Великдень у еміграції: погляд на традицію крізь призму роману Іллі Киріяка «Сини землі»

1 2Цьогорічний Великдень буде не таким, до якого ми звикли. Тому можливо саме зараз найкраще дасться до роздумів одне зіставлення: якою була українська традиційна культура у період свого етнографічного розквіту і як вона стала розвиватися за океаном, привезена до Канади покутянами та буковинцями разом із запасами зерна. Чи завжди у людини були сприятливі умови для розквіту традиції? Навіть не так: чи були вони взагалі, адже від чогось людина втікала за океан…Роман Іллі Киріяка «Сини землі» дуже добре фокусує роздуми в такому напрямку. Бо писався українцем, вихідцем із Снятинського району село Завалля), який виїхав 18-літнім парубком, сам з нуля пройшов щаблі від чорноробочого та лісоруба до ректора інституту Грушевського. І цей чоловік 20 років збирав етнографічний та психологічний матеріал про перше покоління еміграції до Канади. Адже це вони – ті робінзони, які змогли принести свою Україну у вузликах землі і вишиванках у згортках. Як вони це зробили?

Мікросуспільство – компактне, але все ж дуже різнорідне, опиняється перед спільним викликом – освоєння Канади і розбудова там нового краю, фактично – нової соціальної реальності для себе. Згуртовані за трьома ознаками – походженням, місцем та причинами еміграції, кілька родин з Покуття ще перетинаючи океан зрозуміли: вони – надто різні. Хтось – багатший, хтось бідніший, хтось відкрита душа, а хтось – гордовитий, у себе в селі вони би ніколи, певно, не породичалися. Але відтепер їм доведеться жити разом.

Взаємна поміч одне одному, а ще – відпочаткове розуміння того, що церква та звичай мають так само жити поміж них, як і в старому краю – це те перше, що стає помітне при ознайомленні з героями роману «Сини землі» і те основне, за що читач поважає цих персонажів.

Традиційна культура представлена у прозі Іллі Киріяка доволі щедро: обрядові канони Великодня, Трійці, а також родильна, весільна та поминальна обрядовість, народна кулінарія і танцювальна культура, моральні норми та закони закладення житла – все це детально змальовується і навіть частково коментується самим автором. Перший виклик, який постав перед покутянами у Канаді – важкість, а то й неможливість відзначити важливі свята без церкви (яка ще не збудована) і без священника. Відповідно, коли людина знаходить спосіб відродити той обрядовий канон (з паскою, палінням вогнів, і обовʼязково – літургією) – вона відчуває відновлення порядку, гармонії. І навпаки –шляхом в нікуди є суспільство без духовного орієнтира та без збереженої традиційної культури.

Важливість церкви для становлення суспільності Ілля Киріяк вкладає в уста отця Димитрія, котрий спостерігає за українськими громадами різних провінцій і свої висновки озвучує назагал. Зокрема – це недовіра до священників, яка базується на інтуїтивному усвідомленні духовенства як соціального прошарку, що різниться від селян, а отже – є чужим. Окрім того, громади, що опинилися наодинці з собою (без священників-наставників) ризикують звести сенс розвитку тільки в фінансово-практичну площину. Проте громада, перед якою він висловлює такі острахи (роди Воркунів, Поштарів, Дубів) – насправді давно спраглі духовної традиції, такої звичної їм у старому краю. Адже в зображуваний період (кінець ХІХ-початок ХХ століття) людина відвідувала церкву мінімум раз у тиждень. Тому і не дивно, чому церква та духовність є невідʼємною складовою культури і розвитку. Промовистою є сцена роману «Сини землі», у якій громада на першій церковній службі імітує голосами церковні дзвони з Завалля (солодко пригадуючи собі, як в тому чи іншому місці служби звучали дзвони). Прикметно, що розуміння важливості церкви зберігається послідовно різними поколіннями синів землі: «Маєток можуть розтринькати, ну, можуть голови собі порозбивати за нього, а церква свята, громадська, буде нагадувати їм, що вони – люди» [с.110].

Прикметно, що духовно-традиційне відродження в громаді розпочинається на самих початках її становлення: тоді, коли на службу збираються спочатку в великій хаті, бо церква ще не збудована. Своїми силами громада також наймає учителя та священника, яких утримує – саме вони є провідниками у новий для них світ і разом з тим запорукою, що їхня оаза рідності (віра і традиція) будуть збережені і не піддадуться асиміляції. Про принципову важливість того, щоби духовними наставниками українців були саме їхні земляки, свідчить заява австрійського консула доктора Швіґела у вінніпезькому «FreePress» про потребу українських священників для українських поселенців у Канаді, на що редакція відреагувала схвальним коментарем. Матеріал датується 1910 роком […].

