Марафта Шемчук: аби узір не переривався

1 1Крок за кроком вивчаємо ткацтво – лаконічну і разом з тим промовисту знакову систему нашого національного мислення. Ми в селі Брусниця (колишня Кіцманщина, зараз – Вижницький район). Заходимо у світлицю, і яку, здається, зараз за нами зайде господиня і розповідатиме нам про технологію буковинського ткацтва. Адже Марафта Шемчук – знана майстриня, ще з молодих років тче вона горботки, запаски, торбини і, звичайно, баюрки. Колись юною дівчиною перейняла ремісничі тонкощі від мами, Марії Козьми, і з того часу не було в Брусниці такого дому, куди би Марафта Самійлівна не ткала на замовлення. Ще з юних років чула, що золоті руки має (хоча і вважається, що технології народного мистецтва можна опанувати тільки з великим досвідом).

«Я почала ткати запаски, горботки, і нареченим так само, хто шо просив. Багато ткала, на ціле село, і то по дві, по три горботки до одної хати. І вже великі роки тчу. Бо так траба, бо дуже люб’ю цу роботу», - розповідає нам пані Марафта. Щоправда не у живій розмові, а в онлайн-інтерв’ю.

… Лютий 2022 року перекроїв життя багатьом на «до» і «після». Діти Марафти Самійлівни вже роки за кордоном, і коли майстриня зрозуміла, що загроза війни – дуже близько, залишила улюблену справу, верстат ткацький, залишила навіть окуляри на зарядженому верстаті, і виїхала за кордон. У літак же верстат так легко не забереш… На ньому заряджене ткання і заткано квітковий узір майбутньої горботки (мабуть, уже післявоєнної). Марафта зізнається: у далекій Португалії за ткацтвом дуже сумує, і таки не може без того, щоби творити красу:

-  І так вже скушно мені, коли я своє не роб’ю. Тому я вже вішиваю. Вішиваю отакі ясики, всєке. Не можу без роботи…

Про ткацький талант Марафти Шемчук підтверджує і її сусідка та добра товаришка, котра також знається на ткацтві, Марія Харина:

-  До Марафти їхали з других сіл і міст, аби вона виткала горботку, катрінцу ци торбину. Знає вона ткати і забераної, і чисте. Вона крім ткати – дуже добре вміє кушини, кіптарики вішивати цітками (бісером). Це така майстиня, котра може зібрати в народну одежу з ніг до голови.

У Марафтиній світлиці усміхаються гостеві вишиті подушки, оздоблені киптарики, жара торбина і горботки. І про щось задумався ткацький верстат. На якому залишилися окуляри господині і задуми майбутнього буковинського візерунку. Який, маємо надію, обов’язково продовжиться.

Якщо замислитися, для української традиції ніколи не було сприятливих часів, і витворювалася вона дуже часто не «завдяки» а «всупереч».

Говорячи про феномен ткацтва у вступному слові до книжки Настасії Марусик «Буковинське вишиття і ткацтво. Знаки-символи», етнолог, очільник Буковинського центру культури і мистецтва Микола Шкрібляк зазначає:

«Це – код високої духовності нашого народу. Він завжди приваблював наступні покоління. І не тільки народних майстрів, які осмислювали, перевтілювали його за власним відчуттям гармонії та краси, а й усіх, хто прагнув пізнати глибше сутність рідної української душі. Власне, пізнати сутність та глибину і своєї душі. Чи не тому непрості, часом трагічні крутежі історії української спільноти не змогли поглинути, розчавити цей духовний код народної пам’яті з одвічним покликом Гармонії Життя».

Коли говоримо про загрози та виклики, які постають перед культурною спадщиною, почасти не до кінця усвідомлюємо, наскільки ж швидка їхня дія – цих загроз. Коли виїжджають майстри, змінюється традиція, а описуючи деякі з обрядів, ми додаємо «були» і вживаємо минулий час. Ткацтво, на жаль, випробовує з роками на собі чимраз тим більше викликів. І все ж воно живе силою і любов’ю тих, хто не можуть інакше. Витворюючи красу, майстрині відчувають, що повноцінно живуть.

Іванна СТЕФ’ЮК,

завідувачка науково-методичного кабінету

дослідження та популяризації традиційної культури,

кураторка етнографічного проєкту «Спадщина»

Буковинського центру культури і мистецтва,

кандидатка філологічних наук

 

На фото – Марафта Шемчук та її роботи,

експедиційний архів БЦКМ