Чим є подушка в нашому домі? «Підставка для голови» на момент сну, прикраса інтер’єру, важливий атрибут родинних обрядів. На ранніх етапах свого виникнення подушка виконувала ці ж ролі, тільки виглядала дещо незвично (як для нас, сучасних). До прикладу, подушки у Давньому Єгипті були, по суті, підставками під голову (зі спеціальною виїмкою для шиї), щоби не зіпсувати зачіску підчас сну. А у Стародавньому Китаї подушка – це також підставка, але у формі спеціальної скриньки з каменю чи порцеляни. Наші ж предки, слов’янські племена, для зручного сну підкладали під голову сіно, солому, багатші – звірині хутра тощо, а згодом, аби така підставка не «кололася», додумалися зверху стелити одежу а чи й зовсім запихати сіно у мішок. Це так дуже спрощено можна пояснити шлях до звичної нам подушки з напірником, пішвою (наволочкою) і наповнювачем з пір’я, пуху чи синтепону.
![]() |
|
Стародавня єгипетська подушка-підставка. Фото з відкритих інтернет-джерел. |
Старовинна скриня-подушка з Китаю. Фото з відкритих інтернет-джерел. |
Особливе місце займають декоративно-обрядові подушки – вишиті та ткані. Це ті подушки, які українці використовують не так для спання, як для прикрашання оселі. Прикметно, що оздоблюються орнаментом передні боки подушки (адже саме вони є найпомітнішими, якщо продушки скласти «стрипом» - стосом, одна на одну.
![]() |
![]() |
Вишиті подушки села Керстенці, Хотинщина |
Зверху додатково подушки можуть накриватися мережаною накидною – як захист від запорошування. Складають вишиті чи ткані подушки у світлиці (на Буковині та Покутті цю кімнату називають «велика хата», «пролюдна хата» - як правило, її використовують як гостьову і для проведення важливих обрядів – убирання деревця на весілля, приймання колядників, великої публічної гостини, а також у "велику хату" вносять для прощання тіло покійника на похороні.
Використовується подушка і у важливих обрядодіях. Зокрема, на подушці-ясику тримають дитину під час хрещення. Саме у подушці зберігає наречена свій весільний «шитий» вінок і вінок барвінковий. На подушці наречена сидить під час обряду «скуповування молодої» і згідно з народним приписом, на цю подушку згодом намагаються якнайшвидше сісти її подруги – весільні дружки (аби так само бути щасливими нареченими). Весільні подушки дівчина вишиває собі у віно, придане – їх повинно бути мінімум шість.
Також саме подушки є першим і головним подарунком від батьків молодій родині на новосілля. А ось на весілля подушки намагаються не дарувати, лише ліжники, перини та інші покривала (Гуцульщина, Покуття, Буковина).
![]() |
![]() |
Ткані покутські подушки у весільній експозиції етнографічної світлиці Снятинського літературно-меморіального музею Марка Черемшини |
Вишита подушка з Поділля. Фото з відкритих інтернет-джерел |
Також під подушку приносить українським малюкам подарунки Святий Миколай. Адже подушка – це те місце, яке і символізує сон людини (а принципово важливим для цього «обрядового дива» є те, щоби на момент вручення подарунка адресат спав).
Подушка використовується також у народних ворожіннях та магічних практиках (під неї кладуть ті чи інші предмети, намагаючи запрограмувати сон-символ, а іноді й зашивають у неї сторонній предмет (з метою магічного чи мантичного впливу). Прикметно, що в багатьох містичних оповідках та переказах фігурує мотив про подушку: ворожка радить людині прийти додому, розпотрошити подушку і подивитися вміст (не ковдру, не матрац, а саме подушку).
Вишиті чи ткані подушки – важлива складова традиційного інтер’єру Поділля, Полісся, Галичини, Буковини, Опілля, Бессарабії тощо і в випадку кожного регіону це – місцева індивідуальна орнаментика, а ще – ментальне бажання українця прикрашати буквально все: стіни, печі, подушки, ліжники, меблі, одяг. І якщо орнаменти особливо делікатні – намагатися не чіпати їх, берегти. Як «пролюдні» подушки у світлиці, на яких заборонено спати. І ці елементи настільки важливі і логічні, що оселя без них – «гола». Бо саме так на на Хотинщині називають тканини та інші елементи інтер’єрного призначення – «хатня одежа». Так, нам звичніше вживати ці слова на позначення одежі, яку ми носимо вдома. І яка (будьмо відвертими) часто простіша, поношена – та, в якій не вийдеш між люди, бо хто вдома бачить. А наші діалекти зберегти цікаву рису народної філософії – що дім свій також треба одягати. Причому всим найкращим, вишитим і тканим…
Іванна СТЕФ’ЮК,
кураторка етнографічного проєкту «Спадщина»,
завідувачка науково-методичного відділу
дослідження та популяризації традиційної культури
Буковинського центру культури і мистецтва,
письменниця, кандидатка філологічних наук