ЦУКРОВІ ПИСАНКИ ТА УКВІТЧАНІ ГОЙДАЛКИ – ДЕЯКІ СПОСТЕРЕЖЕННЯ ЗА МІСЬКИМИ ВЕЛИКОДНІМИ ТРАДИЦЯМИ

Міські традиції відзначення Великодня – якими вони були 50, 100 років тому і чи різнилися від сільських? Відповідь на це запитання частково можемо знайти у краєзнавчій, частково – у художній літературі минулого століття, а ще немало цікавого розкажуть кулінарні збірники початку ХХ століття. Якщо говорити про духовну складову свята, то перша традиція (спільна як для міста, так і для села) – відвідання всією родиною храму, ця подія вважається однією з найбільш урочистих у році, відповідно кожен в міру своїх можливостей намагається на великодню службу прийти одягненим якнайкраще. Це не означає, що це єдине відвідання храму за рік – але воно найбільш урочисте.

У цей день прийнято займатися благодійністю. В традиційній культурі буковинських сіл благочинний поминальний обрядовий дар називається поманою і може даватися хлібом, писанками, грошима, святковою їжею, великоднім кошиком тощо. Для міської культури властиве запрошення бідних та сиріт на великодній обід саме з благодійною метою. Зрештою, ця традиція притаманна не тільки Буковині – пригадаймо один із хрестоматійних віршів Тараса Шевченка «На Великдень на соломі», в якому розповідається, як діти вихваляються святковими обновками (адже майже усім дітям батьки справили нову одіж до свят). І тільки дитина-сирота обновок не мала, єдиний подарунок, який їй дістався – це благочинний обід в домі у священика.

Дослідниця Тетяна Дугаєва проводить на перший погляд несподівану паралель: між великодніми традиціями благочинності містян та відкриттям дитячого шпиталю: «Великдень 1910 року в Чернівцях був ознаменований пам’ятною благодійною акцією – відкриттям дитячого шпиталю. Відтоді цими святковими днями добра і милості чернівецькі часописи не проминали розповідати про традицію відвідувати дитячу лікарню з великодніми кошиками й пригощати малечу писанками та солодощами. Подарував містянам цю радість Пасхи чернівчанин, відомий меценат Герман Фішер, чиїм коштом були споруджені лікарня й пам’ятник «Милосерця» [1].

Щодо самої атрибутики і дати Великодніх свят – то вони дуже різняться залежно від того, про яку національну спільноту ми говоримо. Іудеї, до прикладу, відзначають Песах дещо швидше, це свято ознаменовує вихід із єгипетського рабства. Ритуальним хлібом для свята Песах є маца – прісний спресований хліб. Його ще називають «гіркий хліб свободи». Чернівчанка Станіслава Жутовська, котра сповідує юдейську духовну традицію, розповіла нам: «Маца складається тільки з муки і води, без дріжджів. Як каже історія цього виробу, коли наші предки виходили з Єгипту, то не було часу чекати, поки зійде хліб, тому його робили саме таким. Це як коржики, спресовані хлібні пластини, дуже швидкі у приготуванні – відколи мука зустрілася з водою і до моменту обсмажування на сковорідці не має пройти більше, як 18 хвилин. Маца є найважливішим компонентом урочистої пасхальної трапези «седер». За розповідями моїх покійних тата та бабусі, в Чернівцях в 1950-1970-х роках євреї вимушені були ховатися з мацою. Були місця, де її пекли та продавали під покровом ночі. Також в синагозі на Лук’яна Кобилиці можна було отримати мацу. Дітям заборонялось розповідати в школі, бо це могло бути дуже небезпечно, зберігали її в білих наволочках, в ті часи за виготовлення і продаж маци можна було потрапити за ґрати. Та попри всі заборони і небезпеку кожна єврейська родина мала на свято Песаха мацу. Зараз ми отримуємо мацу в єврейських громадах або синагозі і нікому не потрібно ховатися».

