ПАТРОНА, ДЕРЕВЦЕ, ЧУГА: ДЕЩО ПРО ІМЕНИННІ ТРАДИЦІЇ БУКОВИНЦІВ

Ви їдете Буковиною, і бачите ялинку, схожу на новорічну, тільки на високій жердині. А трохи далі – ще одну. Кожна з них обрядовою мовою каже, що тут дуже поважають чоловіків. Бо це не просто ялинка – а обрядовий атрибут. Іменинне дерево.

Дерево як ритуальний атрибут стає ключовим у відразу кількох обрядах Буковини, а також Прикарпаття, Закарпаття. Так, коли молоді люди одружуються, з боку нареченого і з боку нареченої прикрашається по одному живому деревцю ялини чи сосни в домі, ці ж деревця беруть із собою на вінчання, а менші деревця прикрашаються і встановлюються на стовпах над брамою. Коли людина завершила будівництво житла – встановлює на самому верху також прикрашене деревце ялини, яке в обряді називається «квітка». Коли буковинець іде у засвіти – йому дорогі люди споряджають живе сливове або символічне хлібне дерево з дарами, і кожне з цих ритуальних дерев символізує безперервність життя як такого (адже дерево має під-, надземну і власне земну частину, і воно своєю сутністю якраз і символізує безперервність буття і єдність світів. Одне із деревець – іменинне – встановлюють зараз значно рідше, проте ця особлива традиція заслуговує на те, аби бути описаною ширше. Тим більше, що вона є елементом нематеріальної культурної спадщини Чернівецької області.

У чому вона полягає? Напередодні великих «чоловічих» свят (Дмитрія, Михайла, Івана, Миколая) збирається гурт людей і таємно біля дому іменинника встановлюють на довгій жердині зрубане хвойне деревце. Прикрашають його рушником, паперовими квітами, ставлять калач, можуть зачепити і подарунок (наприклад, спиртне), і обов’язково – записку. У записці – натяк, хто встановив. Якщо іменинник впіймає учасників дійства за встановленням деревця – іменинні столи накривають вони. Якщо вдалося зачепити деревце таємно – вранці іменинник знайде записку і запросить тих, хто його так уважив. Така собі етнографічна гра. Встановлюють деревце тільки тому чоловікові, якого поважають.

Як додаткові прикраси для чуги зараз іноді використовують ялинкові гірлянди – аби деревце світилося вночі. Одекуди замість деревця іменинникові виплітають адресну гірлянду-вінок із хвої, щоправда не анонімно (як у випадку з чугою), а вручають урочисто.

«Моєму татови всігди несли на Дмитрія, - розповідає жителька присілка Запше Євдокія Терен. – Це мама зготови їсти, вже кутюги (собаки . – авт.) брешут, і вже ми знаємо, шьо татови мают принести деревце. Ми війшли надвир, подивилиси, вже татове деревце висит. Там колачь висів, рушник, конфєти, і ми вже рано готовили татови їсти. То простенько було, то не було таїк тепер. Голубці наробили, студенец зробили, ти й вже ми храмуємо».

Мирослав Сташеску розповідає, що традиція, на щастя, не скрізь відійшла у минуле: «У нас у Синівцях і тепер є така традиція,чим вища ялиця тим більше має поваги данний господар. Приємно коли зберігаються традиції...». Тут мається на увазі село на Глибоччині, Чернівецька область.

Підтримують цю традицію як живу і в селищі Глибока.

Буковинка Оксана Одайська згадує: «У Червоній Діброві теж була така традиція. Добре пам'ятаю як вранці був сюрприз і гадки, хто ж прив'язав так високо яличку. Ввечері вже коли сходилися гості, то ті хто прив'язали - мали зняти і подарувати господареві подарунок з ялинки».

У більшості населених пунктів так вшановують тільки чоловіків, проте подекуди з іменинами вітають деревцем і жінок, це вже дещо осучаснений варіант традиції. Так, наприклад у селі Замостя, за свідченням Маріанни Любківської, для встановлення іменинного деревця збиралися всим класом і до ялички прикріплювали символічний подарунок. Тут до збереження давнього звичаю долучилася школа.

Традиція пошанування чоловіків-іменинників адресним деревцем поширена на Буковинській Гуцульщині (селище Путила та присілки, село Підзахаричі, село Розтоки, село Чорногузи, село Мілієве та ін.), а також фіксується вона як ще недавно поширена, а зараз рідкісна на Буковинському Підгір’ї (селище Глибока, село Корчівці, Червона Діброва, Синівці, Кам’янка, Старий Вовчинець).

Прочитати про цю традицію можна у нарисах Василя Бабуха «Побачене в дорозі». Дослідила та описала також обряд дослідниця етнографії, завідувачка бібліотеки-філії у селі Просіка, письменниця Родіка Зегря. Пані Родіка є румункою України і вона досліджує традиції саме цієї національної спільноти. Частину її міні-нарису процитуємо: «Була у наших селах на Буковині ще донедавна гарна традиція: на день янгола когось з хлопців з села вночі до стовпів воріт прив'язували високу струнку ялинку, прикрашену квітами живими, лентами, інколи на ній також прив'язували у спеціальній торбинці подарунок, наприклад...

