ДВА ВЕСІЛЛЯ, ПРИКРАШЕНІ ДЕРЕВЦЯ і ДАМА-ГОРА: ЕТНОГРАФІЧНІ ЛЕЛІТКИ СЕЛА ЛОПУШНА

Кажуть, молодість ніколи не забувається. Свідчення тому – світло в очах, коли розпитуємо старших людей про традиції їхньої молодості та юності. Ці згадки – як блискуча лелітка, яка здатна зробити будень яскравішим. Одна з дослідницьких експедицій привела нас у село Лопушна Берегометської громади Чернівецької області, і перше питання, яке зринає у бесіді – «Розкажіть, як було колись, а як є тепер». Чому у горах весілля нареченого та нареченої святкують окремо, як і для чого прикрашають весільні деревця і що означає танець із привабливою назвою «дама-гора» - відповіді на ці запитання можна відшукати у захопливій розмові з носіями традиції.

Марія Гузак (1938 р.н.) згадує: «Я віддаваласи в 59-му році. Мала два вінки на голові. Один бервінковий, малий такий, його шили мені матки. А другий – купований. Файні такі на нему квіточки з гиблівки, кольорові.. А зібрана була так: на плечі жакет, верез жакета велика фустка, тогди рантух – то полотно зібране, рісèне, ну ніби у складки. А поверх рантуха – лєнти довгі до вінка. І у цему я йшла до слубу. А як здоймили мені вінок уже – то завили у чірвону фустину. Не білу, а чірвону. А у молодого один віночок – на шєпці або капелюхови, бервінковий віночок. Він чіп’єєси так збоку».

А ще у наречених цього села обов’язковим елементом були маленькі хлібні калачики, які кухарка спеціально випікала разом з іншими калачами. Ці калачики кріпилися на руку як оберіг. В інших селах (наприклад, косівськи Шепіт) вони могли кріпитися до пояса, могли виготовлятися із сиру (село Яворів), у Лопушні ж кріпилися до руки. «То аби молоді з хлібом не розминалися. Аби були в достатку круглий вік – того колачик круглий».

У ХХ столітті в Лопушні була добре збережена традиція грати два весілля – молодому і молодій. До початку 2000-х два весілля робили у селах Вижниччини, Путильщини, Косівщини, Верховинщини та ін., подекуди вона збережена і досі. Один із обрядових приписів пропонує таку модель: вінкоплетення відбувається у кожного з молодят окремо, прикрашання деревця так само, до шлюбу іде кожен зі свого дому і біля церкви урочисто зустрічаються, а після вінчання знову розходяться кожен на своє весілля. І тільки у суботу вночі молодий з почетом іде по молоду, символічно викуповує її і забирає на своє весілля. Щодо того, яка обрядова послідовність у Лопушні, Марія Гузак пояснює на прикладі свого весілля: «В нас відразу таки, коли звінчєлиси – тогди молодий іде до молодої з своїми гостями разом. І тут у мене робиси повниця, дают дари. Набуваютси у мене, а потому він мене забирає до себе і там нас обдаровуют. Але я вже своїх гостий до него не забираю, гості си лишєют в мене дома. Ну в молодої».

У яких випадках могли робити весілля разом (варіант, наближений до сучасного)? Василина Гузак (з дому Корпан, 1936 р.н.) розповідає: «Ну наприклад у війну. Як нічо не бахкає – то потихо списалиси, ти й деревце убрали, ти й найближчих приймили, ти й уже. Або коли бідні були – не мали відки, ти й одно весілєчко на двох склепали… А як май мудрий молодий і молода, і нема біди – то не хотя разом. Хотя зробити так, як має бути». І справа навіть. Звичай робити два весілля був широко поширений по Україні, і мав свої практичні та обрядові причини. Практичний аспект полягав у тому, що якщо святкування відбувалося в хаті (світлиці чи сінях), то вона не могла вмістити велику кількість людей. А символічний момент полягає в тому, що похід до шлюбу є цілою обрядодією. Молоді зі своїми почетами йдуть дуже повільно, кланяються та вітаються із зустрічними людьми, а кульмінацією всього є зустріч. Якщо говорити про старовинні традиції прикарпатського села Кобаки, то навіть у момент вінчання наречена не мала права подивитися на свого майбутнього чоловіка – дивилася тільки через дірку в калачі, який називається прозірним. І тільки після вінчання молоді разом дивилися спочатку на небо, сонце, а відтак – одне на одного.