Римо-католицька духовна громада відзначає Вельканоц (з польської – Велика ніч), і тут можна також говорити як про спільні, так і притаманні суто цій спільноті традиції. Наприклад, як і іудеї, римо-католики перед урочистою трапезою споживають прісні хлібці – називаються вони у римо-католиків opłatek (облатки). Такі ж хлібці споживаються і на різдвяні свята і ознаменовують собою Тіло Христове. Проте це не єдиний обрядовий хліб на великодньому столі – паски, бабки, мазурки також присутні.

Греко-католицькі і православні християни відзначають Великдень найпізніше з перерахованих громад. Ці громади освячують як класичні паски (дора, «рогата паска»), так сирні паски, так бабки з білою поливою, міщанські паски та іншу великодню випічку.

Чи пекли у місті паски? Доволі дражливе запитання і воно, мабуть, співвідносне з кожною конкретною родиною персонально. Адже хтось купував паску чи бабку у кондитерській крамниці чи замовляв у доброї майстрині особисто, хтось же вишуковував екзотичний рецепт перепису, яким можна приємно здивувати гостей. Як свідчить книжка Зеновії Клиновецької «Страви й напитки на Україні» (1913), є підстави говорити про типологію великодньої аристократичної випічки -  паски житня, звичайна, козацька, мазовецька, міщанська (папушник), канонірська, мокринецька, південна, подільська, родзинкова, столітня, швидка, сирна, запечена, з шоколядою, снігова, чигиринська…». Доволі популярними були паски та бабки з прянощами. З рецептами цих виробів можна ознайомитися за посиланням [2].

Чимало кулінарних традицій Буковини та Покуття вміщено у книжці «Як добре й здорово варити» Олени Кисілевської. У цьому цікавому збірнику – переписи від Ольги Кобилянської, Ольги Дучимінської, Юлії Макаревич та багатьох інших.

Вартує уваги також праця Осипи Заклинської «Нова кухня вітамінова». Міщанську паску з цієї книжки спекла для своєї родини художниця і дослідниця української випічки Галина Команяк-Вінтонів (фото 4).

Гарним візуальним свідченням великодніх традицій галицьких міст є роботи художника Осипа Куриласа, наприклад його малюнок «Христос воскрес!», який став основою поштівки «Українська преса» у 1938 році у Львові. На поштівці – діти у вишитих сорочках, а біля них паска по-міщанськи та білоголова бабка з поливою (хоча багато кому видається, що бабок у нас споконвіку не було, і біла полива на ній – «ворожий слід»..

Виразна замальовка Великодня у місті зображена в етюді М. Чорноморця «Великодній сон дитини» (1894): «Слухняна дитинка міцно заснула. І сниться їй, ніби то настав уже Великдень. Вона дома. Усе навколо так гарно, все блищить, сяє. Тато й мати дали їй гарні й коштовні дарунки, а мати до того ще подарувала гарну-гарну писанку, зроблену з цукру (сахарю): біла чисто, з червоними й блакитними квітками, а в середині, коли подивитися у невеличке скло, що вправлено з одного кінця, – побачиш малюнок, як Христос воскрес. Усі її цілували, пестили. Розговівшися мати повела її гуляти на вулицю, на майдан, показати, як люди святкують Великдень. Ось вона на великому майдані, навколо гойдалки, ятки з ласощами, музики грають. Людей повен майдан, всі повбирані, всі веселі: он, в однім місці обіймаються, христосуються, у другому – невеличка купка людей простує вздовж майдану з музикою, я попереду молодий парубок завзято садить гопака, там знов парубки з дівчатами посідали на гойдалку й гойдаються. Скрізь галас, регіт, аж лящить!» [3].

Так, направду одна з найцікавіших атракцій для молоді минулого століття – це орелі (гойдалки). У великодню теплу пору молодіж також збиралася на січові свята з танцями, акробатикою, фізичними вправляннями та вишколом. Великдень як у селі, так у місті ознаменовував собою (окрім першочергових сенсів) ще й початок правдиво теплої пори року, а це у поєднані з закінченням посту означало ширші варіанти організації дозвілля.

