Весільний дружба, ватажел, батажей, боярин: почесті і обов'язки обрядового чину

 І в молодят, і  в їхніх батьків на весіллі є кілька обрядових «заступників», котрі візьмуть на себе чимало ролей для того, аби дійство ішло чинно і за порядком. Для батьків такими «заступниками» є весільні батьки (у різних регіонах натрапимо на різні назви і трактування того, скільки їх повинно бути), а довіреними особами молодят є дружби і дружки.

 У межах цього нарису хотілося би поговорити саме про дружбів, яких, до слова по-різному називають у різних регіонах. Десь кажуть «дружба»,«дружко» – ці назви вказують на те, що дружба і наречений – це приятелі, товариші, а нерідко -  й побратими. За дружбу на теренах Буковини, Прикарпаття та ін. не може іти рідний брат (бо це вже певне змішування обрядових ролей). Десь дружбу називають «боярин» - і це не тільки відгомін княжих традицій, а і вказівка на те, що весільний дружба має чималий вплив у весільному чині, він має обрядову владу.

На Буковині дружбів називають словами «ватажèл»,«ватаг», «батажей» (з рум. Vatăjél). В румунській мові це слово має кілька значень, і одна з них керівник, розпорядник, лицар честі на весіллі [2]. Це слово співзвучне і з відомими вам словами «ватаг», «ватажок», які також означають чоловіка-лідера у різних середовищах. І що цікаво, фемінітива від слова «ватажèл» у обрядовій лексиці Буковини ми не зафіксували – дружок так і називають – «дружка». Як і немає фемінітива в даному обрядовому контексті до слова «боярин» - старший боярин є, старшої боярині – немає.  На нашу думку, це лексичний маркер гендерних уявлень суспільства, що головним є чоловік, він повинен розпочати обряд весілля і він повинен закінчити.

У ватажèла є і символ його влади – це палиця, прикрашена вишитою хустиною нафрáмою. У одних селах ці хустинки мали вишивати дружки (наприклад, у Остриці Чернівецької області), і інших же – сама наречена (у Волоці Чернівецької області). Цей атрибут (палиця весільного дружби) перегукується із закарпатською весільною традицією, де така палиця називається «курагов» (корогва, прапор).

Як розповіла нам жителька села Остриця Валерія Міґаєсі, палиця ватажелу потрібна для того, щоби у під час урочистої процесії з дому нареченої до церкви він іде першим і палицею символічно перехрещує, благословляє простір. Тут доволі символічною є семантика початку, чоловічої енергії (яка важлива і у канві традицій новоріччя, і у весільному обряді). Першим повинен іти чоловік.

Жителька села Волока Родіка Газюк (в заміжжі Пентелейчук), 1939 р.н., розповіла нам: у них ця чоловіча обрядова роль називається подібно – «батажей», і палиці з нафрамою потрібні для того, аби коли молоді вийдуть з церкви після вінчання, також піти попереду і підняти на палицях калач, хліб, і під цим калачем повинні пройти молоді. Що цікаво: якщо на Прикарпатті хлопці-свідки («дружби) є тільки з боку нареченого, наречена ж має двох хлопчиків-братчиків, які ведуть її до шлюбу, то маємо свідчення з кількох сіл Буковини, де хлопці-свідки є і з боку молодої, і з боку молодого.

Ось, наприклад, розповідаючи про традиції села Топорівці (Новоселиччина) наша читачка Світлана Гнилозуб зазначила: «В Топорівцях бояри - це хлопці-друзі молодого, а дівчата у молодого- світúвки. А у молодої хлопці - ватажели, а подружки- дружкú». Так, тільки на перший погляд здається, що умовно покутська, бессарабська чи буковинська традиції – певний моноліт, а коли вдивитися  в деталі – чимало відмінностей. І так, в одних селах бояри – це дружби, друзі молодого, а в інших боярин – це староста-розпорядник.

Чи різниться прикарпатська Гуцульщина від Буковини у обрядових приписах? Поза сумнівом. Чи перегукується? На нашу думку, так.

Передусім (якщо трохи відступити від образу весільного дружби, але продовжити тему весільної лексики з княжим відгомоном, то в селищі Верховина, селах Криворівня, Яворів, Бистрець, Березови (Верхній Березів, Нижній, Баня-Березів), а також Акрешори, Текуча, Ясенів, Микуличин наречених називають «кнєзь», «книзь», «кнігиня», «книгúня» весь весільний почет (ті, що урочистою ходою супроводжують молодих до шлюбу) – боєри.

