ДВА КОШИКИ І РИТУАЛЬНА ТРАПЕЗА: ЩО ЦЕ ЗНАЧИТЬ ДЛЯ БУКОВИНЦІВ

Великодні свята поєднують у собі відразу кілька сенсів: відродження (воскресіння) Світла, у християнській духовній традиції - воскресіння Ісуса Христа, прославляння весни і її пробудження (це добре відображено у великодніх іграх біля церкви та у веснянках), а також один із ключових смислів – пошанування предків і молитовне та офірне спілкування з ними. Про вшанування предків «нагадують» горянам діти-вогники, котрі приходять у середу та четвер напередодні Великодня і повторюють: «Грійте діда! Дайте хліба», цей звичай називають «ходити у кукуци». Господарі, до яких приходили «вогники» , мають згодом розпалити велике багаття «за дідову душу», по суті це – велика свічка від землі до неба…Напередодні Великодня також прийнято ретельно прибирати на могилах предків, прикрашати поховання свіжими рушниками, вінками тощо. На сам же Великдень (відразу після служби) буковинці відносять на могили по одній писанці і кусневі пасочки, «аби душа також дізналася, що Великдень». На перший погляд така дія здається наївною, адже нетілесна душа начебто не потребує земної їжі, але тут ідеться саме про зв’язок – аби душі «споживали» ту їжу, яка символізує собою Великдень, адже в цю пору застілля мають ритуальну символіку – кожна страва має свій зміст. Отже живі діляться символічними атрибутами з рідними душами – з тими, кому хочуть «вділити» свята.

У деяких селах Буковини (наприклад, Остриця, Клішківці) можна побачити великоднє трапезування на могилах, коли родина розділяє символічно усю великодню їжу «на живих і мертвих», а не лише паску і писанки. Окрім Буковини, така традиція побутує на Слобожанщині (Харківська, Донецька, Луганська області), на Волині, Поліссі, на Прикарпатті (окремі села Верховинщини), і загалом до цієї традиції суперечливо ставляться. Але насправді варто зазначити, що і поминальна обрядовість як така, і форми її втілення є гранично делікатними та індивідуальними – те що для інших є частиною життя, для інших – украй дивно. Зазвичай приходять «накривати грібки» в той же день, коли ці могили освячує священик (у понеділок чи вівторок після Великодня).

Традиція поминальної трапези має глибокі історичні корені. У цьому ключі хочеться згадати тризни на княжих могилах у знак найвищої шани покійному, а також інші згадки в літературі – пригадаймо праці Р. Ф. Кайндля, Г. Кожолянка, А. Мойсея про буковинські норми поминальної обрядовості. На Гуцульщині ритуальну трапезу на цвинтарі, точніше саму дію на її позначення, називають «накривати грібки».

Така традиція є не лише в українців, а й, до прикладу у румунів. Дослідник Антоній Мойсей зазначає: «Великодні моші (Мoșhi de Paștі) – це звичай, який практикувався на Страсну суботу та Великдень. Згідно з ним, люди відвідували могили померлих родичів та запалювали свічки. Заведено давати дітям або бідним людям за поману маленькі пасочки та крашанки, частувати один одного вином. У деяких місцевостях могили накривали килимами, скатертинами і влаштовували на них поминальні трапези. Могили обходив священик, кропив водою та обкурював ладаном».

Окрім великодніх ритуальних трапез, відомі також трапези на Провідну неділю, Трійцю. Знаємо цей звичай під назвами Радуниця, Проводи.

На символічному рівні великодній кошик як вмістилище обрядової їжі є дещо наближеним до столу, застілля. Тож в деяких населених пунктах Буковини зберігся цікавий звичай роздавати офірну трапезу (щоправда, не на цвинтарі, а перед церквою) саме у кошику. Про це нам розповіла очільниця ГО «Вишиваний дивотвір», дослідниця буковинських традицій Одарка Кучерява: «На Рогізні (зараз – мікрорайон Чернівців, колись – самостійний населений пункт. – Авт.) є така традиція: коли помирає людина, то перший Великдень після її смерті дають повний освячений кошик їжі тому, кому вважають за потрібне. Це можуть бути рідні, близькі – в кого як. Дається з вишитим покрівцем, свічкою – все як ся належить. От я наприклад іду до церкви і несу два кошики – один для того, аби принести світло Великодня своїм рідним у цьому світі, а другий – аби і ті, по той бік, знали, що я їх пам’ятаю… Минулого року я теж з двома кошиками ішла – я за сестру Наталку давала поману. Це для мене дуже щемко взагалі, уся Великодня пора. Бо моя мама померла у Великодню п’ятницю. Ховали ми її у суботу. І ось які всі запухлі від сліз, а кошики були злагоджені, бо традиція є традиція. Я складала, Іванко, в таких сльозах, що за сльозами паски не бачила. Прабабка моя померла у Великодній понеділок. Бабуся – взагалі за 15 хв до Служби Божої на Великдень…Я юною боялася цієї пори. Бо з одного боку це найбільше свято, а з іншого боку – я втратила найрідніших людей саме в цю пору… Щось на цьому світі є. Знаєте, скептики кажуть, що душі на тому світі не треба ні квітів наших, ні пасок, але…дещо у мене сталося. На першу Провідну неділю, відколи не стало мами, вирішила я їй відсвіжити віночок на могилі (хоч то ще мало часу пройшло, там ще все свіже з похорону було). Я вирішила мамі своїй зробити вінок у формі серця. Сталося так, що вінок я робила сама, тато і сестричка спали. І я нанизую – і в один момент я закам’яніла. Я виразно відчула, що вона – поруч.. І що вона все бачить. От я не повірю, що їм «там» нічого не треба ..»

У цю пору, коли вірячи понад усе чекають сходження Благодатного вогню, а відтак поспішають до церков, а згодом зі свяченим – по домівках, кожен дуже по-різному скаже про перемогу Життя над Смертю. Це будуть знаки на пасках, писанках, закодовані смисли веснянок біля церкви. Молитви у фронтових окопах. Щирі дитячі печива-кукуци, які здатні нагадати про вічне… Кожен скаже по-своєму. Тому великодня тема – це насправді глибоко особиста тема.

 Іванна СТЕФ’ЮК – кураторка етнографічного проєкту «Спадщина» БЦКМ,

завідувачка науково-методичного відділу

дослідження та популяризації традиційної культури

БЦКМ, кандидатка філологічних наук, письменниця