СОЛОДКЕ ПРОЩАННЯ З ЗЕМНИМ СВІТОМ – ДЕЩО ПРО ЛОКАЛЬНІ ВІДМІННОСТІ СКЛАДАННЯ БУКОВИНСЬКОГО ПОМИНАЛЬНОГО ДЕРЕВЦЯ З ДАРАМИ

Красивий, сумний, багато кому незвичний і дивний звичай побутує на Буковині – разом з поминальними хлібами (подаваниками, струцнями) на похоронну процесію готують ще солодке поминальне деревце – «пом», «парастас», «прутчик», «деревце», «садочок», «Царскі врата». Під такими назвами цей вид обрядового хліба побутує у нас, а під загальною назвою «Буковинські поминальні деревця з дарами» внесений до обласного переліку нематеріальної культурної спадщини. У дослідженнях минулих років ми вже описували місцеві особливості споряджання та розподілу поминального деревця в селах Драчинці (колишній Кіцманський район) та Сучевени (колишній Глибоцький район). Краєзнавиця Анна Ватаманюк-Проскуріна дослідила специфіку складання такого деревця у Бережниці, Іспасі та Коритному (Вижниччина) [1]. Обрядові приписи стосовно того, якого розміру має бути деревце, на чому воно кріпиться (калач, решето, кошик, ноші чи стіл) – дуже різняться. Тож хочемо поділитися свіжими етнографічними свідченнями, котрі дослідницький проєкт «Спадщина» Буковинського центру культури і мистецтва зібрав у експедиціях 2021-2023 років.

Так, дослідниця традицій села Суховерхів Ярослава Раковіца порівнює власні спогади про деревце у Суховерхові та Шипинцях (села Чернівецької області). Цитуємо: «Як складають ці деревця у Шипинцях тепер – це я сама бачила. Цього літа у мене помер свекор. І я замовила калачі в Шипинцях. Дуже цікавий там смак калачів – вони на відміну від всіх пекарів не використовують пекарський порошок. І той запах аж спантеличує… І там є дотепер традиція складати поминальне деревце. Мене запитали, чи мені треба його складати. І я подивилася, як вони це роблять. Є переді мною кошики – великого, малого і середнього розмірів. Я спочатку не зрозуміла їхнє призначення. Почала розпитувати, і вони розказали, що кожен кошик – для садочка, і від розміру кошика буде залежати висота і багатство садочка. Великий кошик є найміцнішим каркасом, туди поставлять найпишніше, і найважче деревце. Оце деревце взагалі у нас називається «садочок».

А в Суховерхові подібну традицію я пам’ятаю у 80-х роках. На прутик у нас насилювали хлібні випечені фігурки, помащені яйцем для блиску – «голубчик», «зірочка», «листочок» і в кінці обов’язково «зірочка». І ці прутики втикали в щось – наприклад, решето, сито. Так само, як зараз кошики використовують для каркасу, тоді в нас використовували сита різних розмірів. І зверху решето акуратно застеляли хустиною. І прутики обв’язували таким чином, аби вони утворювали коло, обов’язково мала бути дотримана форма кола».

Це деревце, яке ретельно готують родичі померлого (самі або ж замовляють у майстрів), крім зовнішньої пишності, має глибокий філософський посил: це солодкий дар «перед душі» на той світ, тобто солодке прощання душі загиблого з земним світом. Цей вид дару адресують дітям, які радіють солодощам і не завжди навіть розуміють суть смерті. «За тілом плачуть, а за душу моляться. Душа – вона вічна, і діти може єдині, хто здатен чисто молитися і не плакати за втратою, діти ще не знають, що таке смерть. «Дідик полетів, буде жити на небі», - так дітям кажуть», - розповіли нам у селі Драчинці.

 Громада села Горбова традицію поминальних деревець з дарами зберігає доволі ревно, і тут «пом» (з румунської «садочок») пройшов еволюцію структури: на початку ХХ століття прутики з хлібними фігурками кріпили в калач, далі стали використовувати кошики, далі – дерев’яні ноші з церкви або дерев’яні столи з ручками, а зараз переважно використовують каркасні обрядові столи з нержавійки з хрестом наверху. Причому тут не особливо прийнято замовляти складання деревця у майстрині-перепікарки, переважно господині складають самі з допомогою родичок. «Помом» тут називають конструкцію, яка кріпиться на великому калачі, а «стіл» - поминальне дерево на залізному каркасі. Про це нам розповіла детально староста села Горбова, краєзнавиця, дослідниця і популяризаторка традиційної культури Соріна Паламарю: «Пом – це у нас робиться великий калач, десь на кілограмів 8-10. Зараз пом має стіл, на ньому складається. Раніше у цей великий калач ставилося 8 таких дерев’яних паличок. На ці дерев’яні палички спочатку йшло яблуко, потім - печивко, цукерка, сушений фрукт, бублики – солодощі всякі, все це в’язалося ниткою у три ряди. Аби тримало форму. І це називалося пом.

