Мабуть, багатьом відомий вислів: «Та їх і зі свічкою не знайти», або «вдень зі свічкою». І можна би сприймати цей вислів лише в тому сенсі, що свічка освітлює, а отже – показує оку де є що, якби не деякі цікаві свідчення, записані в Чернівецькій області. Вони окрім буквального трактування свічки як джерела світла вказують на символічний аспект: свічка як метод побачити невидиме оку.
Власне, ці свідчення стосуються етнографічних методів пошуку загиблих під водою людей. «В нас на похороні покійний має на грудях спіральну свічку тояґ (сточок). Роблять його за точними мірками зросту того, чия це свічка. Так правильно. А останнім часом вже стали купувати у ритуальних магазинах, але раніше так не було – знімали мірки з тіла і такого ж розміру спіральну свічку мали зробити вдовиці, і ця свічка освітлюватиме шлях душі на той світ. Так спіральна свічка використовується не тільки на похороні. Її ще роблять, коли треба знайти тіло потопельника. Пускають свічку на воду, і яка би не була течія – тояґ зупиниться там, де вода сховала тіло загиблого. Ніби, кажуть у нас, ця свічка відчуває душу, яка ще не упокоїлася і літає над водою, і зупиняється вона саме там», - розповідає жителька села Остриця поблизу Чернівців, румунка України Валерія Міґаєсі-Паладян.
Детальніше...ПЕРША КУПІЛЬ МАЛЕНЬКИХ БУКОВИНЦІВ – РЕГІОНАЛЬНІ ВІДМІННОСТІ, ІСТОРИЧНО-ТРАДИЦІЙНА ТА СУЧАСНА АТРИБУТИКА
- Категорія: Світоглядні практики
Особливим значенням у системі родильної обрядовості наділена перша купіль немовляти, яку раніше готувала баба-повитуха, а згодом, коли жінки перестали народжувати вдома, ця відповідальна роль перейшла до біологічної бабусі немовляти. Проте не скрізь – є населені пункти, де головна роль при купанні дитини відводиться хрещеним маткам (нанашкам).
Для першого купання немовляти заздалегідь готують посудину з водою, в яку (якщо це хлопчик), вкидають корінь дев’ясилу, аби малюк ріс сильним парубком, якщо ж купають дівчинку – додають мед та молоко і любисток, аби дитину всі любили.
Воду перед зануренням немовляти обов’язково скроплюють свяченою водою і якщо хтось зайде у дім на момент купелі – повинен вкинути у воду монети, «позолотити купіль», а фактично – побажати немовляті достатку та вберегти його від чужого ока залізом (копійка як металевий предмет наділена такими ж захисними властивостями, як ножиці під колискою дитини, шпилька на зворотному боці одягу дорослої людини тощо.
Детальніше...
Їх у гурті дуже багато – перебраних. Але головних персонажів всього три – Коник, Маланка і Молода. Такі правила містичного новорічного дійства Маланки ближче до Дністра. Насправді маланкарських обрядових сценаріїв існує чимало, хочеться поговорити сьогодні саме про наддністрянський, точніше про незвичайне запрошення на весілля.
«Ну в нас так споконвіку – троє головні на Маланці. Коник у нас файний такий, він дзвонит, Маланка кличе на весіля, а Молода не має права тої днини говорити, їй лиш гроші кидают у торбу, а вона говорити не має права.
- Просили вас мама-тато, би прийшли на весіля’. На чітверту годину, в Сафатову долину. Там буде чікати віз з трьох коліс. Візьмèте четверте – то приїдете, а не візьмете – то не приїдете.
Детальніше...
Одна з відомих українських прикмет звучить зловіще: «Гриби – на гроби». Тобто існує повір’я про те, що у лісах білі гриби масово кидаються рости перед війнами, епідеміями та іншими лихами. Ймовірно, корені повір’я – з часів Другої Світової війни. Дощове тепле літо дало небувалий урожай грибів, і це була приємна несподіванка від природи. Щоправда інша несподіванка багато для кого стала фатальною – війна, важкість відбудови тощо. Самі грибники до прикмети «Гриби – на гроби» ставляться скептично, бо переконані – гриб реагує не на суспільні настрої, які нависають у повітрі перед війною, а на кліматичні умови.
Більше того – у народних оповіданнях часів Голодомору грибні поляни описуються як передвісники порятунку, і нескладно здогадатися, чому. Окрім власне грибів, які вживалися в їжу поступово і дуже обережно, рятівними для сотень українців стали коренеплоди зозулинцю. Гриби ж, перевіривши на гіркому досвіді, вживали в їжу переважно спеченими і перетертими в порошок. Навіть сам факт появи великої кількості грибів давав людині надію на життя. З чого напрошується висновок, що в основі вірувань про гриби лежить історичний досвід. Десь – рятівний, а десь – смертоносний.. Наведемо кілька меморатів, вперше опублікованих у монографії професора Василя Сокола «Фольклорна проза про голодомори ХХ ст в Україні»:
Детальніше...
Розглядаємо ткані торбини Буковини 30-х років – а чи не з кожної на нас дивиться екзотична пташка. «Торбинки з папужками і колібрі», - можна почути від гостей, які бачать візерунок вперше, бо направду пташки на тайстрах барвисті й виглядають як для наших широт незвично. Проте коли питаємо у майстринь-ткаль, хто ж зображений на торбині – все стає на свої місця: сокіл, павочка, зозулька, синичка. Килимарська палітра, як відомо, передбачає певну фантасмагорійність – звичні нам рослини чи тварини не завжди зображені реалістично, іншими словами – увесь ефект створюють самі поєднання яскравих кольорів. До прикладу, якщо сокіл та зозуля у живій природі сизі, то на килимі чи тайстрі вони – барвисті, і в цьому орнаментальна специфіка.
Що цікаво: якщо на тайстрах орнітоморфні мотиви належать до найпізніших (першими були смугасті тайстри, відтак клітинчасті, далі – «килимові», аж відтак майстри розробили спеціально адаптовані орнаменти), то в народній культурі загалом образ птаха належить до найдавніших і містить духовні смисли.
Зокрема, відразу в кількох народів є уявлення про те, що світ постав із яйця (вірування давніх індіанців, єгиптян), відповідно і верховні божества – це саме боги сонця.
Детальніше...