Участь дітей у обрядах

Якщо одні обряди чи їхні етапи умовно відбуваються під грифом «лише для дорослих», то інші неможливі без участі дітей та юнацтва. У минулі десятиліття на весілля, наприклад, якщо дитину і брали, то для спеціальної обрядової ролі: якщо її запрошено дружкою, дружбою, світилкою чи братчиком. «Аби не бігала межи старшими», - так аргументувався цей моральний припис. І на нього кілька причин.

«На весіллю збираються ґазди, заспівати, зажартувати мають інтерес – а при дитині не скажеш. Прийде і єго чєс до набутків», - пояснює нам Ганна Полонко (Сокирянщина).

У поминальній обрядовості ж навпаки – дітей не просто беруть з собою, їм першим годиться роздати поману – у Керстенцях Хотинського району дітям роздають цукерки з поминальних деревець слив, у Кіцманському районі між дітьми розділяють «павсики» (хлібні прутики) на поминальному деревці. Вважається, що саме помана, вручена дитині, буде «приймлена» найкраще – бо душа дитяча чиста. Дитина дуже рано дізнається про межу між життям і смертю, хоча спочатку для пояснення цієї складної теми дорослі використовують евфемістичні метафори – «вуйночка уснула» (замість «померла»), «вуйка Міся Божка забрала».

Дослідниця Л. Герус про присутність дітей у обрядах різного спрямування підкреслює, що при наданні саме дітям особливої обрядової ролі регламентувалася такими міркуваннями:

- віра в потенційну можливість молодого, повного життєвих сил та енергії організму вплинути та дієздатність обряду;

- уявлення про дітей як про медіумів;

- безгрішність дітей.

Звісно, що визначальним той чи інший з перерахованих чинників буде залежно від змісту самого обряду та його сутності.

Особлива роль дитині відводиться у обряді «прошші предчіт», який полягає у тому, що прапрабабуся чи прапрадідусь, навіть якщо все життя сповідалися і причащалися вчасно, можуть отримати особливе благословення від свого праправнучати (предчіти). «Передусім прапрабабусі чи прапрадіду потрібно взяти в руки хресну сорочечку свого предчіти і помолитися до Бога. Коли дитині виповнюється один рік, їм потрібно напитися води з рук свого предчіти. А після двох років –усно попросити в свого предчіти прощення всіх гріхів. А предчі відповідає: «Хай Бог прощає та й я прощу». Далі прапрадід (бабця) обдаровували предчі щедрими дарами (майном та одежею)».

Як правило, у родинній традиції звичнішою є протилежна модель: дитина розповідає старшим де і в чому прогрішила і чекає пробачення, тут же навпаки: старійшини свого роду просять пробачення у наймолодшого, щоби очиститися від усіх гріхів і стати безгрішними.

Враховуючи, що саме 4 покоління замикають генетичне коло родової лінії (люди «в четвертому коліні» ще вважаються родиною, родом і не одружуються між собою), то цей обряд має глибоке смислове навантаження.

Авксентій Яківчук описує стародавній дитячий обряд вітального характеру, вже втрачений, під назвою «гейкання»: «Він полягав у тому, що дітлахи, гуртом або поодинці, ходили попід вікнами і речитативом висловлювали людям побажання щастя, здоров`я і добробуту, підсилюючи щирість цих побажань вигуком «Гей-гей!».

Згадки про побажання вдалого хліборобського року (а саме такими побажаннями є «гейкання», знаходимо у Заставнівському, Кельменецькому, Хотинському та інших районах Чернівецької області.

Подаємо для прикладу варіант «гейкання»:

Гей, гей! Кілько в плоті коликів,

А на загороді – воликів!

Гей, гей! Кілько в решеті дірочок,

А на кошарі овечок!

Гей, гей! Сьогодні орати,

Завтра посівати!

Гей, гей! Два ведмеді напереді,

Дві синиці в колісниці!

Гей, гей! Дванадцять волів, дванадцять коров,

Аби наш пан газда був здоров.

Гей, гей!

Обряд «гейкання» передує маланці. Ось як він описаний Георгієм Манчуленком (записано у селі Митків Заставнівського району, звідки походить автор):

«Напередодні Нового року, 13 січня, у Миткові до вечора відвідують помешкання односельчан і гейкають (ще один обряд – вже майже забутий прадавній звичай, котрий несе в собі прихований, минаючий з часом, господарський підтекст):

«Гей, гей, твої воли, мої воли.

