ВІНОК, ЩО РУХАЄТЬСЯ» І РИТУАЛЬНИЙ ОБМАН – ДЕЩО ПРО СЕМАНТИКУ БУКОВИНСЬКОГО ЕТНОГРАФІЧНОГО МАРКЕРА

Він – виразний і делікатний дівочий символ – буковинський урочистий вінок з ковилою. Це традиційний убір для мешканок рівнинних сіл Чернівецької області, шитий каркасний високий вінок, символічну кульмінацію якого становить трава ковила (обов’язково – нефарбована). Сам каркас вінка може бути циліндричним, у вигляді невисокої бісерної коронки, або ж нагадувати убір троянського воїна – кріпитися по центру голови). «Вінок, що рухається», - ця метафора не є штучною, адже пухнаста ковила на вершині вінка з першими подувами вітру починає «танцювати», а відповідно сам вінок – «рухатися».

Як правило, в нареченої на традиційному весіллі два вінки, і справжній зможуть бачити лише найближчі люди. Справжній у обрядовому сенсі. Йдеться про те, що у четвер напередодні весілля молодому і молодій шиють обрядовий віночок-оберіг – обов’язково червоною ниткою, з листочків барвінку, до цього віночка можуть кріпитися монети, зубки часнику тощо. І якщо говорити про наречену, їй барвінковий віночок зашиють на голові, «сховають під вінок», а ось його яскравий відповідник – наприклад павун, чільце, капелюшиння чи інший тип урочистого вінка – поставлять і закріплять зверху. Тобто той віночок, який виконує оберегову роль, насправді захований від чужого ока, яскравий же символічний відповідник виставлений для загального милування. Щоправда, і тут не без винятків – наприклад, за свідченням Галини Українець, яка записала відомості від своєї бабусі Минодори Марчук (1930 р.н.), раніше у Мамаївцях золочений вінок кріпили особливим способом до кодини під кутом (див. фото 1), такий тип подібний до румунського каркасного вінка «кап-ку-флорь». Він був доволі великого розміру, мав діаметр повноцінного вінка.

Як ми вже писали у попередніх дослідженнях, найпоширеніша обрядова роль урочистого вінка з ковилою – у ньому наречена та дружки запрошують на весілля. Проте зафіксовані й відомості про те, що у вінку з ковилою дівчина брала шлюб і це було незмінною традицією (наприклад, у Мамаївцях кодину знімали з голови аж тоді, коли молоду покривають наміткою чи хусткою).

То як же правильно? «Скільки сіл – стільки й обрядових приписів», - десь так можна сказати про принципи трактування обрядової ролі буковинського вінка з ковилою. А ще скільки сіл – стільки й варіантів називання вінка. Можна припустити, що в основі називання вінка – якась із відмінних ознак: кода (вказує, що це кульмінація, вершина костюма), кодина (підкреслено важливість стрічок у виготовленні вінка), павун (акцент назви – на каркасі, до якого кріпиться ковила), вінок з травою, трава (тут акцент на самій ковилі як певній родзинці етнообразу). Тобто варіант називання у кожному з сіл, де побутує вінок, базується на котрійсь із відмінних ознак вінка.

Дослідник-теоретик і майстер-практик Микола Шкрібляк констатує, що на жаль існує серйозна прогалина у структуруванні буковинських урочистих вінків з ковилою, адже кожен конкретний тип підпорядковується певній семантиці: «Зазвичай усі буковинські вінки мають в своїй основі пряму циліндричну форму, тим і відрізняються від вінків інших регіонів, окрім вінка, який називається капелюшиння, котрий віддалено схожий на продовгуватий капелюшок, повністю вкритий квітами. І ще є одна особливість: на цупку основу вінка знизу традиційно нашивають ряд маленьких срібних чи інших монет, далі пришивають вузьку золоту стрічку, а решту площини вінка умовно ділять на три частини (як тричастинна будова світу), тому тут могли бути і три ряди дрібних квітів (в кольорах характерних для буковинської вишивки), і три ряди нанизаних з бісеру силянок (ґердаників), так дехто називав і цілий вінок -ґерданик, або дві силянки та всередині сплетені дві вузькі стрічки в ромбічну композицію, поміж них вишиті бісером дрібні квіти чи завитки, де фон густо вкритий лелітками. Саме через цю загальну стрічкову структуру вінка і називають його кодами (стрічка - кодина). А ще вінок завершує, акцентує увагу на весь стрій, тому, як найвищу точку, і називають його кодою, кодиною. Завершуються такі вінки рядом квітів, які прикріплюються на верху цупкої основи. А вже ковила, попередньо очищена й складена та обмотана нитками в пучки, припасовується або по конусу вінка з його тильної сторони, або спереду по центру великим пучком. Такі вінки легко одягаються на голову, вони лягають над бровами дівчини рівно, тобто кругло виглядають з усіх боків».