Крім цих помів, в нас ще є два калачі, які називаються пáус. На вершечку пома колись ставились горіхи, зараз ставляться мандаринки. А на самому вершечку – фігурка з голубом, в нас називаються хулубáше – це можуть бути голубці, можуть бути маленькі калачики.

А тепер вже роблять стіл. Він міцно тримає все деревце. Його можна взяти в церкві. Десь років 6 тому зробили цей стіл, з нержавійки.

Там є місце під колач і є такі прути – от як дерев’яні були, а це з нержавійки. Всим прикрашається так само – традиція повністю в нас ціла. Вона не пропала, вона просто стала більш сучасна. І от після похорону цей пом лишається у церкві. Потім батюшка вже після того, як попрощалися, похоронили покійника, всі діти з похорону ідуть в церкву і батюшка видає їм солодощі з цього пома.

Зараз мало дітей йдуть, бо зараз діти сучасні, їх солодощами не здивуєш, а раніше, я пригадую, як була малою, я жила навпроти церкови, я лиш чекала, аби був якийсь похорон і мені дали солодке з пома. Бо це ласощі. Раніше були спеціальні люди, які це робили. Зараз роблять родичі, близькі. Бо раніше було двоє людей, які це робили на замовлення. А тепер люди самі вміють. В нас ще кажуть, що пом має бути обов’язково останню ніч з покійником у кімнаті. Його збирають, кладуть біля покійника, і він там з покійником. Коло нього моляться, а він ніби «запам’ятовує» хто молився за цю душу. А на похороні його несуть попереду. Спочатку квіти, все, що є там, потім пом, а потім покійник. Коли вже виносять покійника, в нас закривають двері, і відкривають вікно. Щоб покійник нічого не забрав, хай тільки душу свою забирає через вікно»....

Громадська діячка Одарка Кучерява, очільниця громадської організації «Вишиваний дивотвір» (м. Чернівці) деревце пригадує також з раннього дитинства – як його складали на Старій Жучці, зараз це частина Чернівців. Пані Одарка відважилася «реінкарнувати» забуту традицію і виготовити таке деревце «перед душі» своєї сестри Наталки, і.. результат багато кого здивував, але про все по порядку. Отож, пані Одарка так описує поминальне деревце 70-х: «Десь на початку 70-х пригадую, мені було тоді 6 років. Я пам’ятаю це деревце у Старій Жучці – померла моя прабабка Єленка, то була ткаля дуже знаменита. Вона відійшла саме у Великодний понеділок, і перед її душі робили ми ці деревця. Я їх пригадую і раніше, це не поодинокий спогад. Мій вуйко Сандуньо їх робив. Коли роздають поману, дорослим людям роздають калачі, а для дітей (рахують, скільки їх є) – по прутикові з цього деревця. На колач робилося це деревце, причому брався колач не лігма, як ми на стіл ставимо, а на ребро. І тоді вуйко Сандуньо нарубував такі прутики вербові, чистив їх гарненько, і наниз іде калач, в нього – ці прутики, на прутики – сливочка сушена, печена пташечка, цукерочка, пампушок, чорнослив знов, яблучко – і так доверху рядами. До цього пов’язують хустину, теж дають дитині, вона від малих літ вже має розуміти, що таке помана. І це давали «через тіло», тобто родичі стають по один бік домовини з покійним, а ті, хто приймають поману – по другий бік. І дорослим дають першим поману (колачі), а діткам – зразу за ними (садочок)».

На заході-містерії «Традиції буковинського Різдва. Традиції буковинської Маланки» (співорганізатори – ГО «Вишиваний дивотвір» та Буковинський центр культури і мистецтва) пані Одарка вирішила віддати два поми-садочки перед душі її сестри Наталки, адже 8 січня якраз минув рік з дня її відходу у засвіти. Одарка Іллівна власноруч склала саме такі «деревця», які було прийнято складати на Старій Жучці. І вони стояли на задньому плані імпровізованої сцени і чекали свого часу, їх ніхто не чіпав. Йшла «маланкарська» частина заходу – мовилося про дідів з таланками і їхні ритуальні слова «Віддай борги». Саме на цих словах одне з деревець впало зі столу, хоча до нього не торкалися… Присутні майже в один голос зауважили: «Душа прийшла по поману».

