Один із виразних символів української традиційної культури – писанка. Вона, як відомо, стала елементом нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО і без писанки не обходиться жодна великодня традиція. Саме цій темі була присвячена етнографічна студія «Таємниці буковинської писанки», котру етнографічний проєкт «Спадщина» Буковинського центру кульутри і мистецтва провів у співпраці з «Гончаренко.Центром-Чернівці», лекторка – завідувачка науково-методичного відділу дослідження та популяризації традиційної культури Буковинського центру культури і мистецтва Іванна Стеф’юк. На заході йшлося про каруківки – традиційні мальованки на межі Північної і Південної Буковини, а також про писанкарку Євдокію Візнюк, про Рахманський Великдень, традиції буковинської помани і про те, яка писанка «правильна» – списана на сирому чи вареному яйці.
Ви їдете Буковиною, і бачите ялинку, схожу на новорічну, тільки на високій жердині. А трохи далі – ще одну. Кожна з них обрядовою мовою каже, що тут дуже поважають чоловіків. Бо це не просто ялинка – а обрядовий атрибут. Іменинне дерево.
Дерево як ритуальний атрибут стає ключовим у відразу кількох обрядах Буковини, а також Прикарпаття, Закарпаття. Так, коли молоді люди одружуються, з боку нареченого і з боку нареченої прикрашається по одному живому деревцю ялини чи сосни в домі, ці ж деревця беруть із собою на вінчання, а менші деревця прикрашаються і встановлюються на стовпах над брамою. Коли людина завершила будівництво житла – встановлює на самому верху також прикрашене деревце ялини, яке в обряді називається «квітка». Коли буковинець іде у засвіти – йому дорогі люди споряджають живе сливове або символічне хлібне дерево з дарами, і кожне з цих ритуальних дерев символізує безперервність життя як такого (адже дерево має під-, надземну і власне земну частину, і воно своєю сутністю якраз і символізує безперервність буття і єдність світів. Одне із деревець – іменинне – встановлюють зараз значно рідше, проте ця особлива традиція заслуговує на те, аби бути описаною ширше. Тим більше, що вона є елементом нематеріальної культурної спадщини Чернівецької області.
Детальніше...
Традиційний український новорічно-різдвяний хліб – десь це калач (колач), десь корочун (крайчун), а десь... Василь, або ж василєник. Корочун і Василь – вони настільки подібні формою і «ритуальним життям», що ми припускаємо, що йдеться про різні у часі назви одного і того ж виду обрядового хліба. Якщо корочун – це дохристиянська назва, то «Василь», василєник має близьке споріднення з грецькою традиційною культурою і може вважатися саме новорічним хлібом християнського періоду нашої духовної традиції.
Корочун, крейчун, кречун, ґереджун, василєник, Василь поширений серед українців Карпат, і одна з назв – «кречун» - на нашу думку, лягла в основу популярного прізвища на прикарпатській Косівщині – Кречун.
Випікають такий хліб напередодні Святвечора, а вживають напередодні Василія (за старим чи новим стилем). Відомий такий хліб окрім українців, полякам, словакам, румунам, молдованам, угорцям, болгарам та грекам, також іншим народам.
Детальніше...Весільний дружба, ватажел, батажей, боярин: почесті і обов'язки обрядового чину
- Категорія: Звичаї та обряди
І в молодят, і в їхніх батьків на весіллі є кілька обрядових «заступників», котрі візьмуть на себе чимало ролей для того, аби дійство ішло чинно і за порядком. Для батьків такими «заступниками» є весільні батьки (у різних регіонах натрапимо на різні назви і трактування того, скільки їх повинно бути), а довіреними особами молодят є дружби і дружки.
У межах цього нарису хотілося би поговорити саме про дружбів, яких, до слова по-різному називають у різних регіонах. Десь кажуть «дружба»,«дружко» – ці назви вказують на те, що дружба і наречений – це приятелі, товариші, а нерідко - й побратими. За дружбу на теренах Буковини, Прикарпаття та ін. не може іти рідний брат (бо це вже певне змішування обрядових ролей). Десь дружбу називають «боярин» - і це не тільки відгомін княжих традицій, а і вказівка на те, що весільний дружба має чималий вплив у весільному чині, він має обрядову владу.
На Буковині дружбів називають словами «ватажèл»,«ватаг», «батажей» (з рум. Vatăjél). В румунській мові це слово має кілька значень, і одна з них керівник, розпорядник, лицар честі на весіллі [2]. Це слово співзвучне і з відомими вам словами «ватаг», «ватажок», які також означають чоловіка-лідера у різних середовищах. І що цікаво, фемінітива від слова «ватажèл» у обрядовій лексиці Буковини ми не зафіксували – дружок так і називають – «дружка». Як і немає фемінітива в даному обрядовому контексті до слова «боярин» - старший боярин є, старшої боярині – немає. На нашу думку, це лексичний маркер гендерних уявлень суспільства, що головним є чоловік, він повинен розпочати обряд весілля і він повинен закінчити.
Детальніше...ЗЕМЛЯНІ СТОЛИ ТА ЗАГОВОРЕНІ МАНДРИКИ: ДЕЩО ПРО РІДКІСНІ ПЕТРІВЧАНІ ОБРЯДИ
- Категорія: Звичаї та обряди
Чи сідали ви колись за земляні столи, оточені з усіх боків маминими рушниками? Якщо ні, то певно ви не петрикували на Покутті. Красива традиція, значення якої може бути загадкою для її виконавців. «Петрати», «петрикувати», «сідати до петрика», «копáти Петра» - кожна з цих місцевих назв зображає підліткову пастушу традицію викопувати круглі або квадратні столи в землі, а відтак частуватися всередині цієї ритуальної конструкції. Тобто по суті хлопці підліткового віку спочатку обкопують рівчаками земляний клин, який слугуватиме столом, відтак виготовляють з гілок хрест і вкопують посередині стола, а відтак цей хрест прикрашають вінками. Сама трапеза є символічною і відтворює значення жертовної трапези, трапези-подяки за добрий пастуший рік.