Дещо інакше складається тип вінка з сіл Топорівці й Рідківці – його основа становить коронку до 6 сантиметрів висотою, нижня частина якої буде пришиватися до кіс дівчини, а у верхню частину суцільним пучком вставлять пучок ковили. Дослідниця Ярослава Кожолянко, котра є не уродженкою села Топорівці, а отже успадкувала знання про вінок з ковилою, детально описала специфіку складання вінка по-топорівськи: «Складаються «коди» із двох частин: коробки і самих «кодів». Коробка виготовляється на картонній основі в 5-6 см висотою та 8-10 см діаметром і обтягується з обидвох сторін темною шерстяною ниткою. За допомогою коробки головний убір прикріплюється до голови. Самі «коди» також виготовлені на картонній основі, лишень висотою у 6-7 см та діаметром 10-11 см, що обумовлено способом одягання їх зверху коробки. Картонна основа «кодів» обтягується з обох боків білою тканиною. Із зовнішнього боку тканину покривають два ряди штучних квітів, виготовлених з шовку та сухозлоті, причому нижній ряд складається із поодиноких квітів (15-18 штук), а верхній із квіток, згрупованих по 5 штук в букети («туфочки»). Саме завдяки цим букетам – «туфочкам» - головний убір набуває конусоподібної форми. Верхній край головного убору завершується пучками сухозлоті – «колосками» та рядом паперових квітів – «кучерями». Характерною особливістю «кодів» є їхня кольорова гама, яка представляє собою світлі м’які тони – «вмерлий цвіт». Обов’язково складовою частиною «кодів» є стрічки «кодинки», які пришиваються до щільної стрічкоподібної (поперечної) основи способом часткового накладання (як в «карабулі» та «дьорданику»). Але спосіб їхнього кріплення полягає в тому, що стрічки «кодів» прикріплюються шпильками не до коробки, як було у двох попередніх випадках, а до плечового одягу на спині. Інші складові частини «кодів» - подвійна широка стрічка, яка спадає на спину від основи головного убору до нижнього рівня «кодинок» та призібрана поперечна стрічка, що кріпиться до навушних прикрас, - доповнюють «коди». Завершують головний убір три букетики квітів, прикріплені до волосся по одному посередині та по боках голови зі сторони потилиці. Головний убір «трава» є продовженням «кодів» - по суті, це ті ж «коди» (часом саме ця назва й переважає), лишень зі стеблами трави ковили. Близько 100 пучків ковили пришиваються в кілька рядів по спіралі на картонну основу довжиною до одного метра, далі закручуються у щільний рулон, обшиваються тканиною і вставляються у верхню виїмку кодів» [1].

Про тонкощі збирання вінка-павуна по-рідківськи детально розповідає майстриня Галина Вівчарюк і це можна прочитати у нашому дослідженні «Вінок з ковилою: обрядова семантика та міжкультурні взаємовпливи».

Особлива доля мамаївської кодини. Про це нам розповіла майстриня-реконструкторка, колекціонера старожитностей і краєзнавиця Галина Українець, уродженка буковинського села Мамаївці. У колекції пані Галини – понад сотню історичних світлин, на яких можна роздивитися як мінімум два типи мамаївського вінка з ковилою (кодини): закритий циліндричний вінок з ковилою на верху і об’ємний вінок, подібний на румунський «кап-ку-флорь» (на циліндричну основу закріплюється золочений вінок під кутом).