«Ну тепер як молоді по три роки ходє, а далі три разом жиют – то вже і весіль мож робити разом, а в ті роки було май не так. Не ліпше і не гірше – просто не так», - каже Марія Гузак.

Обов’язковий елемент традиційного весілля у Лопушні (звичай збережено досі) – одягання весільних деревець. Напередодні весілля дружби зрубують одне пишне і рівне деревце сосни чи ялини молодому, одне – молодій, і їх прикрашають напередодні весілля. Перший і головний букет на весільному деревці – від тата і мами. Складається з півнячого пір’я і саморобної квіточки. А далі всі присутні на обряді люди – дружби, дружки, батьки з матками, сусіди – всі під спеціальні пісні в’яжуть квіточку («китичку») на деревце.

Минулими роками у Лопушні на вінчання могли їхати на прикрашених фірах (підводах). Це якщо церква далеко від дому. Для цього гриву і збрую коня прикрашали квітами, його капейстру прикрашали китичками та дзвониками, так само убирали квітами й підводу, застеляли її киимами та налавниками (лавичниками), і у тій підводі їхали молоді з гостями. Зараз підводи замінили на автівки, які також прикрашають.

Убирали квітами і весільні намети (буди, площадки). До речі, традиція справляти весілля саме у наметах,а не в ресторані, в Лопушні також жива, як засвідчили нам респонденти. «То май забавно, багато мороки рідним, але то є весілє. А не дві-три години – тий по всему. У ці роки роблє весіля тихі, бо війна. Але і це мине. І будут весіля, і будут набутки – коби живі ти й здорові», - каже Марія Гузак.

Як пройде весілля – залежало від цілої команди людей. Кухарка і її помічниці, масар (м’ясник), музики, тому одне з поширених побажань до ґазді – тата і мами – «В мирі зачєти і в мирі скінчєти». Бо саме батьки наречених є справжніми господарями – ті, що роблять весілля і приймають гостей.

Серед особливих танців згадують наші респонденти жартівливий танець «голубка» (танцюють пара за парою і кожна пара виконує жартівливі команди музик). А особливий шарм має дівочий танець «дама-гора». Поширений він був як на весіллях, так і на молодіжних танцях у клубі. Для Василини Гузак «дама-гора» - щемка згадка про дівування: «На цес танец дівка кличе парубка. Це дамский данец. Я гонорна дівка була. Але на «даму-гору» брала парубка – котре найбідніший. А він вже такий радий, так мнов обертає, так аж вітер за нами. Ий, було-було..»

Розглядаючи родинні світлини Марії та Василини Гузак, думається: у кожному часі є свої традиції. І так важливо їх запам’ятати…

  Іванна СТЕФ’ЮК – завідувачка науково-методичного відділу

дослідження та популяризації

традиційної культури,

кураторка етнографічного проєкту  «Спадщина»

Буковинського центру культури і мистецтва,

кандидатка філологічних наук, письменниця

*** Висловлюємо щиросердну вдячність за значну допомогу у проведенні експедиції Магдалині Криштофяк – носійці традиційних знань з вишивки, пісенного фольклору, народної кулінарії.

ІЛЮСТРАЦІЇ:

1. Весілля Василя Москалюка (1970), село Лопушна. Фото з родинного архіву Марії Гузак. На фото видно чоловічий весільний віночок з барвінку (на шапці нареченого)
2. Василина Гузак, носійка знань про традиції села Лопушна на Буковині, з авторкою есею
3. Фото з родинного архіву Марії Гузак
4. Марія Гузак, носійка знань про традиції села Лопушна на Буковині
5. Весільне деревце. Фото ілюстративне