"ВОНА ПОВЕРТАЄТЬСЯ"

(Роздуми до етнопроєкту "Буковинське Різдво")

(Запис шостий)

Люто викурена з природного середовища на початку ХХ століття, народна традиція дуже повільно, сказати би - недовірливо, але повертається. Колись її вижили не тільки забороною, а і їдким висміюванням. Сміх взагалі багато на що здатний…

Народжені у 80-х напевне пригадують, як їх виправляли у школі "Не говори, як той вуйко, будь культурним". Тобто "народне" і "культурне" в юнацькій свідомості ніби розділяють. А горяни пригадають, як у радянські часи висміювали традицію перенесення живого вогню ("кукуци", "вогники" у Чистий четвер). І від вмілих суспільних маніпуляцій слово "кукуцєнник" багато де стало насмішкою, синонімом до слова "жебрак". Ненадовго, але стало. А ще багато де (порубіжна зона між Гуцульщиною і Покуттям) ця шляхетна традиція просто зникла. Так як зникає живий вогонь, коли в ньому більше не вбачають потреби.

Сучасний інтерес до етнографії, звісно, не може не тішити – загальнонаціональні свята вишитої сорочки і української хустки викликають двоякі відчуття. З одного боку ніби і розумієш, що добра третина світлин у народному – данина моді, а не шана традиції. Але, можливо, саме мода, тенденція стане посередником до хоча би часткового повернення традиційного, народного у природнє середовище побутування? Не на сцену, а саме в життя.

Публіцист Євген Сверстюк повернення до народної культури пояснює так: «..кінець XX віку дає підстави шукати традиції, як вода шукає свого пересохлого річища і як скалічена істота шукає своєї природи, бо в цій природі закладені самозахисні інстинкти й доцільні реакції, що уможливлюють продовження роду. Нині все живе тягнеться до свого коріння, до своїх джерел».

Село Завалля, що межує з Буковиною, у 90-х відродило практично забуту традицію водити архаїчний танець «сербин». Танець, який, на відміну від парної «сирби», можна вважати направду рідкісним птахом на етнографічній карті України.

Жителька Камʼянки, що на Глибоччині, Євдокія Візнюк, зібрала всі дитячі спогади воєдино і відродила «писанку, що пише себе сама» - каруковану. Так робила її бабуся, далі традиція на понад півстоліття перервалася, і далі внучка її вернула і передає учням…

У святковий звичай буковинців повернулися фестини. На Путильщині терпляче і послідовно відроджують давні коляди з рогами. Причому не тільки для виступу на районному чи обласному святі, а щоби вітати одні одних (і це особливо тішить).

Зі щирим інтересом опановують жінки «машину часу» - ткацький верстат. Особливо тішить те, що є в цьому й наша заслуга – мова йде про два проєкти «Відродження буковинського ліжникарства» і «Школа буковинської тайстри».

Чимраз сміливіше і харизматичніше позують українці у вишитих сорочках. Відзначають випускні, заручаються і вінчаються – також багато хто у вишитому (давньому родинному, в точній репліці а чи стилізованому строї).

А яка самодостатня буковинська Маланка, а які унікальні кулінарні традиції наших регіонів…

А хтось вперше за сорок років приготував малай і бабині голубці, а хтось - капусняк. І всі пригадали щось значно більше, аніж смак дитинства...

Можна, звісно, бачити лише те, як світ глобалізується, ідеалізувати минуле (яке нібито було тільки в стрічках-віночках і дуже урочисте), а можна… обернутися до живої, рідної і фантастично красивої традиції обличчям. Дуже важливо, щоби етнографія не зводилася до бальзамування, а поверхневий «патріотизм» - до туги за минулим. Нам так виглядає.

Віримо, що краще з наших традицій повернеться саме у живе середовище, якщо ми будемо справжніми. Повернеться так, як повертаються після найсуворіших зим птахи до своїх гнізд.

Коли дітям пояснюють про чудеса Новоріччя, кажуть: «Якщо вірити у щось світле – воно обов’язково збудеться».

Давайте в цю зимову пору незалежно від віку побудемо трохи дітьми…