Про те, ким є весільний дружба на Гуцульщині, і чому це справді велика відповідальність, розповів нам етнолог Микола Шкрібляк, уродженець села Яворів, що на Косівщині. Дослідник у парубоцькі роки дружбúв (тобто був за дружбу) аж 18 разів і тому, звичайно, добре пам’ятає увесь весільний канон ще до того, як цей канон невпізнано спростився. Далі дамо суцільну пряму мову Миколи Шкрібляка, консультанта нашого дослідження, оскільки часткове цитування призведе до втрати змісту і стилістики етнографічного свідчення:

«Передусім скажу і з позицій дослідника, бо вивчав це питання, і з позицій людини з середовища. Для нас, горян, у весільному обряді особливо символічним є число «3». Ось дивіться: троє дружбів (якщо ми говоримо саме про ту класику, яку я застав), троє дружок, три весільних пари кумів (батьки і матки), молодій рубають три деревця (одно в колач і два на браму), і деревце для прикрашання (то перше) має мати три яруси гілок.

У дружби брали найближчих товаришів нареченого – тих, з ким він парубкував. Дружби діляться за рангами – старший, середній і менший дружба. І цікавий такий ще віковий припис – якщо наприклад для Покуття цілком звичним є те, що у дружби могли іти маленькі зовсім хлопчики, то в нас спочатку цей обряд був лиш для парубків не менше 14 років. Це певне чоловіче випробування, і я зараз поясню чому. Окрім того, що бути дружбою – це велика почесть, є також і ціла низка обов’язків. Перше: коли готуються до весілля (рубають деревця, набивають підлогу (данцóвню), встановлюють саморобні столи, завозять бочки з пивом, встановлюють весільну браму)  – дружби мають бути там і все допомагати. Чи зможе набити підлогу або зрубати деревце шестирічний хлопчик? Риторичне. Друге. На традиційних весіллях тамади як такого не було, тобто припрошував гостей до чарки, «кєгнув пóвницю» (а іншими словами – вів, модерував процес обдаровування молодих) на весіллі нареченого також старший дружба. Він мав бути не просто легким до бесіди і вміти, де треба, зажартувати, але і мусів бути делікатним, аби нікого не образити. Тобто цей хлопець уже має знати людей села і знати норми поведінки. Ну і третій «індикатор» хорошого дружби – як він танцює. Якщо ми говоримо про період, коли більшість весіль робилися вдома у наметах, саме дружби заводили весільні танці.

Зустрічають гостей у домі молодого також дружби. На весілля ґазди ідуть повагом, не квапляться, але їх обов’язково має зустріти музика. Десь на ці вітальні марші кажуть «сáбаш», а в нас – «до стрíчі». І з музиками гостей зустрічають дружби – пригощають «порцією», тобто пропонують трохи випити, позаду обов’язково хтось стоїть з підносом холодних закусок. Неповагою вважається, якщо гості прийшли, а їх ніхто вчасно не зустрів. За столом дружби сидять зліва від молодого, а справа – три весільних куми, матки. Коли відбудеться після вінчання обрядодія «молодий забирає молоду» і весілля вже разом, то сядуть по парах: дружби з дружками, батьки з матками. І ще таке: якщо поза весіллям, у звичайному житті у дружбів, дружок є пара (а в батьків з матками таки точно є), то їхні кохані сидять навпроти, але не поруч. Поруч має сидіти обрядова пара, і тут мови не може бути про ревнощі.

Особлива краса моменту, мушу вам сказати, коли до шлюбу молоді їдуть на конях. Молодий і дружби конями їдуть самі, дружкам і молодій коней можуть вести за капейстри (якщо людина не дуже певно чується в сідлі, або одяг не дозволяє добре сісти верхи). Якщо коней на всіх не стало, то наприклад молодий з дружбами їдуть верхи, а весільні матки з музиками на фірі (підводі тобто).

У давнину до шлюбу несли оба весільних деревця (ото найбільше прикрашене, яке у «великій хаті» убирали  чічками). В саму церкву деревце не заносили, але в давні часи  обов’язково брали на вінчання.

