ВІНОК З КОВИЛОЮ: ОБРЯДОВА СЕМАНТИКА ТА МІЖКУЛЬТУРНІ ВЗАЄМОВПЛИВИ

«Вінок, що рухається» - так можна сказати про пишний дівочий убір рівнинних сіл Буковини, вінок з ковилою для дівчат на виданні. Його одягали раніше на велелюдні танці, загальні свята (наприклад, січові представлення), в таких вінках дружки і наречена йшли запрошувати на весілля. Вінок з ковилою - один із найупізнаваніших буковинських одягових маркерів. Назви його різняться (залежно від форми вінка чи середовища побутування): «вінок з павунáми», «кода», «кодина», «павун», «Боже тіло», «вінок з травою». Десь «кодою» називають частину вінка зі стрічками, а десь – цілий вінок.

Як можна побачити зі старовинних світлин кінця ХІХ-початку ХХ століття та архівних описів, такий вінок саме як урочистий побутував на території Оршівців, Стрілецького Кута, Вашківців, Кіцманя, Онута, Заставни, Рогізни, Садгори, значно пізніше він прийшов до сіл Остриця, Цурень (70-ті роки ХХ століття), зараз всього 4 села Чернівецької області зберегли живу традицію виготовлення і носіння жіночих вінків з ковилою – це Рідківці, Топорівці, Магала (всі три села належать до Магальської громади), рідше дана традиція трапляється у Чорнівці.

Фото початку ХХ століття, Кіцманщина. Авторство фото невідоме		с. Топорівці, Чернівецького району. Фото з сайту Новоселицької РДА

Цілу дівочу процесію у вінках з ковилою бачимо на світлині «Процесія з Буковини на вулиці в Відні. Урочистості з нагоди святкування дня народження цісаря Франца Йосифа І». Фото зроблене у 1908 році, автор знимки Josef Löwy.

Вінки з ковилою зараз на Буковині виготовляє всього кілька майстринь, одна з них – рідківчанка Галина Вівчарюк - погодилася провести два публічних майстер-класи і детально розповіла про значення вінка з ковилою. Галина Вівчарюк зазначає, що у Рідківцях та Топорівцях є суттєва різниця між вінком з травою (дівоцьким вінком) і шлюбним вінком нареченої: «Займаюся цими віночками десь приблизно 15 років. Коли моя внучка підросла і я подивилася уважно до вінка, то зрозуміла, що я можу і сама його зробити. В нас такий вінок з травою вдягає молода, коли йде кликати гостей своїх. А в неділю, на саме весілля, вона вбиралася все так само – сорочка, рікля (спідниця), лиш траву вже цю не кладе а зверху на коронку кладеться такий вінок, аж на лоба спускається, ну ніби під кутом. То кликати як вона йде – на коронку спеціальну кріпиться трава, а як вже заміж іде – то трава забирається, а ставиться вінок під кутом звичайний круглий. Моя Анна вінчалася у такому вінкові і він у неї зберігається за склом образа, ікони. І от якщо траву чи навіть оцю коронку, павун тобто, вам ще позичать, то вінок – це особисте, це ніколи і нікому не зичиться» [4].

Вінки Софійського повіту (Болгарія)

Близький родич буковинського дівочого вінка з ковилою – у Болгарії. Причому, в Софійському повіті це також не весільний, а саме дівоцький вінок (особливо виразно це видно у весняному обряді лазарування (дівочий обряд весняної посвяти дівчаток з дитини в юнку), болгари відзначають його за вісім днів до Великодня. Дівчата в урочистому барвистому вбранні обходять обійстя земляків, співаючи їм лазарських пісень, і згідно з народною традицією, саме побажання юної невинної дівчини в цю пору має особливу силу. «Вбрання дівчат-лазарок строкате, яскраве, пишне і дуже близьке до вбрання нареченої, що свідчить про очікування швидкого весілля. Поверх майстерно пов'язаних спідниць і фартухів блищали ремені з важкими срібними пряжками на поясі. Голови лазарок прикрашені вінками з квітів, стрічками, намистом і м'якою травою. Обов'язковими для вбрання лазарок були і в’язанки з монет, які створювали звуковий ефект у танці » [3]. Під «м’якою травою», очевидно, тут слід розуміти саме ковилу.

В українській традиційній культурі, як і болгарській, вінок асоціюється з дівуванням. А тому негласний припис казав: якщо в родині є кілька дочок, до найпомітніше і найпишніше має квітчатися старша (щоби швидше сподобалася і швидше вийшла заміж). Наявність пишного вінка на голові дівчини означає, що вона або чекає сватів, або вже й заручена.