Гей, гей, твій батіг, мій батіг.

Гей, гей, твоя колісниця, моя колісниця.

Гей, гей, твій плуг, мій плуг.

А в прогоні – дві вороні,

А на заді – каша з медом.

Виходи, пане господарю, з хати,

Будем тобі навколо хати орати.

Гей, гей!».

Цей обряд за своїм значенням споріднений із обрядом «посівання» і має на меті закликати (навіншувати) успіх господареві-хліборобові, а його полям – родючість.

Ховання ляльки. Обряди викликання дощу (ховання ляльки, «Калоян», морт, ховання Засухи) – під різними назвами і в різних варіантах зафіксовані у понад 20-ти селах Чернівецької області і є одними із найдавніших обрядів світу. На перший погляд вони дещо шокують (адже у обряді зображується похорон «дощової ляльки»), а виконавці обряду кажуть: він споконвічний, важко пригадати, звідки і коли взявся.

В деяких селах (як-ось село Михальча Сторожинецького району) про «ховання ляльки» згадують як про минулу напівзабуту традицію, у деяких же селах (Шебутинці Сторожинецького району, Керстенці Хотинського району) обряд відтворюють і досі. «Ховання ляльки» становить особливий інтерес для етнографів, істориків краю як елемент нематеріальної культурної спадщини народу.

Якщо виходити з історичного походження обряду, то корені його сягають часів IV-III століття до нашої ери: символічна офіра у вигляді антропоморфної ляльки присутня ще у віруваннях гето-даків, фракійських племен. Ці сміливі племена не просто спілкувалися із природою, але і своїми діями намагалися втрутитися в її закони. Змагання відважних, чи точніше сказати – зухвалих фракійців зі стихією зафіксовано у Геродота: «Ті самі фракійці, коли блищить блискавка і гримить грім, стріляють з луків у небо і загрожують цьому богові». Гети вірять, що вони – безсмертні, а приборкання стихії їм під силу, - робить висновок філософ. У похованнях фракійців археологи віднайшли також глиняні ляльки невідомого призначення.

Нащадками гето-даків є сучасні румуни, молдовани, українці, албанці, болгари, серби, хорвати і українці. Що цікаво – в усіх із цих країн на певних територіях побутує або колись побутував обряд символічного поховання ляльки-дощовиці. 

У селі Шебутинці згідно з давньою традицією обряд «ховання ляльки», уже значно осучаснений, відбувається так: у період засухи діти віком від 3 років ховають одягнену в біле ляльку, згодом дитяча процесія збирається на «поминки», де пригощаються, а дорослі у той час їм роздають солодощі. Якщо літо особливо посушливе – ляльку можуть «ховати» двічі, але це трапляється вкрай рідко.

Колишні учасники обряду, а зараз уже дорослі жителі села розповідають, що бували випадки, коли засуха припинялася відразу після обряду – раптова злива заставала похоронну процесію просто серед поля і вони не могли дійти додому.

Знання про ритуальне дійство передаються із покоління в покоління і об’єднують мешканців цілого кута села (Горба), де проживають його виконавці. Адже «ховання ляльки» до сьогодні зберіглося не в усіх Шебутинцях, а саме на Горбі. «От, коли тижнів зо три-чотири немає дощу, то люди між собою починають говорити: треба, аби на Горбі поховали ляльку… І всі знають, що то означає», - розповідає знавець народних звичаїв села Шебутинці Надія Іванівна Козак.

Звісно, сучасний стан і вигляд обряду значно відрізняється від того давнього, архаїчного вигляду, з якого все починалося: адже хоронять цілком сучасну дитячу іграшку, оплакуючи її. Та і сам похорон, який зображується у старовинному обряді, містить уже не тільки фракійські, слов’янські (язичницьких часів), але і християнські елементи. Історично склалося так, що малозрозумілий для пересічного гостя архаїчний обряд «ховання ляльки» нашарував звичаї різних століть і навіть тисячоліть, і дав своєрідні розгалуження та варіанти. 

Сучасна етнографічна наука доходить висновку, що символічне значення обряду тлумачиться двояко: ритуальне поховання померлої від спеки дитини або ж символічне жертвопринесення аграрному божеству заради припинення спеки.