І про символіку чоловічої енергії та його ролі: чоловік, тобто наречений, має прийти на вінчання першим (хоча би на кілька хвилин перед приходом нареченої). Якщо почет княгині (молодої) прийшов, а книзя (молодого) ще немає, вона мусить збоку зачекати, поки не прийде наречений і не заходити без нього на церковне подвір’я. Після шлюбу (хоча би поки рівна дорога) молодий брав до себе на коня молоду (вона сідала боком), а дружби – запрошували своїх дружок. Це було дуже красиво. Як тільки прочиналася стрімка стежка і двом на коні ніяк, зупинялися – і кожен сідав на свого коня.

Щодо самої поведінки на гостині. Перше і основне – дружба не може напитися, інакше він просто не впорається з усією відповідальністю, яка на нього покладена. Він від самого початку має поводитися як молодий вихований чоловік. Ось вслухайтеся, якими словами звертається гуцульський дружба, коли запрошує до повниці: «Ґазди і ґаздині, ґаздівські діти.. До повниці запрошується дєдя і мама молодого, прошу приступити…» 

Є в нас і такий обряд «скуповування дружок» - тоді дружба дарує дружці шоколадку і якусь гарну річ (гроші в нас не давали, це потім прийшла традиція), а дружка йому навзаєм дарувала такий шарф - канадський або польський, а ще в давніші часи дружка перев’язувала рушником з калачем. В інших селах є хусточка замість шарфа чи рушника, проте я застав ось так, як я вам розповідаю. І ще трохи обрядової романтики: коли дружба дружку «скупив», вона поклала йому на шию шарф чи зав’язала рушник, він через стіл піднімає її на руки і несе на данцовню (підлогу для танців), і вони танцюють.

У нас цікаве не лиш весілля, а  і його закінчення: у понеділок два зв’язані докупи деревця (а зв’язали їх ще під церквою після вінчання наречених) дружби виносять їх на данцовню танцюють. Зауважте: у нас усі обрядові танці, серед них і танці «До деревця» граються «до пари» - перший, тоді пауза, тоді музики кажуть «І до пари» та грають ще раз. Коли виносять деревце з хати на данцовню чи коли його намагаються звідти винести – дружбам всіляко заважають: можуть обіймати їх, обскубувати квітки з деревця тощо. Бо як винесли деревце – це вже кінець весілля, все. Тож дружби (тут знову повернемося до віку) мають бути сильні (аби втримати цей весільний атрибут) і навіть спритні. У наметі їх ніхто не зачіпає, але танець мусить закінчитися. І тут дружба-стратег вибирає той момент, коли його найменше пильнують, і швидко, через гурт людей вибігає з намету з деревцем і до плодового дерева. Швидко по драбині нагору (люди з долини ще можуть жартома водою обливати, можуть і вдавати, що підпалюють чи спилюють дерево), але дружба не відпускає свою ціль: зачепити деревце.

Дружби аж на дереві знімають ті калачі, в яких простояло деревце все весілля. Перший калач кидають цілий – молодій і молодому, які його руками рвуть на шматочки і ділять між гостями, того цей калач у нас називається «рваний». Другий дружби самі рвуть на шматки і кидають вниз гостям, особливо кавалок такого калача намагаються вхопити дівчата (аби першим народити сина). Далі з деревця зламують «кугута» (це обрядовий букет, в інших селах його називають «кúтичка», який прив’язується на початку весілля на самому вершечку деревця батьками молодого і батьками молодої). Ці букети кидаються батькам. Ще кілька квіток обривають дружби з гілок і шпуряють дітям, а далі міцно-міцно прив’язують деревце до плодового дерева (аби новій сім’ї добре велося). Мають дружби з собою і маленьку пляшку та дві чарки. Перший раз вони символічно п’ють до молодих, за їхнє здоров’я, щедро бажають довго в парі ґаздувати, дітей відвінувáти, а другий раз - до всіх гостей, перепрошуючи: «може були не такі дружби» та дякують усім за деревце і весілля, і відтак розбризкують вміст чарки над усіма гостями.

Ось так дружби почали весілля (коли зрубали весільні деревця і урочисто принесли їх),  і вони ж закінчили весільні обрядодії….»