Чим вище і стрункіше була ялинка, тим краще! Як все відбувалося. Вночі обов'язково, щоб ніхто не бачив, хлопці, друзі або односельці іменинника, йшли в ліс, фірою зазвичай, зрубували високу струнку живу ялинку, прикрашали і також вночі, поки господарі спали, намагалися тихо, без зайвого галасу, прив'язати або закріпити іншим способом ту ялинку до стовпів воріт того, хто носив ім'я святого, що святкувалося на наступний день.

Це давня традиція, якої дотримувалися парубки з покоління в покоління. Спитала тих, хто це робив в молоді роки, чому так робилося? Бо так колись робили предки. Якщо знати, яке сакральне значення мала зелена ялиця у житті наших буковинців, то можна зрозуміти, чому так і що воно мала символізувати. У нас в румунський мові часто говорять "високий, як ялиця" ( înnallt ca bradul). Ялиця була складовою багатьох традиції, яких дотримувалися наші діди: від народження дитини і до смерті, до останньої дороги до місця вічного спокою. Її використовували як під час радісних, так і під час сумних або трагічних подій. Якщо в родині народжувався хлопець, тато саджав маленьку ялинку, що мала сакральне значення: висока, пряма, завжди зелена вона символізувала зв'язок людини з небом, її здоров'я! На весіллях на воротах також ставили ялинки або великі вінки з ялинових гілок.

Тому і ця традиція з ялинкою на день янгола або святого мала сакральне значення, бо раніше дні народження не святкували, багато хто не пам'ятав навіть число, а День Святого, чиє ім'я носили, шанували особливо. І тому і ялиця біля воріт мала означати або здоров'я і довголіття парубка, або своєрідний знак для небесного охоронця, для його вшанування, щоб він весь наступний рік охороняв від лиха хлопця, який носив його ім'я».

На Закарпатті традиція «маяліш» передбачає також подарунок адресного деревця, щоправда від хлопця – дівчині, і не на іменини, а на знак поваги та симпатії. Ніби як букет – тільки значно символічніше, красивіше і промовистіше. Дарували такий подарунок на початку травня, звідси і назва. Якось на просторах інтернету ми знайшли етнографічний етюд «Маяліш», який ще студенткою написала Марія Маєрчик. Він опублікований у 1990 році у газеті «Молодь Закарпаття». Процитуємо фрагмент його:

«Маяліш. Переплетення, злиття воєдино слов’янської душі: українська запальність, ніжність, таємничість, словацько-чеська вишуканість, пишність, закарпатська добропорядність і ґаздівність. І, звичайно ж, весна.

Маяліш. Єдність весни, природи, людини. Дійство молодості, краси, кохання. А ще – символ духовного світу закарпатця.

Традиція древня, ще з язичеських часів.

У ніч на 1 травня хлопці поодинці а ще й ровтою йшли в ліс, шукали й вирубували березові гілки. Гілку прикрашали різнокольоровими стрічками, кріпили яблука – символ родючості, припасовували й рушничок. Деінде маяліш з цукерками, лимонами, помаранчами, ромом чи вином. Прикріпляли вночі до луґоша на обійсті дівчини, яку кохали. Хлопець міг до ранку вартувати свій дарунок, аби не вкрали.

1 травня, а відтак ще декілька днів світилося село маялішами, мов свічками. І тріпотіли листочки на щастя.

Вже говорено-переговорено: в кого маяліш найбільший (чим більший маяліш, тим більше кохання), а в кого найпишніший, найбагатший. А в кого і зовсім нема…

І ми на вечірках не проти про це погомоніти. Та хлопці… Гей, хлопці! Вибирайте гілки, діставайте цукерки, стрічки!

Ой виходьте, леґіники,

На високу гірку.

Вибирайте, леґіники,

Та найкращу гілку»...

Дуже спорідненою є традиція країн Європи (Чехія, Німеччина, Австрія) встановлювати на високій жердині травневе дерево Майбаум. Походження цього свята виводять ще від давньоримських святкувань на пошану богині Майї. І три види дерева – травневе в країнах Європи для всієї громади, маяліш для дівчат на Закарпатті та чоловіче деревце чуга (патрона) на Буковині – вони споріднені насправді. Адже мають намір символічною мовою сказати про повагу, побажання довголіття. Це дерево бажає, щоби саме життя і все краще, що є у нім, не переривалося.

«А чи не страждає природа від тих обрядів, де передбачені саме живі деревця?», - запитає читач. На це існує обов’язковий припис: скільки людина з природи забрала – стільки віддати має. Можливо тому найпишніші сади і найгустіші бори садили лісоруби…

Адже людина, спілкуючись зі природою і беручи з неї щось для своїх потреб, не уявляла цю природу безрозмірною. А тільки щедрою. А за щедрість треба віддячувати. А зрубане треба садити. Бо життя має продовжуватися – так уже багато тисячоліть вчать наші традиції. 

Травневе дерево в Обердішінгене	Встановлення травневого дерева в Угерське-Градище, Чехія

Іванна СТЕФ’ЮК,

завідувачка науково-методичного відділу дослідження та популяризації традиційної культури Буковинського центру культури і мистецтва,

кураторка етнографічного проєкту «Спадщина» БЦКМ,

письменниця