«КРИЛАТІ» ТАЙСТРИ БУКОВИНИ: БАРВИСТА МОВА, ЧИ ПРОСТО ФАЙНО?

Розглядаємо ткані торбини Буковини 30-х років – а чи не з кожної на нас дивиться екзотична пташка. «Торбинки з папужками і колібрі», - можна почути від гостей, які бачать візерунок вперше, бо направду пташки на тайстрах барвисті й виглядають як для наших широт незвично. Проте коли питаємо у майстринь-ткаль, хто ж зображений на торбині – все стає на свої місця: сокіл, павочка, зозулька, синичка. Килимарська палітра, як відомо, передбачає певну фантасмагорійність – звичні нам рослини чи тварини не завжди зображені реалістично, іншими словами – увесь ефект створюють самі поєднання яскравих кольорів. До прикладу, якщо сокіл та зозуля у живій природі сизі, то на килимі чи тайстрі вони – барвисті, і в цьому орнаментальна специфіка.

Що цікаво: якщо на тайстрах орнітоморфні мотиви належать до найпізніших (першими були смугасті тайстри, відтак клітинчасті, далі – «килимові», аж відтак майстри розробили спеціально адаптовані орнаменти), то в народній культурі загалом образ птаха належить до найдавніших і містить духовні смисли.

Зокрема, відразу в кількох народів є уявлення про те, що світ постав із яйця (вірування давніх індіанців, єгиптян), відповідно і верховні божества – це саме боги сонця.

Мистецтвознавиця Людмила Андрушко у праці «Орнітоморфні уявлення про душу східних слов’ян» зазначає: «Птах вважався одним із центральних сакральних знаків, оскільки в різних етнічних культурах був маркером горішніх сфер в картині світу, представлених символікою Світового дерева (чи його символічними аналогами)».

Так, одним із особливих птахів в уявленнях давніх українців є півень. Його називали Будимиром, адже він будить світ до нового дня, відчуває сонячні ритми і є птахом-вартовим світового порядку. Пригадаймо, в старовинних гуцульських казках темне царство описують фразою «де кугути не піют», тобто територія хаосу і вічної темряви. На печах Слобожанщини зображали червоних півнів, уособлення вогню, фраза ж «пустити червоного півня» означає пожежу.

На Гуцульщині до початку ХХ століття у багатьох населених пунктах існувало харчове табу на вживання півнячого м’яса, таке особливе ставлення до півня дослідники пов’язують ще з віруваннями білих хорватів, котрі населяли наші терени.

У праці Валерія Войтовича «Українська міфологія» описує з посиланням на грецького письменника Льва Диякона цікаву традицію: «..воїни Святослава після поховання загиблих занурювали у хвилі Дунаю живих півнів. Приносили їх у жертву також на острові Хортиця». Відомості про півня як жертовну офірну птаху, що має зв’язок з небом, відображено і в мантичній традиції Буковини «купати чорних кугутів». Цей обряд нам анонімно розповів житель Мамаївців 1978 р.н. : «В нас жінки вміли, ну мама моя і верствачки її вміли купати кугутів. Це коли довго нема дощу, брали 9 чорних кугутів, купали. Ні, не топили, в нас просто купали. І там шось приказували, і мав піти дощ».

Символізує також півень чоловічу плодовитість (відображено в жартівливому прислів’ї «Скаче вічно, єк той кугут»), гордовитість «Він ходит кугутом» (тобто дуже поважно). Єдине негативне значення цього образу в буковинському фольклорі, за нашими спостереженнями – задерикуватість «Чублютси, єк кугути», тобто б’ються).

Образ півня часто трапляється на молодіжних святочних тайстрах Кіцманя і ближніх сіл 30-х років ХХ століття.

Ще один особливий персонаж буковинських тайстр – сокіл. І знов-таки, не обходиться у тлумаченні без міфологічних коренів, адже згідно з міфологічним сюжетом про Сокола-Рода, саме він є творцем світу, як вірила давня людина, тобто фактично – першим символом Бога. Сокіл є образом найдавніших замовлянь на чоловічу долю, а одне з милозвучних традиційних звертань до парубка чи мужчини – «соколику», «соколе». В ХІХ-ХХ столітті цілий рух тіловиховної традиції «Сокіл», який включав духовний і тілесний розвиток вихованців, також взяв собі за символ цього красивого хижого птаха, самі ж регіональні оседки на місцях так і називали – «гнізда».

Дослідниця С.Китова наголошує, що образи птахів у орнаментальній канві традиційних рушників та килимів не варто відривати від фольклорного контексту – і саме тоді виразно зримим постане не тільки декоративний, а й смисловий аспект.

Тайстри з соколами рідкісні, характерні для Заставнівщини 30-х років.

Менше, але поширеним, на буковинських тайстрах є мотив Світового дерева з райськими пташками обабіч. В такій орнаментальній композиції пташка є прообразом людської душі, яка певний період живе на землі, хоч є за природою крилатою, а відтак відлітає у вирій.

Побачити кращі зі зразків буковинських тайстр з орнітоморфними мовами можна побачити у етнографічному альбомі Настасії Марусик «Буковинське вишиття і ткацтво. Знаки-символи». Вступна стаття – заслуженого діяча мистецтв України, директора Буковинського центру культури і мистецтва Миколи Шкрібляка. Широко представлені буковинські та бессарабські тайстри у колекціях Чернівецького обласного краєзнавчого музею, Чернівецького обласного музею народної архітектури та побуту, Чернівецького обласного художнього музею, а також у майстерні-світлиці народних ремесел та декоративного мистецтва Буковинського центру культури і мистецтва.

Зазначимо, що тайстри Чернівецької області є елементом нематеріальної культурної спадщини і в 2020 році внесені до обласного Переліку, це наш смисловий код і наша самобутність.

Пава символізує поважну дівчину, з пишною красою. На Буковині один із обрядових вінків, котрий раніше містив і павичеве пір’я, і ковилу, зараз називається «вінок з павунами» (с. Рідківці), від «павун» - «павич». Свідчення про те, що павичеве пір’я і ковила використовувалася одночасно, знаходимо у журналі «Нова хата» за 1934 рік, свідчення жительки с. Оршівці. Зараз цей вінок носиться винятково з ковилою, проте назва збереглася. Найпишніша квітчаста хустка на Буковині, Покутті зветься «павункою», тобто павочкою. Пава у старовинних гуцульських колядках – символ дівчини-красуні в райському саду («Павочка ходит, пірєчко ронит»), це один із найдавніших образів нашого фольклору і разом з тим один із найяскравіших. «Вбрана, як пава», - кажуть про красиву жінку чи дівчину, яка вирізняється красивим пишним одягом.

Чому ж давня людина практично від світанкового періоду духовності та культури птахів уявляла особливими? Мабуть тому, що людина спостерігає. І бачить красиву істоту, яка добре почуває себе у воді (водоплавна птиця), на землі і у небі. А ще ця істота приводить у світ потомство не через біль народження, а силою тепла. А ще ця істота без жодної карти на небі знає шлях додому і чудово розуміється з сонцем. І хіба вона після цього не особлива? 

Іванна СТЕФ’ЮК,

кураторка етнографічного проєкту «Спадщина» Буковинського центру культури і мистецтва,

завідувачка науково-методичного відділу

дослідження та популяризації

традиційної культури БЦКМ,

кандидатка філологічних наук, письменниця