Як розповіли нам у селі Остриця (село поблизу Чернівців, у якому поєднані румунські та українські традиції), вінок з ковилою «зайшов у моду» тут орієнтовно в 70-х роках, і ці вінки, як правило, замовляли в Магалі у майстрині. Традиційний припис щодо його носіння подібний: у такому вінку наречена також тільки запрошує на весілля. Якщо сам каркас у Рідківцях називається «павун», тов. Остриці – «кап-ку-флорь», що в перекладі з румунської означає «голова в квітах».

Фото острицьких наречених у вінках з ковилою. Фото надала Валерія Міґаєсі

Кап-ку-флор і традиційний весільний вінок  села Остриця

Місцева жителька Валерія Міґаєсі не вважає себе майстринею з виготовлення традиційних вінків, але технологічні тонкощі знає і якщо би потрібно одягти наречену за всіма канонами – залюбки збере. Пані Валерія розповідає: «От зараз дівчата кажуть «дєвішнік» - раніше його так само збиралися наречена з подружками, але так не називали. Молода вбирає на голову «кап-ку-флорь» у цей дівич-вечір. «Кап» - це голова, «флор» - квіточка. Це паперовий, картонний циліндр, прикрашений квітами по боках, а нижній ряд з монетками. Його одягають зверху на голову і від нього вниз аж до подолка – три довгі атласні стрічки. Дві червоних переважно і одна рожева. І оце перше, куди наречена вбирає «кап-ку-флорь». А ще за тиждень до весілля молоді йдуть до церкви сповідатися і причащатися. І тоді наречена, яка вже заручена, теж іде в церкву в ньому. І от ще коли – от ти наприклад засватана, вже є дата весілля, і тебе запросили до когось на весілля. Ти можеш одягти кап-ку-флорь, бо ти майбутня наречена».

Шовкову траву, ковилу острицькі дівчата використовували для вінка у 90-х, ранніх 2000-х, зараз же ця традиція дещо пригасла. Як і в Рідківцях та Топорівцях, в сам день весілля на каркас-підставку (яка тут називається кап-ку-флорь), одягається під кутом звичайний круглий вінок, який згодом буде реліквією і його зберігатимуть на кілочку на стіні.

Дослідниця Ярослава Кожолянко у праці «Буковинський традиційний одяг» (Чернівці-Саскатун, 1994) дала вичерпний покроковий алгоритм і пошиття каркасу, і зашивання самої ковили в урочисту конструкцію. Дослідниця зазначає, що пучки ковили у вінок кріплять так, аби їх можна у будь-який момент вийняти, і причина на те практична: «Аби запобігти можливому загоранню головного убору, а разом з ним і волосся людини, ковилу кріплять таким чином, щоб у разі небезпеки її можна було швидко висмикнути із головного убору [1].

Через рідкісну сировину - степову рослину ковилу - такі вироби доволі дороговартісні, адже більшість майстринь закуповують готову сировину з-за кордону (в основному, українські онлайн-крамниці сухоцвітів пропонують ковилу італійського походження).

«Цю ковилу на вінку я би порівняла з самою дівчинкою – трава дуже ніжна на дотик, шовкова практично, як дівчинка – лагідна. Вона дуже вразлива: сильний вітер чи необережний рух – і все посиплеться. І разом з тим це така пишність – ти ідеш кликати на весілля, а у тебе на голові вінок рухається від травневого вітру і танцює собі. Ти в цьому вінку не зможеш іти сутулою чи сумною – він як шовкова корона. Він навіть краще, як корона», - розповідає Галина Вівчарюк.

У 2019 році буковинський урочистий вінок з ковилою внесено до обласного переліку нематеріальної культурної спадщини. Йому присвячено немало заходів Буковинського центру культури і мистецтва, Чернівецького обласного краєзнавчого музею, етногалереї «Спадкоємці» з Галиною Українець, цей вінок «оживлюють» авторські виставки та перформанси майстринь Дарії Стасюк та Діани Новак, він проживає яскраве життя і як доповнення до професійних модельних образів (Ірина Житарюк, Уляна Маляр, Іванна Герасимчук). А головне – що цей вінок є правдивою живою буковинською традицією. Рідкісною, винятковою, традицією для обраних – але все ж.

Іванна СТЕФ’ЮК – кандидатка філологічних наук,

завідувачка науково-методичного відділу

дослідження та популяризації традиційної культури,

кураторка етнографічного проєкту «Спадщина»

Буковинського центру культури і мистецтва, письменниця

ДЖЕРЕЛА

1. Кожолянко Ярослава. Буковинський традиційний одяг. – Чернівці-Саскатун, 1994.

2. Стельмащук Галина. Українські народні головні убори. - Апріорі, 2018.

3. У Болгарії святкують Лазарів день. – Точка доступу: https://ukr.bg/shche/tsikavo/2615-u-bolgariji-svyatkuyut-lazariv-den

4.Експедиційні матеріали проєкту «Спадщина» БЦКМ.