Відомий етнограф Антоній Мойсей у праці «Обряд «Калоян» у румуномовного населення Буковини» аргументовно доводить, що головний учасник дійства – лялька – символ саме зниклої або померлої від спеки дитини, але не принесеної в жертву спеціально. На це вказують самі фольклорні тексти, що супроводжують даний обряд (у деяких піснях калояна шукає мама). Окрім того, в обряді ніяк не присутній саме момент смерті ляльки, в народній свідомості так звана «дощова лялька» є мертвою від самого початку.

Окрім українців, цей обряд знає народна традиція країн Карпато-Балканського регіону, Північного Кавказу. Кожен із варіантів «ховання ляльки» відобразив намагання людини вплинути на явища природи, відвернути від земель негоду і мор, і це спілкування людини і природи кристалізувалося у етнографічній традиції. 

З часом обряд змінюється і часто його виконавці не замислюються, скільки століть стоїть за тою чи іншою послідовністю дій, тим чи іншим звичаєм.

«Калушару» (коні).

Один зі специфічних маланкарських образів, винятково дитячий. Побутує в селах Динівці, Костичани новоселицького району. По суті, головним героєм обрядового сценарію є кінь, який кланяється. Взагалі образ коня – один з центральних у маланковому дійстві, і десь його вітдвторюють сильні парубки, які здатні носити важкий каркас (село Шебутинці), а десь – юні хлопчики, що символізують собою Новий рік.

Посівальники

Традиція, яка чи не найкраще збереглася – у перший день нового року хлопчики-посівальники приходять у оселі господарів, «засіваю» (символічно обсипають) сіни, а за це отримують гроші і смаколики. Сама дія (розкидання зерна) символізує почасток нового життя, продовження роду, а також новий хліборобський рік. Саме тому засівають тільки хлопчики, адже саме чоловік в українській традиції є сіячем та продовжувачем роду.

Світилки, дружки, дружби та братчики

До певного часу дітей з собою на весілля намагалися не брати, аби «не плуталися під ногами». Єдине, коли дитині могло пощасливитися побути на дорослому святі – це якщо ці діти виконують спеціальні обрядові ролі – світилки (дві дівчинки, що у весільному почеті супроводжують нареченого, есуть поруч із ним світло), братчики (два хлопчики, які за хусточки-шервитки ведуть у весільній процесії наречену), дружби та дружки (друзі молодого та подруги молодої). Як правило, у дружби та дружки старалися кликати підлітків, а ось світилки та братчики – це суто дитячі обрядові ролі.

Первісно світилкою були незаймані дівчата-родички нареченого, які в момент шлюбу тримали над ним вогонь (свічку)і меч. Поступово цей весільний чин став передбачати виконання даної обрядової ролі саме дитиною. «Меч» з часом став також символічним, його в деяких регіонах називають «шабелина». Блогер Анна Олещенко, розповідаючи про шлюбні традиції села Киселівці Менського району на Чернігівщині, зазначає:

«За місцевим звичаєм, світилкою може бути лише неповнолітня дівчинка з роду молодого, віком десь до 16 років. Мабуть, важливо для традиційно-магічного освячення шлюбу, щоб ця дійова особа весілля була невинною, чистою. Мені тоді було п’ять років. Світилка носила такий артефакт, який називається «шабля» або «меч». Мою шаблю зробила моя ж бабуся Катерина Олещенко, 1927 року народження».

Жителька цього ж села, Наталія Синюта пояснює: «Меч робили так: брали хліб круглий, відрізали низ, устромляли дві великі свічки, прикрашали барвінком по колу, застромляли дугу з лози і прикрашали її квітами живими або штучними залежно від пори року. Посередині хлібини застромляли справжню шаблю лезом догори і кріпили її. Ця шабля (стара козацька?) зберігалася в людей у Киселівці, її передавали один одному, але десь у 1980-х або 1990-х роках вона зникла».

Зазвичай із традиціями дитина знайомиться у тому віці, коли однією ногою ще перебуває у світі казок, особливих смислів і тонкої інтуїції, а іншою – вже вступає у відносно самостійне життя, з усталеними нормами поведінки та відповідальністю. І один із найважливіших посилів, який вловлює маленька людина – що традицію треба запам’ятати і обов’язково передати наступним поколінням. Такі правила цієї гри.

Іванна СТЕФ’ЮК,

кандидатка філологічних наук,

завідувачка науково-методичного відділу дослідження та популяризації традиційної культури Буковинського центру культури і мистецтва,

кураторка етнографічного проєкту «Спадщина»