ХІД КОНЕМ ПО-КОМАРІВСЬКИ: СПОГАДИ БАГАТОРІЧНОГО КАЛФИ ПЕТРА ГЛАДЧУКА
- Деталі
- Створено: П'ятниця, 02 січня 2026, 13:39
- Категорія: Звичаї та обряди
Я не знаю, як одним словом сказати, яке моє життя. Музика хіба – бо 60 років мого життя з 80-ти з чимсь – то музика, - так починає свою розповідь Петро Гладчук, багаторічний калфа маланкарський (лідер гурту), калфа празниковий (організатор храмового свята), керівник капели традиційних музик. Про комарівських музик, капелу Петра Гладчука, слава йшла в сусідні села і навіть через Дністер на Поділля. Каже: жарти і музика – то частина його вдачі. І так було змалку, таким вродився.
Одна із перших і найулюбленіших його традицій – Маланка, і вона в Комарові вирізнялася з-поміж сусідніх. Тут головний персонаж єдиний – Кінь, він одягнений у каркасний костюм. З ним гурт парубків співає (до 10 чоловік) і з ними же ходить оркестр. Маланкарських гуртів у селі було кілька, і кожен гурт водив свого Коня. Найстарший з них (за обрядовою ієрархією) – чорний. І Петро Гладчук танцював саме таким чорним Конем. На роль Коня обирали того парубка, який найкраще танцює. Ходили від хати до хати у ті оселі, де є дівчата, а до решти господарів – уже за їхнім запрошенням.
Петро Гладчук згадує: «Я наймав музику, аби нашу Маланку було май чути. Ми доходим до воріт, музи́ки грают марш – чисто так, ніби на весіллю, а відтак ми урочисто входимо на подвір’я. Ото є наш такий хід Конем. Коник має такий каркас навкруг себе, і дзвоники. То як він піде гопака – дзвенітиме дуже.
Ото маланкарі ухо́дя в хату, а як не містя́са, то на подвірю. Їде́н (і він стає в центрі) заспівує:
«Мала нічка петрівочка,
Не виспаласа Маланічка.
Шовки пряла, кедри ткала,
Та й до матечки висилала».
А потім господарі чи їхня донька дають коляду: це миска з солодким, зверху їден чи два колачі, і на колачови гроші. І цей, що взяв у руки, проказує:
« - Пасемці-хлопці!
А всі: Ми се чуєм!
- Дарує нас господар, господарка, сим даром Божим колачом.
Який се колач білий пшенишний,
Такий наш господар чесний, величний.
Перед панами, перед сударя́ми,
Перед церковними, перед духовними,
І перед нами, колідниками.
- Всі хлопці: А нам – подай, Боже!»
Що цікаво, у Комарові, як видно з величального тексту, маланкарів називали колядниками (очевидно за аналогією і близькістю дат святкування), та і віншування нагадують колядницькі.
Загалом образ Коня як центрального маланкарського персонажа присутній у багатьох селах Чернівецької області – Горбове, Петрашівка, Тарашани, Остриця, і комарівський варіант має свої особливості. У Шебутинцях костюм коня також каркасний, але має свою специфіку: це конструкція, яку одягають на себе двоє рослих чоловіків, і вони танцюють новорічний танець «Віль», благословляючи на щасливий новий рік.
А образ коня у традиції – один із найшляхетніших і найсвітліших. Коня зображують біля Дерева Життя, коня раніше буковинці запрошували на весілля і новосілля першим зайти і благословити простір (так, як зараз запрошують першими прийти найуспішніших господарів), з конем проводять обряд засівання (село Вістря на Тернопільщині), знає новорічне водіння Коня і Волинь (наприклад, село Гута-Боровенська), там Кінь виконує обрядовий танець і благословляє простір на чотири боки.
Комарівський Кінь – «майстер танців», і для парубків того покоління найпочеснішим було, якщо їм довірять таку роль. Самі каркасні костюми передавалися від старших молодшим. І довгий час це було дуже почесно, але прийшов такий час, коли стало небезпечно. Петро Гладчук згадує:
«Ну по-різному було, але в радянські часи як піймають з коником – то нищать зразу. Аби не мав з чим ходити, отой костюм нищать. І ото я раз іду Коником, і чую – облава на нас. А то така ожеледа – як скло. Та й я ту «спідничку» (ну ряднина, яка накриває каркас) піднімаю, та по льоду – чисто як на ковзанах. Чорта з два, - думаю, - ви мене зловите. І вже я на тому боці і лиш чую: «Ну, Гладчук, чортяка ти рогатий!». А здогнати мене ж не можуть. То я звідти їм голосно щедрую, аби ще більше розсердити. Таку натуру мав, та й що зробиш».
Петро Гладчук каже: якщо вродитися з такою вдачею, яка вміє покерувати, аби усім було весело – то така людина рано чи пізно опиниться або в Маланці, або весільним музикою стане, або весільним старостою, або храмовим калфою, або.. все в одному. І цьому дуже важко навчитися, бо то є характер.
Іванна СТЕФ’ЮК – кандидатка філологічних наук, кураторка етнографічного проєкту
«Спадщина» Буковинського центру культури і мистецтва
Фото з архіву Петра Гладчука.
Щиро дякуємо за організацію експедиції директорці Кельменецького центрального будинку народної творчості та дозвілля Аллі Ілаш.
Корисні посилання:
- Водіння коня, село, село Гута-Боровенська Волинської області: https://www.facebook.com/reel/903724328748900
- Петрашівська маланка з Кониками: https://www.ukrainer.net/malanka-v-petrashivtsi/