Як тільки людина освоюється – має можливість ходити на службу Божу, пекти великодні паски та освячувати їх з писанками, простір навколо перестає бути ворожим, а будень стає легшим: «Сонце з-за лісу визирало, мов велика Софіїна паска». Космогонічна паралель (порівняння великоднього хліба і Сонця) – невипадкове, адже, як відомо, на Гуцульщині та Покутті «рогата паска» символізує сонце, воскресіння сонця і навіть ознаменовується сонячним хрестиком посередині – сварґою. Більше того, давня традиція каже про те, що муку, із якої випікатиметься цей обрядовий хліб, перехрещують спеціальним «кучерявим хрестиком» - сварґою з воску, зовсім крихітних розмірів. До сьогодні традиція випікання пасок саме з використанням сонячних хрестиків збережена у селі Яворів Косівського району, що на Гуцульщині (хоча і не тільки там).

Великодній хліб – паска (пасочка) – є одним із головних атрибутів етнографічної складової великодньої традиції. Як же освячували паску у старому краю земляки героїв роману «Сини землі»? Відповівши на це запитання, ми знайдемо відповідь, чому паску порівнюють із сонцем і чому справжній Великдень мусить бути з паскою (про що памʼятає покутянин у еміграції): «Коли перша і найбільша паска садилася в піч – в домі мала бути благословенна тиша. Ні галасу, ні тим більше сварок чи пустощів, бути не могло. Вона велика – до 60 сантиметрів у діаметрі, і коли її витягли – то хатні парубки на ґанку салютують (стріляють з пістолів чи рушниць у небо, аби дати знати, що в них в домі вже зійшло сонце – паска спеклася. Перша і головна паска – «дорá» - вона найбільша за розмірами. На ній спочатку була єдина прикраса – хрест із пелюсточок тіста. А дещо менші розмірами – «рогаті» паски, вони щедро продекоровані символічним малюнком із хлібних фігурок. Чого паску називали «рогатою» - від прикрас, які також робилися із хлібного тіста. «Рогами» називається сонячний хрестик посередині. Інші елементи – «курунка» (мереживо), «зазульки» (чотири пташечки навколо хреста), а також «шишечка». До церкви святити несли якраз ту першу – велику із хрестом. А потім традиція змінилася: дорою стали називати просто першу паску, і декорувати її насічками і сонячними хрестиками. В деяких регіонах святять її цілою, в деяких дозволяється нарізати на шматочки. Як приходить час іти до церкви, то брав із собою ґазда відразу бесаги (сакви), і в одно вухо бесагів клав велику паску (дорý), а в другу – все за душу (менші пасочки, перепічки). Навіщо так багато брати пасочок, особливо – для чого потрібні менші? Адже можна освятити одну велику. Річ у тім, що менші пасочки господар має роздати перед церквою або бідним людям, або родині як поману за своїх померлих родичів. Він поважає свого предка, а тому турбується про те, щоби і він зустрів Великдень… Має господар з собою ще таку кобівку (кобевку) деревʼяну, в якій до 20 писанок, частина писанок по службі буде також роздарована разом із пасочками.», - розповідає заслужений діяч мистецтв України, етнолог Микола Шкрібляк.

1 6

Родина з випеченими пасками

у селі Тишківці Городенківського району.

Світлина Володимира Шухевича

 Що цікаво, розповідаючи про великодні свята, людина вживає фрази на кшталт «святити паску», «доричку святити», але не називає інші особʼязкові атрибути пасхального кошика – ні яйця, ні цибулю, ні хрін, ні сало чи сир. Хоча в побутовому мовленні часто можна почути «ходять святити яйця», як правило це висловлювання має негативне, саркастичне забарвлення, образливе для вірян.

- Посвітили-сте дорúчку (пасочку)?

- Ий, Бог поміг, ти й посвітила, - такі традиційні діалоги між господинями дорогою від церкви мають присмак ритуальності, оскільки незмінні з року в рік у такій ситуації.

Поширеною є і фраза «визирати, як свяченого», що означає довгожданність чогось. Адже коли до церкви іде, до прикладу, не вся родина, то ті члени родини, які залишилися вдома, з нетерпінням чекають приходу тих, хто був у церкві: вони принесуть «свячене» - тобто освячену їжу, і аж тепер можна розговітися, завершити постування.

1 7

"Рогата" гуцульська паска.