Галина Українець закохалася у мамаївську кодину, коли п’ятирічною дівчинкою побачила старі світлини. Незвичний, та навіть екзотичний вінок привабив майбутню майстриню. «Це була моя дівоча делікатна мрія, - розповідає пані Галина. – Я ще не знала тоді, що усе життя присвячу тому, аби мамаївські одягові традиції представити на загал, аби про них знали. Бо колись ковилу на цю кодину (якщо ми говоримо про початок ХХ століття), везли з території сучасної Миколаївщини. І так як коралі цілий маєток могли коштувати, так і ковила – наприклад, як одній дівчині в родині треба такого вінка, то пів телятка за ковилу тато має віддати, а як він дві доньки-відданиці має – то й цілого бика. Ковила вважалася дуже статусною, не кожна дівчина мала честь убратися у такий вінок. Це був такий гонор, така пишність…І що ви думаєте – прийшли московити, заборонили нашим людям ковилу класти на вінок. Чим вона їм там шкодила – не можу вам сказати, але поступово-поступово і ковила з весіль пропала.. Але в нас у традиції часто бувають «таємні кишеньки». В нас такою «кишенькою» є Маланка. Мамаївська Маланка має таких персонажів – Молодий і Молода. Молода в кодині, а Молодий на капелюсі має дзеркальце і пучок фарбованої ковили. Це отой символ весільних традицій, який в нас знищила недружня влада. Чого в Маланці не знищили, спитаєте ви? По-перше, пробували. Я маю світлини 50-х, 80-х років з Маланки нашої, і точно знаю, що вбирали кодину, але і знаю, що наших людей за Маланку і в відділки закривали, і судили, а вони все рівно збиралися потихо. І ще таке – в Маланці ковилу не дуже пантрувала влада, бо це ж ніби комічна традиція, вона ж ніби на сміх все показує. Молодий і Молода обов’язково є в «головній партії», тобто провідному з усіх маланкарських гуртів, і вони вирушають у свою процесію з трубами. Особливої величі персонажу Молода надає саме кодина – вона для маланкарського дійства перебільшена, видовжена – для яскравості. Отак і зберегли, завдяки Маланці».

Самі персонажі Молодий і Молода у мамаївському варіанті Маланки – делікатні, ґречні. Вони звісно жартують, але гумор їхній особливий. А ще вони ретранслюють з покоління в покоління прадавню традицію запишнювати голову молодих дівчат нефарбованою ковилою, а хлопців – фарбованою. У живій весільній традиції села Мамаїівці (дівування, заручини, запрошення на весілля) вінок з ковилою на жаль, вже історія – практично не має живого побутування. А ось Маланка історію традиції взяла собі за яскраву метафору часу і успішно транслює з покоління в покоління, всупереч усім заборонам.

Від липня 2023 року елемент «Буковинський урочистий вінок з ковилою» рішенням експертної ради при Міністерстві культури та інформаційної політики України внесено до Національного переліку нематеріальної культурної спадщини. Це виразний етномаркер Буковини, який з одного боку – дуже виразний, а з іншого – гранично тендітний і потребує збереження та охорони.

І особливо тішить те, що цей красивий шляхетний вінок і надалі представляє Буковину на етнографічній карті України і засвідчує її високу народну культуру.

Іванна СТЕФ’ЮК – завідувачка науково-методичного відділу

дослідження та популяризації традиційної культури

Буковинського центру культури і мистецтва,

кандидатка філологічних наук,

кураторка етнографічного проєкту «Спадщина»

ФОТО:

Фото 1 - родина Рураків, село Мамаївці. Фото з колекції Галини Українець.

Фото 2 - весілля Євгенії Товстюк (Лагодин), село Мамаївці, 1934 рік. Фото з колекції Галини Українець.

Фото 3 - Маланка-бунтарка в радянські часи в селі Мамаївці на фоні символічного надпису "належить народу". Фото з колекції Галини Українець.

Фото 4 - Маланка в Мамаївцях. Фото з колекції Галини Українець.

Фото 5,6,7 - Сучасна Молода в кодині, персонаж з Мамаївської Маланки. Світлини Галини Українець.

ДЖЕРЕЛА:

1. Кожолянко Ярослава. Буковинський традиційний одяг. – Чернівці-Саскатун, 1994.

2. Стельмащук Галина. Українські народні головні убори. - Апріорі, 2018.

3. Стеф'юк І. І. Вінок з ковилою: обрядова семантика та міжкультурні взаємовпливи [Електронний ресурс] /Іванна Іванівна Стеф'юк //сайт Буковинського центру культури і мистецтва. – 2023. – Режим доступу до ресурсу: http://bukcentre.cv.ua/index.php/tradytsiina-kultura/zvychai-ta-obriady/6205-vinok-z-kovyloyu-obryadova-semantyka-ta-mizhkulturni-vzayemovplyvy.html

4. Стеф’юк (Олещук) І. І. Віхи родинного і родового обрядового коду у романі-трилогії Іллі Киріяка «Сини землі». Офіційний сайт Буковинського центру культури і мистецтва. 2020. 10 квіт. URL:http://bukcentre.cv.ua/index.php/tradytsiina-kultura/zvychai-ta-obriady/4494-vikhy-rodynnoho-i-rodovoho-obriadovoho-kodu-u-romani-trylohii-illi-kyriiaka-syny-zemli.html