Як відзначали чернівчани Великдень на кінці ХХ століття? Культурна діячка Любов Добровольська в цю пору з особливою теплотою згадує свою бабцю Еріку, котра була дуже елегантною жінкою і, здається, мала власну таємницю того, як добротний кремовий костюм поєднати з хустиною високого вив’язу – так, щоби це було справді красиво: «Я з дитинства могла порівняти, бо одна моя бабуся (Елеонора) жила в селі, інша ж (Еріка) – у місті. Бабця Еріка  коли несла кошик святити – вона брала його як редикюль: він був дуже компактним, їжі для освячення за принципом «всього потроху», і вона була завжди красивою, хоч жили ми скромно. У бабки Елеонори був завжди великий пишний кошик з букетом пахощів. І я не можу сказати – котрий кошик кращий, «міський» чи «сільський» - вони просто абсолютно різні і кожен цікавий по-своєму. Великодню випічку бабка Еріка завжди купувала, і робила це заздалегідь. Я пригадую бабусю – її світлий образ, високу хустину (здається, так шляхетно носити хустку могла тільки вона), і акуратний маленький кошичок».

Подумалося ще про таке: коли говоримо про великодні традиції села чи міста 100, 50 років тому, уявляється багато чого у романтичному фільтрі – красиві предки з вишуканим побутом і багатими обрядовими приписами. А якщо хронологічно – це часи Першої, Другої світових воєн, напівголодного міжвоєння, відтак «суворі 90-ті».. Тільки ось за естетикою опису це не відразу і помітиш. Бо оця вроджена риса українців у складні часи творити красу – вона зачаровує і трохи відволікає від хронології. Згадалося, як повернувшись у повоєнний Снятин без засобів на існування і зі смертельною втомою, аристократична пані Наталія Семанюк влаштовувала салони галицької кухні з вермішелевою запіканкою і французьким печивом. Це лише подрузі Ользі Дучимінській вона зізнається, що вишуковує на свята такі рецепти, де би з мінімум продуктів можна отримати велику кількість ласощів «на всіх».  І що на Різдво подає цвібак на ялиновій гілці (як навчила сестра Марія), аби всі бачили, який він гарний, і не звертали уваги, що малий розміром... І що вона записує кожну витрату так, ніби це її останні гроші… А для всіх інших вона – вродлива міщанка у капелюшку, будинок якої пахне цинамоном і свіжими книжками. 

Іванна СТЕФ’ЮК – кандидатка філологічних наук,

завідувачка науково-методичного відділу дослідження

та популяризації традиційної культури БЦКМ,

кураторка етнографічного проєкту «Спадщина» БЦКМ,

старша наукова співробітниця Снятинського

літературно-меморіального музею Марка Черемшини

ДЖЕРЕЛА

1. Дугаєва Тетяна. Монумент Милосерця. – Версії, 2022, 23 квітня.
2. Паски (житня; звичайна; козацька, мазовецька; міщанська; (папушник) канонівська; мокринецька; південна; подільська; родзинкова; столітня; швидка; сирна; запечена; з шоколядою; снігова чигиринська) // Клиновецька Страви й напитки на Україні. — Київ — Львів. 1913 р. — С. 124—127. Електронна версія джерела: https://www.uacookbook.com/search/label/%D0%BF%D0%B0%D1%81%D0%BA%D0%B8
3. Чорноморець М. Великодний сон дитини. - Дзвінок. 1894. - Ч. 8. - 20 цвітня.
4. Паска // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Буенос-Айрес, 1962. — Т. 5, кн. X : Літери Ол — Пер. — С. 1308. — 1000 екз.

ІЛЮСТРАЦІЇ:

1. Осип Курилас «Христос воскрес!», 1938
2. Adam Setkowicz, Dziewczyna w stroju ludowym. Pocztówka wysłana 11 kwietnia 1936 roku, zatytułowana „Wesołego Alleluja”. Wydawca: Polonia Kraków.
3. Великодня листівка початку ХХ століття
4. Паска міщанська з переписів Осипи Заклинської. Робота Галини Команяк-Вінтонів
5. Старовинна великодня листівка