Село Космач Косівського району

Ще один (також прадавній, характерний переважно для Буковини) вид паски – сирна паска «на підлозі». Як дізнаємося з роману «Сини землі», покутська громада у Канаді зберегла обидва види автентичних пасок. А тут   важливо розуміти, що село Завалля, обрядові традиції якого письменник брав за основу, граничить із Буковиною і тому дуже багато міжрегіональних взаємовпливів, а сирну паску буковинці і тепер випікають в багатьох селах. Усе різноманіття великоднього дня змальовує Ілля Киріяк у деталях, за якими доволі повно можна скласти собі враження про традицію цього дня загалом: «Паски, паски, паски… Великі, менші, а всі з хрестом у калачі і сиром виповнені. Румʼяні, пригнічені, недогнічені, з кучерями, з хрестиками, стоять на білих рушниках, приперті до кошиків, до кобевок, до дійниць. А в тих кошиках, у тих кобевках, у тих дійницях сир і будз, і масло, і ковбаси, і солонина, і шинка, і писанки, і галунка,і яйця покроєні і цілі, і хрін, і чосник, і паска-дора покроєна» [с.61].

1 1

Сирна паска "сонечко у віночку",

або "паска на підлозі"

Окрім різних видів великоднього обрядового хліба, бачимо і перераховані різні варіанти освячення паски (тобто у якій посудині це можна зробити). Найзвичнішим зараз є лозяний кошик, проте ще 50 років тому не менш поширеним і значно практичнішим варіантом був пасківник чи скопець (дійничка). Обидві посудини - деревʼяні, пасківник мав зверху зйомну кришку, і в таких посудинах можна було донести продукти для освячення у саквах (адже якщо відкритий кошик поставити у сакви – він і його вміст перекинеться, тож кошиками користувалися, як правило, ті господарі, яким було недалеко до церкви і кому непотрібно було їхати на службу Божу на коні). Щодо скопця, то він вирізнявся красивими двома фігурними ручками по боках. Як правило, в скопці несли свячене два парубки-брати, стаючи по два боки посудини і ловлячись за її «вуха».

1 5

Пасківник з приватної колекції

Миколи Шкрібляка

Що цікаво – Ілля Киріяк подає доволі цікавий варіант салютування, притаманний Покуттю та Гуцульщині: сповіщання пострілом зі зброї не про те, що паска випеклася, а про те, що її освятили: «…гримали раз-пораз замість моздірів рушниці і звіщали Канаді, що на Воркунах паски святять». Щоправда, як зазначає Микола Шкрібляк, салютування відбувалося не під час служби Божої, а відразу опісля, коли отець виходить на церковний ґанок і звертається з привітанням до своєї парафії. Ось тоді стріляють зі зброї у небо, звіщаючи радість - паски освячено. 

Окрім того, що великодня обрядовість наснажена шаною предкам (дари «за простибі» за душі предків роду, традиція освячення у великодню пору могил), цей період в українській традиційній культурі вважається особливою переходовою порою: особливу долю, згідно з народним уявленням, мали люди, що народжені на великодні свята. Найміцнішими вважалися шлюби, про які було оголошено на маївці чи великодній забаві (наприклад, у селі Завалля Снятинського району в обрядовому танці «сербин», який виконує молодь біля церкви, молоді пари можуть невербально сповістити громаді, що мають намір одружитися; для цього вони ставають першою парою до танцю). Особливою ця пора вважалася і для відходу з земного світу – згідно з народними уявленнями, на великодні свята відходили лиш праведники і їх душі відразу потрапляли до раю. Саме таку мрію – померти у великодні свята – мав персонаж, на якому взагалі тримається увесь традиційний канон роману – Григорій Воркун. Як тільки він замислюється над власним віком і земним шляхом, у нього виникає намір відійти саме на Великдень: «Він усе говорив […], що він має вмерти по Великодні, коли рай стоїть на всі ворота розтворений […]. Та, сяк чи так, але Воркун таки вмер тоді, коли бажав умерти. Вмер у великодній вівторок коло церкви. Була великодня відправа, він ледве заліз до церкви. Прийшов і не досидів до казання. Попросив когось там, щоб його надвір вивів. Його вивели, він сів на лавочку з полудневого боку церкви і там навіки заснув» [с.338]. Послідовний і вірний традиції, він навіть помер за зразковим її приписом. Коли його громада тільки переїхала до Канади, Воркун був першим ініціатором того, щоби стояти на своїй традиції. Він практично не піддавався змінам новочасного, вороже реагував на них (наприклад, спрощений сценарій весілля, без обрядової канви, для нього є неможливим, а   тому зять-американець має зрозуміти: це потрібно прийняти).

