У великодню пору виходить на берег ріки дитина і пускає яєчні шкаралупки по воді. В одних регіонах ці шкарлупки – то від яєць, котрі пішли на випікання паски, в інших – це шкаралупки, що залишилися від великодньої гостини, і всі вони, звісно, половинчасті. Дитина пускає на воду їх і є вірування, що через три тижні ці шкаралупки допливуть «на той світ», зробляться доти цілісною писанкою, і сповістять рахманові, тобто далекому предкові, що у світі – Великдень.
Важко не вловити співзвучність слів «брахман» і «рахман», а відтак відчитати не просто дохристиянський, а ще праіндоєвропейський культурологічний зміст. Щодо того, хто такі рахмани (в українській традиції), то етнологи і фольклористи зазначають, що це далекий предок, який настільки давно відійшов у засвіти, що вже праведний. Є навіть паремія «Постити, ніби рахман» - тобто дуже ретельно і правильно. Прикметник «рахманний» означає «спокійний, лагідний, слухняний, світлий».
Детальніше...«В нас такого не було?»: трохи про мʼясниці, масниці і жіноче свято
- Категорія: Звичаї та обряди
Чи не найгарячіша тема для суперечок зараз – чи українським є свято Масляна, чи були в нас Масниці, і чи святкують щирі українки жіноче свято.
Отож, про все по порядку. Масниця (Пущення, Сиропуст, Масляна (останнє рідк. і привнесене), Колодій, Сирна неділя, Бабський тиждень тощо – це обрядовий тижневий період перед Великим постом. Це такий собі «тиждень вільнощів», тобто людина дозволяє собі те, що аж до Великодня буде строго заборонено – молочну і масну скорому, веселощі, весілля і любощі. Що мається на увазі під останнім? На Колодія українська молодь (особливо на Поділлі та Опіллі) влаштовували забави з колодками. Це останній тиждень аж до виходу з посту, коли ще можна справляти танці і весілля, а тому дівчата дарують парубками маленькі колодки на стрічці, а ті їм у відповідь дарують намиста, солодощі чи хто що надумає. Якщо парубок задовго (на думку громади) не одружувався, йому громада привʼязувала колодку, але не до руки, а до ноги.
Детальніше...
Півень і курка: у живій природі це пара, у традиційній культурі ж їм відведені цілком відмінні ролі. Півень (Кугут, когут, будимир, кур) довгий час вважався птахом-тотемом через свій зв`язок із сонцем. Адже і справді: навіть у темному курнику ця птиця безпомилково відчує, коли світанок і сповістить про це людину. Можливо, саме через це на Гуцульщині довгий час існувало строге харчове табу на півняче м`ясо. Зокрема, про це читаємо у новелі "Горнец" Марка Черемшини.
На Буковині та Бессарабії (Кіцманщина, Новоселиччина) існує маловідомий, але дуже цікавий містичний обряд на викликання дощу. Полягає він у тому, що до схід сонця жінки біля колодязя купають дев`ять чорних півнів, примовляючи до них, щоби ті "поговорили з сонцем" і воно перестало палити, а небо дало дощу.
На перший погляд може здатися, що тільки півень (який уже своїм промовисто красивим виглядом засвідчує незвичайність) є особливим, а його ж "подруга" курка - цілком приземлена істота, яка годиться тільки на харч.
Детальніше...
Часто можна почути, що тютюнопаління - то вада сучасності, бо "колис так не було". Звичайно, так не було - було інакше...
Традиція куріння люльки, як відомо, має індіанські корені - у долині Оріноко куріння не було шкідливою чи нешкідливою звичкою, це було ритуалом. Всім відома "трубка миру", яку викурював жрець на усі сторони світу, первісно мала ритуальний характер - у такий спосіб обкурювався, тобто очищувався простір, вирівнювалася енергетика. Часто до тютюну домішувалися трави, які розслабляли тих, що вдихають такі дими. Така люлька означала очищення простору, а ще - примирення: викурювання трубки миру і закопування тамагавку війни.
Курили трубку й козаки. Якщо говорити про традиції, то саме Наддніпрянщина мала одні з найцікавіших традицій чоловічого файкування. Можливо, запозичене це заняття частково у турків, а особливого розквіту здобуло в часи Сагайдачного. Згадаймо рядки відомої пісні: "Попереду Сагайдачний. Він проміняв жінку на тютюн та люльку - необачний".
Детальніше...
Маланка – це справжня етнографічна анархія. Її неможливо дисциплінувати, режисувати чи передбачити. А ще вона постійно змінюється. Архаїчна тотемна, соціальна, маланка-переберія, етнографічна і навіть суспільно-політична – всі вони різні, і в цьому їхній смак.
Маланка має свої правила, але таємні: чужий їх не відразу роздивиться.
А якщо вслухатися – про що каже Маланка?
•Якщо зараз Маланка – більше смішний образ, і втілюють його часто молоді хлопці, то первісно за Маланку на Путильщині йшла щонайкраща і найчесніша дівчина, це було дуже гонорово. Юрій Федькович згадує: «Котре найкраща й найчесніща дівчина перебирала ся за Маланку. Один парубок за Василя (Чильчика), другий за короля (Місяця), а третій за Діда-Змия з білов та довгов бородов. Маланка мала зірку (звізду) на чолі, була прибрана у самі цвіти і мала з собов три подружечки з рожевими деревцями, котрі подібно, як она сама, були прибрані. Василь (Чильчик) був перебраний за ратая (оратаря), с чепигами або з серпом у руках; а Король з новим місяцем на чолі, а яко мисливець з сагайдаком і луком. Решта ледінів була то за плугатарів, то за мисливців перебрана; плугатарі водили з собов вола або барана, мисливці оленя або сокола, а Змий-дід нарешті, убраний у буйволову шкіру і оперезаний гадюками, водив з собов тура або цапа, мав велику косу у руці і три гробарі з рускалями за поплічників».
Детальніше...