Відбілювач для мови

"Не говори діалектами, ніби ти з села", "Тебе ніхто не зрозуміє", "Цими словами в хаті в себе хіба можеш говорити", - подібні речі, як не дивно, можна почути в різних куточках України і сьогодні, в часи державної незалежності. Та навіть у ЗМІ культивується думка, що діалекти спотворюють або ж занижують українську літературну мову.

Узагальнена фраза таких постулатів звучатиме приблизно так: "Якщо ти інакший - тобі має бути соромно".

"Я за Польщі в школу ходила, то ми польську знали, книжну (літературну. - Авт.) так само знали, але єкби я розказала задачу тими словами, єкими говорю дома - ніхто би мене не завернув. Школа в тому селі, відки наші слова - то чого вони неправильні. І вчителі наші ж люди", - розповіла у свій час авторці цього матеріалу її бабуся, Марія Михайлівна Стеф`юк (1925 р.н.).

Традиція та екологія: мистецтво розумного вибору

Одне з тих питань, які потребують особливо глибоких роздумів – як «уживаються» народні традиції та захист довкілля. Особливо актуальне це питання зараз, коли багато хто в роздумах – ставити живу ялинку, штучну, а чи обмежитися віночком з прикрасами.

«В нас споконвіку ялинки ніколи не було, то все чужинське», - можна почути таку думку. Якась мірка правди в цьому є, адже якщо людина говорила про індивідуальний досвід своєї родини, де на різдвяні свята встановлювався дідух – то направду ялинка як символ новоріччя для неї така ж «автентична», як гарбузи на Геловін чи «валентинки». Проте традиція тим і цікава, що... неоднозначна.

ПРОПАЛА БРАМА

(Роздуми до етнопроєкту "Буковинське Різдво")

Запис восьмий

Сьогоднішній ранок буде багатим на сюрпризи в тих селах, де парубоцтво дотримується традицій "свого дня". Адже поки дівчата при дзеркалах ворожили на долю та викликали сужених, ті самі сужені познімали їм брами, а собачу будку обернули догори дриґом. Бо де парубоцтво - там жарти, і тільки в одну ніч парубки можуть побешкетувати - "робити збитки на Андрея". Ця весела традиція насправді є маленьким суспільним тестом. На розум, відчуття міри і адекватність. Адже ніяка традиція вандалізм не прикриє, а саме цим іноді закінчуються Андріївські забави, які вийшли з міри.

КОЛЕСО ДОЛІ ТКАЦЬКОЇ

(Роздуми до етнопроєкту "Буковинське Різдво")

Запис сьомий

Аби сприйняти полотно не просто як сировину, а як витвір, передусім потрібно чітко уявити його багатоетапний процес виготовлення. У такі зимові дні та й вечори, як сьогоднішні, під затишними стріхами Буковини і Поділля, Гуцулії і Слобожанщини народжувалося біле, як світ, полотно. Звичайно, народжувалося не відразу, бо проходило довгий шлях від обробки пряжі до самого процесу ткання, можна сказати навіть більше – полотно проживає ціле життя, доки стане чиєюсь сорочкою чи наміткою.

По-особливому готували прядиво для рушникового полотна. Ось, до прикладу жителька села Шепіт Вижницького району Ганна Пуршега (1928 р.н.) розповідає: «Прєдиво, шо мітилоси на рушник, сієли густо межами, аби той рушник крашше беріг на межі з злом. Колис ми вимикали прєдиво, складали корінцєми у горшьок, би статки велиси. Єк висихало – замочували у ріці на великій глибині, обвʼєзували курмеєм до дерева, би не узєла вода, через три-штири дни вибирала, мила від глимею, несла до хати, клала пид плит, би маласи при кожнім случаї опора. Витак збивали сухе баталевом, терли на терлиці, чісали гребінками. На гребінках лішєлоси бучі, вичісувалоси повісмо. Бучі прєлоси на грубші рушники, до кулеші, а з повісма – тонкі» (транскрипція запису розшифрована за експедиційною хрестоматією «Буковинські говірки», укладачі Наталія Руснак, Ніна Гуйванюк та Валентина Бузинська).