1 3

Освячення пасок у селі Ясіння.

Початок ХХ століття

Великодні традиції у романі Іллі Киріяка «Сини землі» є певним зникомим світом, адже і в новому краю (етнографічні традиції української діаспори в Канаді), і в старому краю (рідна Іллі Киріякові Снятинщина) ˗ вони зазнали суттєвих видозмін. Проте по сьогодні це певний духовний центр року людини, до якого вона підходить із постом і детальною підготовкою, розписує писанки, готує паски і йде на службу до церкви.

Звичай (в тому числі – і великодній) не відразу розцвів в українській громаді Канади, і причина тому – саме відсутність церкви. Доки її не заклали, самої етнографічної складової (паски, писанки, обрядова їжа) виявилося недостатньо, щоби перше покоління емігрантів-піонерів відчули світло Великодня. Про це ми дізнаємося із подорожніх споминів Н.Дмитріва «Канадійська Русь». Автор описує граничне зворушення української громади, яка нарешті має можливість справити Великдень «по-людськи», тобто з молитвою: «Як малі діти плакали всі хором, коли заспівали «Христос Воскрес». По службі Божій, після посвячення пасок, розʼїхалися по домах, а відтак зібралися всі на вечерю і перед школою завелася весела розмова на тему святкування Великодніх свят у старому краю і в Канаді. Люди горнулися до мене з непідробною щирою вдячністю і зі сльозами на очах дякували, бо, кажуть, панотче, ми вже два роки, як дикі звірі, сиділи в своїх халупах на Великдень і сльозами зрошували несвячену паску. Я мусів утікати зі школи, щоб відслужити вечірню, бо не міг сам стриматися від сліз [с.100].

До слова, власний час герої роману Іллі Киріяка також відлічують, відштовхуючись від важливих свят – «по Йордані», «після Паски», «по Велиціни», «до середпістя».

1 4

Авторка статті розписує писанку.

Автор фото Роман Пазюк

Звичай паління вогнів за предка (обряд «гріти діда») покутяни також привозять із собою до Канади і зберегли його як мінімум два покоління (адже коли читаємо опис обряду, ідеться уже про друге покоління піонерів: «Звичай такий їм батьки зо старого краю привезли, а вони тут продовжили. Інтересний він. Вони ніби римських воїнів нагадували – тих, котрі Христового Гробу в Єрусалимі стерегли […]. Стерегли і коло вогню грілися, бо ніч холодним похоронним рядном укрита була».

Великдень – це той духовний епіцентр року, який людина не ігнорує, коли опинилася у новій дійсності. Відома філософсько-світоглядна постулата, що світ постав із кристалізації гармонії з хаосу. Можливо, на першоосновах цей процес був таким, що не потребує зусиль. Проте з появою людства і «суспільних фільтрів» гармонія постає після послідовної клопіткої роботи. Навіть тоді, коли старий світ – зруйновано, а новий – ще не збудовано. Навіть тоді, коли від дому відділяє океан. Навіть тоді, коли все потрібно почати спочатку. 

Іванна Стефʼюк – письменниця,

кандидатка філологічних наук,

докторка філософії у галузі філології,

завідувачка науково-методичного кабінету дослідження та збереження традиційної культури Центру культури Буковини, кураторка етнографічного проєкту «Спадщина»

членкиня Національної спілки письменників України

 

ЛІТЕРАТУРА:

1. Войценко О. Літопис українського життя в Канаді. Т. 1: 1874 – 1918. – Вінніпег: Тризуб, 1961.

2. Дмитрів Н. Канадійська Русь. Подорожні спомини / Ред.М.Марунчак.–Вінніпег, УВАН, 1972.

3. Киріяк І. Сини землі. – Київ: Світ знань, 2018.

4. Кірєєва Р.П., Карий В.М. Українці в краю кленового листка. – Снятин: ПрутПринт, 2004.

5. Кравчук П. Іван Франко серед канадських українців. – Львів: Каменяр, 1966.

6. Кравчук П. Листи з Канади. – Київ: Радянський письменник, 1976.

7. Прокоп Д. Українці в Західній Канаді: до історії їхнього поселення та поступу. – Вінніпег-Едмонтон, 1983.

8. Синиця О.І. Українці за межами України. – Івано-Франківськ, 2001.

9. Українська канадіана: Збірник матеріалів з історії українців канади: у 4 т./Т.1. Піонерський період. – 2016. – 288 с.