КАТЕРИНА БОЙЧУК: РОЗДУМИ ЗА ТКАЦЬКИМ ВЕРСТАТОМ

У серпні 2023 року етнографічний проєкт «Спадщина» записував ткацькі традиції села Брусниця Чернівецької області. І саме у цій науково-дослідницькій мандрівці ми познайомилися з Катериною Бойчук – педагогинею з поважним стажем, майстринею ткацтва. Пані Катерина народилася у 1938 році, ткацькі знання перейняла від матері Марії Суханко (1922 р.н.) та бабусі Фрозини Гриндей (роки життя якої, на жаль, уже не пригадує).

Катерина Василівна розповідає: колись ткання баюрків та окравóк (тканих поясів) було дуже поширеним, адже потрібен цей виріб і для заперізування, і як сумка до торбини (тайстри). Як відомо, існує кілька паралельних назв на позначення тканого пояса, у Брусниці ж побутують два вищенаведені, причому назва має гендерну обумовленість. Чоловічий пояс тут називають óкравкою, він завширшки 14 сантиметрів і більше, натомість жіночий – значно вужчий (6-7 сантиметрів), він називається баюркóм. Наприкінці тканого пояса – бахрома з ниток, яку в Брусниці називають «торічкú».

 «Я маю собі таку сновавку на два баюрóчки. І от сную, обов’язково на початку хрест такий робиться, зав’язується, бо без нього не набереться ні «в нити», ні «в бердо». Це аби нитки не йшли одна поза друг. Виткати пояс – то не є так дуже просто, але це треба любити. Ткати краще двом у парі, один другому помогає.

 Цей мій верстат мені так само нагадує багато, і нагадує про мою пару, про мого чоловіка Мілька. Знаєте, тепер такі не народжуються… Все вмів, все горіло в руках. Він зі своїм вуйком зробили мені варстат. Я ткати вміла з малої, але як вчителювала, та й була завучем, мала звання методиста – не було часу ткати. Але вийшла на пенсію, і мене потягло до того, чим займалися всі жінки у моєму роду. Каже до мене Мілько: «Я тобі, жінко, зроб’ю таке, що ти і не надієшси». І хто би придумав, що то буде - а то верстат.. Та він взагалі мав інженерне мислення, бібліотеку свою, майстерню.. Все хотів знати, все вмів. Циркулярку сам зробив, млинок – дуже багато різного. Десять років уже мого чоловіка нема. Але заходжу я до його книжок, відкриваю – а там підкреслення, його рукою.. Сідаю за верстат – і його нагадую. Такі вже тепер просто не народжуються. Хтось би, може, сказав, що я хвалюся, але це – правда»…

 У Катерини Бойчук замовляють ткані пояси як з рівнинних, так і з високогірних сіл. Майстриня каже: є села, які потопають у традиціях, де в пошанівку ткані пояси, та горботки (поясний одяг), та кушини (овчині безрукавки), та кожухи. І вірить: «Традиція тримається на любові й на тих, хто боїться втратити своє».

 «Я кажу: навчу кожного, хто би хотів. Бо як ткати пояс – у відео не розкажеш, це треба сідати і пробувати. Нема там нічо тяжкого аж такого, але треба пробувати», - каже мудра буковинка.

 Як ми дізналися, ще до середини ХХ століття побутував особливий застосунок тканим баюркам – для бандежування немовлят. Для цього дитину ставили «на кут» прямокутної чи квадратної пелюшки, заповивали і обв’язували тканим поясом. Існують дві практично полярні версії, потрібно це а чи шкідливо, але те, що бандежування було поширеною традицією – сумнівів наразі немає.

 Зараз ткані пояси – це частина традиційного строю (наприклад, на весілля, на хрестини чи на недільну Службу Божу), або ж сучасного етнообразу. Вони доволі поширені, проте майстрів, які вміють виткати чоловічий чи жіночий пояс – не так і багато. Одна з майстринь, Катерина Бойчук з буковинської Брусниці, каже: для того, аби перейняти традицію, для початку треба просто спробувати. Як то кажуть, опанує дорогу той, що йде.

Іванна СТЕФ’ЮК – кураторка етнографічного проєкту «Спадщина»,

завідувачка науково-методичного відділу

дослідження та популяризації традиційної культури

Буковинського центру культури і мистецтва,

кандидатка філологічних наук, письменниця

Автор фото: Ігор МОЛОТКІН,

співробітник Буковинського центру культури і мистецтва

Відео з поїздки: https://www.youtube.com/watch?v=zaW2qZ0cqbg