Письменник та видавець Василь Карп’юк, уродженець гуцульського села Брустуриу есеї «Трохи дружбив» описує і нелегку роль дружбів – обійти напередодні весілля з запрошеннями усіх гостей, і далеко не кожен з цих гостей живе попри центральну дорогу. І саме від того, як ретельно вони обійшли всі адреси залежатиме, зійдеться чи не зійдеться весілля. А чи не центральним образом есею є весільне деревце і самі данці: «Деревце – такий весільний обряд, який відбувається переважно в четвер перед весіллям у молодої. У той час прикрашають соснові чи кедрові деревця, які є обов’язковими весільними атрибутами. Коли деревця вже прикрашені, то дружки приходять до молодого, де вже чекають дружби. Потім усі разом вертаються до молодої. Там відбуваються застілля і танці. То якраз на танцях я собі думав – оце гуцульська феєрія! І дарма, що танцювали під другосортну попсу. Цього разу це для мене якось зовсім не мало значення. Захоплював сам дух. Декорації, може, непривабливі. Може, й глядачам було б не дуже цікаво, але бути актором усередині – це щось». Варто сказати, що Василь Карп’юк фіксує уже сучасну нам традицію, 2000-х років. Цей есей можна прочитати у його книжці «Ще літо, але вже все зрозуміло».

Також п.Василь розповів цікаву деталь про весільні бутоньєрки. Річ у тім, що навіть у межах одного географічного району (Косівський) існує відразу кілька назв на позначення бутоньєрок, які кріпляться молодому  і молодій (справа), дружбам і дружкам (на лівий бік). Ці бутоньєрки на Косівщині називають букет, зáтичка, косиці, у Брустурах же існує розрізнення назв залежно від того, чий це букет: у дружбів і дружок ця бутоньєрка називається «косиця» (з гуц. «квітка), у молодого і молодої – букет або вінок. В нареченої вінок на голові, в нареченого – приколений на головний убір або ж поверх верхнього одягу і шиють вінок нанашки, тобто матки.

Відразу кілька сіл цього ж Косівського району вирізняються поєднанням гуцульського, покутського і буковинського колоритів (наприклад, села Кобаки, Рожнів, Вербовець). З одного боку, в обрядових піснях і порівняно недавньому обрядовому вжитку збережено весілля на конях, назви «кнєзь» і «кнігиня» на позначення молодих, а з іншого – дружба в дар отримує не рушник чи шарф, а хустинку.

Як свідчить мама авторки цього дослідження Марія Стеф’юк (1955 р.н.), у довоєнних Кобаках кожній дружці мама самостійно вишивала фусточку (шматок домотканого полотна завбільшки з носовичок), краї цієї фусточки обкидувалися гачком, а один кінчик вишивався квітковим візерунком. У воєнні сорокові (так, і у війну люди справляли весілля, бо цінували кожну мить разом), могли справляти весілля лиш з одною парою свідків (дружба і дружка). Дружка дарувала своєму дружбі білу фусточку, яку вишивала сама живим барвінком (практично пришивала стебла барвінку до тканини). Така обрядова річ була недовговічною, але пам’ятною. Батьки Марії Стеф’юк – Дмитро і Марія Стеф’юки – побралися у 1945 році за кілька днів після закінчення війни. І хоча молодята були збідовані  і виснажені, були на їхньому весіллі і калачі, і весільні деревця, і дружби з дружками. «Бо так си належит», - казали. Букетики-бутоньєрки робили з живих квітів, покривши їх для довговічності воском.

А вже в 60-х роках, коли, власне, дружкувала Марія Стеф’юк, найделікатнішими вважалися гасові хустинки для дружбів, ці хустинки на машинці вишивала для дружок Ганна Дупей. Вони були легкими, як пір’ячко, хоч і не автентичними.

Затичку (бутоньєрку) дружка кріпить дружбі «безкоштовно»: коли весілля молодого і молодої зустрілися біля церкви, чи в радянські часи – біля місця реєстрації шлюбу. А ось фусточку дружба має викупити за гроші і кожна дружка намагається розтягти цей «аукціон».

На кінець 90-х і перший десяток двохтисячних років у селі Кобаки збережена традиція збирання весільних деревець (у цьому селі весільні деревця збирають у п’ятницю і цей день називається «Зачєнанє», тобто початок весілля. В 2020-х традиція поступово спростилася і збідніла, і велику роль тут відіграла війна, на превеликий жаль. І все ж спогади про дружбування чи дружкування чи не в кожного викличуть добру усмішку – адже це спогади про юність.

