки походить традиція і що вона означає?

Дослідниця Світлана Гончарук у статті «Клади перед людей хліб на столі» («Україна молода», 2010) пояснює: «Це пригощення для корови-годувальниці й оберіг від лихого ока».

«Хоть Купайло, хоть Лопушник, але це таки справедливий Іван»

Сьогодні буде чимало суперечок – ось побачите. Про те, чи є сьогоднішнє свято язичницьким, чи християнським, і чи коректним є словосполучення «Івана Купала». А ще поширюватимуться тези, начебто це штучна для Заходу України традиція, нав’язана … комуністами. Насправді у етнографії (а ми досліджуємо дану тему саме з позиції етнографії та культури, а не богослов’я) сьогоднішня днина має свою і дохристиянську, і християнську символіку. А щодо того, що одне з найглибших свят, якому кілька тисячоліть, нам принесли комуністи.. це навіть коментувати не будемо.

Чому ми не оминаємо дохристиянську складову традицій? Все просто. Християнська традиція на наших теренах утверджувалася як мінімум з VIII століття нашої ери, саме про це свідчать розкопки на території сучасної Заставнівщини, де перші християнські храми з’явилися задовго до того, як ця світова релігія стала офіційною для нашого суспільства.

Смачні іграшки у побуті наймолодших: мистецтво чи буденність?

Гра – напевне, це одна з перших форм спілкування маленької людини зі світом. Однією з традиційних іграшок стала вузлова лялька, яка виготовлялася за допомогою намотування та прив’язування тканини без застосування голки. Як правило, іграшки для немовлят не ділилися на «хлопчачі» та «дівочі», тож руб’яні (тканинні) ляльки, змочені в молоці, використовувалися і як пустушка для присипляння, і як власне лялька для забавляння. Саме ця лялька-пустушка є першою умовно «їстівною» іграшкою, призначення якої заспокоїти дитину, задіявши при цьому смакові чинники: дитина певна, що споживає материнське молоко в той момент, коли іграшка її забавляє і присипляє.

Коли дитина стає старшою, і починає позиціонувати себе із котроюсь зі статей, відповідно розділяються й іграшки – для хлопчиків та для дівчаток. Хоча такий поділ, насправді, умовний. У минулі десятиліття хлопчики бавилися «кониками» та «стрільцями» - глиняними та дерев’яними, іграшки могли бути саморобні або ж купувалися на ярмарку.

Рахманський Великдень і човники на той світ

У великодню пору виходить на берег ріки дитина і пускає яєчні шкаралупки по воді. В одних регіонах ці шкарлупки – то від яєць, котрі пішли на випікання паски, в інших – це шкаралупки, що залишилися від великодньої гостини, і всі вони, звісно, половинчасті. Дитина пускає на воду їх і є вірування, що через три тижні ці шкаралупки допливуть «на той світ», зробляться доти цілісною писанкою, і сповістять рахманові, тобто далекому предкові, що у світі – Великдень.

Важко не вловити співзвучність слів «брахман» і «рахман», а відтак відчитати не просто дохристиянський, а ще праіндоєвропейський культурологічний зміст. Щодо того, хто такі рахмани (в українській традиції), то етнологи і фольклористи зазначають, що це далекий предок, який настільки давно відійшов у засвіти, що вже праведний. Є навіть паремія «Постити, ніби рахман» - тобто дуже ретельно і правильно. Прикметник «рахманний» означає «спокійний, лагідний, слухняний, світлий».