(Роздуми до етнопроєкту "Буковинське Різдво")
Запис сьомий
Аби сприйняти полотно не просто як сировину, а як витвір, передусім потрібно чітко уявити його багатоетапний процес виготовлення. У такі зимові дні та й вечори, як сьогоднішні, під затишними стріхами Буковини і Поділля, Гуцулії і Слобожанщини народжувалося біле, як світ, полотно. Звичайно, народжувалося не відразу, бо проходило довгий шлях від обробки пряжі до самого процесу ткання, можна сказати навіть більше – полотно проживає ціле життя, доки стане чиєюсь сорочкою чи наміткою.
По-особливому готували прядиво для рушникового полотна. Ось, до прикладу жителька села Шепіт Вижницького району Ганна Пуршега (1928 р.н.) розповідає: «Прєдиво, шо мітилоси на рушник, сієли густо межами, аби той рушник крашше беріг на межі з злом. Колис ми вимикали прєдиво, складали корінцєми у горшьок, би статки велиси. Єк висихало – замочували у ріці на великій глибині, обвʼєзували курмеєм до дерева, би не узєла вода, через три-штири дни вибирала, мила від глимею, несла до хати, клала пид плит, би маласи при кожнім случаї опора. Витак збивали сухе баталевом, терли на терлиці, чісали гребінками. На гребінках лішєлоси бучі, вичісувалоси повісмо. Бучі прєлоси на грубші рушники, до кулеші, а з повісма – тонкі» (транскрипція запису розшифрована за експедиційною хрестоматією «Буковинські говірки», укладачі Наталія Руснак, Ніна Гуйванюк та Валентина Бузинська).
Детальніше...
(Роздуми до етнопроєкту "Буковинське Різдво")
(Запис шостий)
Люто викурена з природного середовища на початку ХХ століття, народна традиція дуже повільно, сказати би - недовірливо, але повертається. Колись її вижили не тільки забороною, а і їдким висміюванням. Сміх взагалі багато на що здатний…
Народжені у 80-х напевне пригадують, як їх виправляли у школі "Не говори, як той вуйко, будь культурним". Тобто "народне" і "культурне" в юнацькій свідомості ніби розділяють. А горяни пригадають, як у радянські часи висміювали традицію перенесення живого вогню ("кукуци", "вогники" у Чистий четвер). І від вмілих суспільних маніпуляцій слово "кукуцєнник" багато де стало насмішкою, синонімом до слова "жебрак". Ненадовго, але стало. А ще багато де (порубіжна зона між Гуцульщиною і Покуттям) ця шляхетна традиція просто зникла. Так як зникає живий вогонь, коли в ньому більше не вбачають потреби.
Детальніше...
Нові зірки засвітилися над одним із найстаріших культурологічних журналів – «Українська культура». Цей часопис розпочав свою історію ще з червня 1921 року і з тої пори змінив аж 12 назв.
У 1991 році з настанням незалежності України журнал отримав свою сучасну назву – «Українська культура», зараз його головною редакторкою і берегинею є українська письменниця, журналістка, громадська діячка Тетяна Череп-Пероганич. Журнал випускає ТОВ "Видавничий дім "Українська культура". Днями вона поділилася з читачами неабиякою радістю: вийшов друком №4-6 за 2020 рік.
Приємно відзначити, що до номера включене і дослідження нашої співробітниці – завідувачки науково-методичного відділу дослідження та збереження традиційної культури Буковинського центру культури і мистецтва, кураторки етнографічного проєкту «Спадщина», кандидатки філологічних наук, письменниці Іванни Стеф`юк (Олещук). У статті «Традиційна культура Буковини, Покуття та Гуцульщини: обрядово-сакральний вимір» висвітлено семантику різдвяної прикраси «павук», охарактеризовано традиційні забави біля церкви і висвітлено роль храму в українському суспільстві.
Детальніше...
(Роздуми до етнопроєкту "Буковинське Різдво")
Запис п`ятий
Ви помітили, що в обрядовому розумінні слова "доля" і "заміжжя, одруження" часто виступають синонімами? А сама зустріч з такою людиною, відповідно, називається доленосною.
Словник нам каже, що долею називається певним чином запрограмований перебіг подій у житті людини, те, що "судилося". Тобто на перший погляд, всі своєї долі не втечеш і конем її не об`їдеш, як вчить нас фольклор. Але в українській родильній обрядовості є два сутнісно протилежні обряди, один з яких стосується незворотності долі, другий каже: "Ми самі робимо вибір".
Перший з обрядів, чи навіть точніше би сказати - вірувань, має назву "12 судців". Вважається, що коли жінка розроджується, на вікні кімнати сидять дванадцять судців, дванадцять варіантів долі дитини. На чию годину припаде - таку і долю дитина матиме. Вродиться до багатства, до слави, до бурлакування чи, Боже збав, пияцтва. Так і кажуть, коли чиясь доля ніби котиться в невідомому напрямку - "Народився, відий, в таку годину...".
Але чи справді ми нічого не можемо змінити ні в своїй долі, ні в долі рідних? Якщо так, то для чого така обширна традиція побажань та віншувань, де ми адресата "програмуємо" на добро?
Детальніше...
(Роздуми до етнопроєкту "Буковинське Різдво")
Запис четвертий
Сьогоднішній день - це обрядові ворота в зиму. Введення, або Третя Пречиста є одним із тих свят, які в українця в особливому пошанівку.
"Дехто вважає, що назва свята походить від того, що в природу вводиться зима, дехто каже, що в цей день Бог відпускає праведні душі на землю подивитися на своє тіло, і тому свято назвали "Виденням", а потім назва ця деформувалася на "Введення". Проте не мають рації ні одні, ні інші, адже свято походить від введення Пречистої Діви Марії до храму Господнього. А сталося це тоді, коли дівчинці виповнилося три роки і батьки її Йоаким та Анна, виконуючи свою обіцянку перед Всевишнім, ввели маленьку Марію до храму і віддали служінню Богові", - зазначає Авксентій Яківчук у етнографічній книзі "З роси і води".
В народі для себе запримітили: Перша Пречиста зерном засіває, Друга Пречиста - дощем поливає, а Третя Пречиста снігом замітає. Саме тому всі польові роботи стараються завершити до Покрови, аби можна вчасно виорати і дати земличці спокій аж до Благовіщення.
Детальніше...