Одне із цінних джерел пізнання народної культури – література, зокрема й художня. Тож одне із занять етнографічного проєкту «Спадщина» Буковинського центру культури і мистецтва було присвячене такій проблематиці: діалект як мовний рівень нематеріальної культурної спадщини, обряди на очищення житла та пошанування предка і їхня інтерпретація у літературній площині (на прикладі прози Марка Черемшини). Назва зустрічі – «Обряди на межі: традиції-дивовижі у слові Марка Черемшини». Організатори заходу – етнографічний проєкт «Спадщина» Буковинського центру культури і мистецтва у співпраці з «Гончаренко-Центром.Чернівці».
Зокрема, твори Марка Черемшини «Карби», «Писанки», «Грушка» і відображені в них приписи поминальної обрядовості зіставляли з експедиційними даними Буковини – сіл Рогізна, Розтоки, Лопушна, Остриця, Великий Кучурів.
Відтак зіставляли обряд освячення житла і очищення від хатнього демона (новела Марка Черемшини «Основини» зі свідченнями жительки Путильщини Євдокії Терен. Ці свідчення можна побачити у навчальному фільмі Буковинського центру культури і мистецтва «Сакральні деревця в традиційній культурі».
Детальніше...
Є у мові гуцулів таке об’ємне слово – світóшний. У перекладі на літературну мову – це святковий, урочистий. Означає щось винятково красиве і добірне, небуденне, непроминуще. У 2024 році у видавництві «Брустури» побачила світ книжка тележурналістки, моделі, збирачки і дослідниці гуцульського фольклору, лауреатки кількох літературно-мистецьких премій Уляни Маляр «Баба Федиха», і цю книжку авторка означила сама так: «Силянка казок від нас». Від кого – «нас»? Вочевидь, від самої оповідачки – Уляни, та її незримої уже (бо в засвітах) баби Федихи, котра насіяла онуці в душі добірних квіток і тому та онука відчуває красу і визбирує її, як пацьорки для делікатної силянки. То мабуть і справді книжка «Баба Федиха» - це силянка.
З чим асоціюються поцілунки? Любов, симпатія, правила етикету. А ще традиції, які, як відомо, охоплюють навіть таку делікатну царину, як людські почуття. І саме у традиціях можна відшукати «несподівані контексти».
Ось, наприклад, знайома з дитинства фраза, яку кажуть, коли малюк вдарив коліно чи отримав інші незначні ушкодження: «Болит? Іди дай, най мама поцьомає». Це можна трактувати двояко: поцілунок як спосіб заспокоїти дитину виявом любові і поцілунок як «чарівний жест», який здатен зцілити. Зрештою, навіть слова «цілющий» і «цілунок» суголосні. Згадаймо тут казку про Сплячу Красуню, яку до світу живих повертає поцілунок принца. Як і відома казка «Царівна жаба», де героїню розчакловує і повертає у світ живих також поцілунок. Або закарпатська казка «Про Сейпентел Ілонку», де поцілунок тітки стає магічним порталом, завдяки якому герой повертається у світ живих. Валерій Войтович про семантику поцілунку в народних казках пише так: «У казках поцілунок має подвійне значення: з одного боку, він звільняє від заклинання і перериває чарівний сон, а з іншого – накликає забуття». Тож чи не це відгомоном уявлень про те, що поцілунок наділений надприродною силою?
Детальніше...
Побувавши у дністровських селах Нагоряни, Бузовиця, Комарове, Ломачинці, етнограф та публіцист О. Афанасьєв-Чужбинський у книжці «Нариси Дністра» залюблено напише: «Села і селища на дністровському узбережжі повсюди вражають красою розташування, і тому було би зайвим поринати у змальовування розкішних пейзажів – таких цікавих під пензлем художника і таких одноманітних та нудних під пером туриста […]. Я навіть не захоплювався ними з погляду живописця, бо не малюю, але вони так благотворно впливали на душу під час самотніх блукань, що коли якийсь людський вчинок обурював, природні красоти діяли на мене якщо не примирливо, то бодай заспокійливо». І одна з ментальних рис, яка запам’яталася дослідникові-мандрівникові – гостинність місцевих жителів і їхнє почуття гумору.
Хто уважно роздивлявся зображення давніх буковинців на фотографіях, не міг не помітити дивну на перший погляд прикрасу, яка одночасно схожа на кольчугу чи луску казкової срібної рибини. Мова про салби (сальби) – це шийно-нагрудна прикраса з одного чи кількох рядів монет, по суті – металеве намисто. Дослідники шийних прикрас класифікують салби за будовою: однорядні (їх у інших регіонах називають монистом, дукатами, сороківцями) та багаторядні (можуть нашиватися на фетрову чи оксамитову основу, або ж кріпитися до металевих стержнів). На одній зі світлин буковинка одягла салбу поверх яскравої хустини (див.іл.). Багаторядна монетна прикраса у вигляді нагрудника притаманна переважно Буковині (як українській, так і румунській), і найбагатша салба може важити п’ять кілограм, а то й і більше. Однорядна ж (дукачі, сороківці, монисто) – має значно ширшу географію.
«Коли чуємо «салба», «сальба» - в уяві зринають передусім багаторядні прикраси з монет. Але до прикладу одна з перших прикрас у моїй колекції – монетне однорядне намисто, яке би на Покутті назвали дукати чи сороківці, а в Самушині на Заставнівщині, де я й придбав його, перші власники називали намисто «салба» і ніяк інакше. Є у моїй колекції і багаторядна салба з талярами, вона походить з Кіцманщини. Як ви знаєте, раніше комбінували по кілька видів намист, тож однорядну салбу могли одягати поверх багаторядної (аби закрити шию і довершити образ)», - розповідає етнолог, директор Буковинського центру культури і мистецтва Микола Шкрібляк.
Детальніше...