"Що проміняв жінку на тютюн та люльку, необачний"

Часто можна почути, що тютюнопаління - то вада сучасності, бо "колис так не було". Звичайно, так не було - було інакше...

Традиція куріння люльки, як відомо, має індіанські корені - у долині Оріноко куріння не було шкідливою чи нешкідливою звичкою, це було ритуалом. Всім відома "трубка миру", яку викурював жрець на усі сторони світу, первісно мала ритуальний характер - у такий спосіб обкурювався, тобто очищувався простір, вирівнювалася енергетика. Часто до тютюну домішувалися трави, які розслабляли тих, що вдихають такі дими. Така люлька означала очищення простору, а ще - примирення: викурювання трубки миру і закопування тамагавку війни.

Курили трубку й козаки. Якщо говорити про традиції, то саме Наддніпрянщина мала одні з найцікавіших традицій чоловічого файкування. Можливо, запозичене це заняття частково у турків, а особливого розквіту здобуло в часи Сагайдачного. Згадаймо рядки відомої пісні: "Попереду Сагайдачний. Він проміняв жінку на тютюн та люльку - необачний".

Чому - курка?

Півень і курка: у живій природі це пара, у традиційній культурі ж їм відведені цілком відмінні ролі. Півень (Кугут, когут, будимир, кур) довгий час вважався птахом-тотемом через свій зв`язок із сонцем. Адже і справді: навіть у темному курнику ця птиця безпомилково відчує, коли світанок і сповістить про це людину. Можливо, саме через це на Гуцульщині довгий час існувало строге харчове табу на півняче м`ясо. Зокрема, про це читаємо у новелі "Горнец" Марка Черемшини.

На Буковині та Бессарабії (Кіцманщина, Новоселиччина) існує маловідомий, але дуже цікавий містичний обряд на викликання дощу. Полягає він у тому, що до схід сонця жінки біля колодязя купають дев`ять чорних півнів, примовляючи до них, щоби ті "поговорили з сонцем" і воно перестало палити, а небо дало дощу.

На перший погляд може здатися, що тільки півень (який уже своїм промовисто красивим виглядом засвідчує незвичайність) є особливим, а його ж "подруга" курка - цілком приземлена істота, яка годиться тільки на харч.

Заглянь під маску буковинської маланки

Маланка – це справжня етнографічна анархія. Її неможливо дисциплінувати, режисувати чи передбачити. А ще вона постійно змінюється. Архаїчна тотемна, соціальна, маланка-переберія, етнографічна і навіть суспільно-політична – всі вони різні, і в цьому їхній смак.

Маланка має свої правила, але таємні: чужий їх не відразу роздивиться.

А якщо вслухатися – про що каже Маланка?

•Якщо зараз Маланка – більше смішний образ, і втілюють його часто молоді хлопці, то первісно за Маланку на Путильщині йшла щонайкраща і найчесніша дівчина, це було дуже гонорово. Юрій Федькович згадує: «Котре найкраща й найчесніща дівчина перебирала ся за Маланку. Один парубок за Василя (Чильчика), другий за короля (Місяця), а третій за Діда-Змия з білов та довгов бородов. Маланка мала зірку (звізду) на чолі, була прибрана у самі цвіти і мала з собов три подружечки з рожевими деревцями, котрі подібно, як она сама, були прибрані. Василь (Чильчик) був перебраний за ратая (оратаря), с чепигами або з серпом у руках; а Король з новим місяцем на чолі, а яко мисливець з сагайдаком і луком. Решта ледінів була то за плугатарів, то за мисливців перебрана; плугатарі водили з собов вола або барана, мисливці оленя або сокола, а Змий-дід нарешті, убраний у буйволову шкіру і оперезаний гадюками, водив з собов тура або цапа, мав велику косу у руці і три гробарі з рускалями за поплічників».

"Зелені" таємниці, або чому зі словом "мавка" варто бути обережними

Зелені свята (Трійця, Зелена неділя, Русальний, Навський, Клечальний тиждень) - одне з найбільших свят у році. З прийняттям християнства це свято злилося зі святом Зіслання Святого Духа.

В українській традиції відзначення Зелених свят збереглося чимало символів і обрядодій ще з дохристиянського періоду. Згідно з народними уявленнями, у цю пору особливо "активізуються" нявки, русалки та інші духи, і тому, аби захистити себе і дім від потойбічного впливу - людина повинна "замаїти", тобто прикрасити оселю гілками клена, липи, зеленню любистку тощо.