Що цікаво, на Буковині існує таке повір’я: коли зі столу паде хліб (навіть шматок), його не зразу піднімають, а спочатку цілують і кажуть: «Проситься помана». Тобто потрібно дати обрядовий дар хлібом комусь. А тут впала сама помана.. Проситься помана…

Спеціально для видавничого проєкту «Смаки Буковини» (керівник – очільник БЦКМ, етнолог Микола Шкрібляк) майстриня кулінарних традицій Марія Колотило склала «прутчик» за традиціями села Коритне (Вижниччина). Саме під такою назвою буковинське поминальне деревце побутує (хоч і рідкісно) тут.

І на презентації проєкту «Смаки Буковини», яка відбулася у Чернівецькому обласному музеї народної архітектури та побуту, організатори роздали поману деревцями перед душі всіх, хто віддав життя за незалежність України [3].

Краєзнавиця Анжела Бота розповіла нам про солодке дерево з медівниками в селі Бояни: «Є в нас ще таке поминальне дерево, його прикрашають медівниками на похорон і залишають це деревце у храмі. На гілочки вішають медівники, солодощі, цукерки, шоколадки, мандаринки. Раніше це деревце несли на руках аж до храму, зараз кладуть на машину. Як правило, збирають це деревце сусіди і родичі, і печуть теж на замовлення. Це деревце – це солодка помана. Воно дуже смачне, аби душі на тому світі було солодко».

Семантично ця традиція споріднена з румунськими та молдовськими поминальними деревцями (живими чи каркасними), в деяких регіонах України хлібне деревце з прутиками виконує роль весільного обрядового хліба (наприклад, Покуття).

Для одних сіл звичай - майже забутий, але дуже знайомий з дитинства, для інших – невіддільна частина одного з вирішальних обрядів життєвого циклу людини. Адже, як каже традиція, українська душа тричі «кланяється на порогах» - коли народжується, коли шлюбується і коли йде з цього світу. І як би не було гірко буковинцеві у день відходу його рідної людини, він всю душу вкладе у прикрашання пишного хлібного деревця – аби тій душі в райському саду було солодко-солодко, аж медово…

Іванна СТЕФ’ЮК – кандидатка філологічних наук,

письменниця, завідувачка науково-методичного відділу

дослідження та популяризації традиційної культури,

кураторка етнографічного проєкту «Спадщина»

Буковинського центру культури і мистецтва

ІЛЮСТРАЦІЇ:

1 - деревце роботи Марії Колотило, коритнянський прутчик. Фото Кіри Ставчанської з проєкту «Смаки Буковини».

2, 3 – стіл (поминальне деревце на металевому каркасі) у селі Горбова. Фото надала Соріна Паламарю.

4 – деревця роботи Одарки Кучерявої «перед душі» її сестри Наталки, 2023.

5 – село Мамаїівці, 2022 рік. Похорон Миколи Крикливця. Фото зі сторінки Василя Бойчука.

 ДЖЕРЕЛА:

1. Стеф'юк І. Солодке дерево, останнє дерево: Буковина зберегла унікальну традицію хлібної офіри [Електронний ресурс] / Іванна Стеф'юк // Буковинський центр культури і мистецтва. – 2020. – Режим доступу до ресурсу: http://bukcentre.cv.ua/index.php/tradytsiina-kultura/svitohliadni-praktyky/4451-solodke-derevo-ostannie-derevo-bukovyna-zberehla-unikalnu-tradytsiiu-khlibnoi-ofiry.html.
2. Стеф`юк (Олещук) І. І. Рахманський Великдень і човники на той світ [Електронний ресурс] / Іванна Іванівна Стеф`юк (Олещук) // Буковинський центр культури та мистецтва. – 2021. – Режим доступу до ресурсу: http://bukcentre.cv.ua/.../5237-rakhmanskyi-velykden-i....
3. Презентовано унікальний видавничий проєкт «Смаки Буковини» [Електронний ресурс] // Буковинський центр культури і мистецтва. – 2022. – Режим доступу до ресурсу: http://bukcentre.cv.ua/index.php/nasha-robota/5837-prezentovano-unikalnyi-vydavnychyi-proiekt-smaky-bukovyny.html.