Чим характеризується покутський весільний чин? Передусім тим, що тут добре збережено традицію виготовлення обрядових вінків.  Так, гуцульські Космач та Соколівка, буковинські Рідківці і Топорівці також шиють прекрасні урочисті вінки для наречених і дружок, але і для Покуття «вінкова пишність» є сильним маркером – обрядові вінки Великого Ключева, Печеніжина, Корнича, Вовчківців, Белелуї, Прутівки, Тулови та багатьох інших сіл приємно здивують тих, хто їх бачить уперше. Але ми зараз – про дружбів, і це також особлива сторінка покутської етнографії. Як ми вже казали, на Покутті дружбити, тобто бути за дружбу, може і хлопчик дошкільного віку. Уродженець села Белелуя (Снятинщина) Василь Марусик згадує: вперше за дружбу пішов у п’ять років. Для вирізнення з-поміж інших дружбам кріпили до баранкової шапки вінок позолочений, а на сорочку чи піджачок з лівого боку – невеличкі віночки, покриті парафіном. Вишиту хусточку дружба отримував так само – цю хусточку могла вишивати сама дружка (якщо вже уміла), могла і мама вишивати.

Частина сіл на Покутті також називає молодих «кнєзь», «кнігині» (старше покоління сіл Стецева, Будилів, Бучачки, Балинці). А багато хто згадує ці слова як історію традиції, у минулому часі.

.. Здавалося би, розмаїті обрядові ролі (за що відповідає дружба, а за що – дружка, а за що матки весільні) – всього лише театралізація, народна гра. Декоративний елемент, який можна і оминути, адже головним є сам привід – весілля двох люблячих людей. В цьому ключі хочеться згадати практично афористичну фразу Миколи Корсюка, яку він висловлює у передмові до книжки Марії Чубіки «Скарби минулого»: «Уже немає урочистої туги і такої ж урочистої радості»… В силу різних причин, поза сумнівом. І дуже тішить те, що є громади, які не знебарвлюють власні традиції і тримаються свого. Осучаснюють, імпровізують, зберігають всупереч – але зберігають.

Іванна СТЕФ’ЮК – кандидатка філологічних наук,

письменниця, завідувачка науково-методичного відділу

дослідження та популяризації традиційної культури

Буковинського центру культури і мистецтва,

кураторка етнографічного проєкту «Спадщина»,

старша наукова співробітниця Снятинського літературно-меморіального музею Марка Черемшини

ДЖЕРЕЛА:

1. Буковинські говірки: хрестоматія діалектних текстів / Укл.руснак Н., Гуйванюк Н., Бузинська В. – Чернівці: Руста, 2006.

2. Ватажел// Словник румунської мови. - https://educalingo.com/ru/dic-ro/vatajel

3. Карп’юк Василь. Ще літо, але вже все зрозуміло. – Львів, Видавництво Старого Лева, - 2016 р.

4. Чубіка М. Скарби минулого. – Бухарест, 2014.

ІЛЮСТРАЦІЇ:

1 – фото з родинного архіву Родіки Пентелейчук, село Волока на Буковині

2 – фото молодих із села Іспас на Буковині біля весільного деревця. Світлину оприлюднив Тимур Оратовський

3 – сучасні молодята з весільним почетом заходять до церкви. Село Шепіт Косівського району. Світлину оприлюднив у групі «Наші Карпати» В.Словак

4 – весілля Федора Прокопишина і Марії Шкрібляк, уродженців с.Яворів. Фото з родинного архіву їхньої онуки - письменниці, моделі та телеведучої Уляни Маляр

5 – дружба Дмитро Никифорчин, фото повоєнних років у селі Кобаки на Косівщині, фото з родинного архіву Іванни Стеф’юк

6 – весілля на конях у селі Космач (Косівщина). Світлину оприлюднив у групі «Наші Карпати» В.Словак

7 – коломийські дружби і дружки, 50-ті роки ХХ століття. Світлину оприлюднив Тимур Оратовський

8 – авторка нарису з дружбою Євгеном, орієнтовно 2001 рік. У руках – атласна фусточка для майбутнього викупу

9, 10, 11 – світлини з родинного архіву Василя Марусика, село Белелуя (Покуття)